Феодалізм
 
а б в г д е ж з и й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ъ ы ь э ю я
 

Феодалізм

Феодалізм (йому. Ecudalismus, франц.(французький) feodalite, від позднелатінського feodum, feudum – феод ) , класово антагоністична формація, що представляє, – у всесвітньо-історичному розвитку – етап, стадіально наступний за рабовласницьких буд і передуючий капіталізму, в історії багатьох народів Ф. був першою класово антагоністичною формацією (тобто безпосередньо слідував за первіснообщинним устроєм ) . При всьому різноманітті конкретно-історичних, регіональних різновидів Ф. і його стадіальних особливостях ряд загальних меж характеризує виробничі стосунки цих буд. По-перше, наявність феодальної власності, виступаючій як монополія панівного класу (феодалів) на основний засіб виробництва – землю, т. с. як власність феодальної ієрархії в цілому (або як верховна власність держави); при цьому власність на землю була нерозривно пов'язана з пануванням над безпосередніми виробниками – селянами (для феодала цінність представляла земля не сама по собі, а в з'єднанні з працівником, що її обробляє, – основним і вирішальним елементом продуктивних сил того часу). По-друге, наявність у селянина самостійного господарства, що ведеться на що формально «поступився» йому паном наділі, який фактично знаходився в спадковому користуванні тієї, що однієї і тієї ж обробляла його селянської сім'ї. Не маючи в своєму розпорядженні права власності на землю, така сім'я була власником своїх знарядь праці, робочої худоби і іншої рухомості. Із стосунків феодальної власності витікало «право» феодала на безвідплатне привласнення додаткового продукту селянської праці, тобто право на феодальну земельну ренту, що виступала у вигляді панщина, натурального або грошового оброку . Т. о., феодальний спосіб виробництва заснований на поєднанні крупної земельної власності класу феодалів і дрібного індивідуального господарства безпосередніх виробників – селян, експлуатованих за допомогою позаекономічного примусу (останнє настільки ж характерний для Ф., як економічний примус для капіталізму). Оскільки селянин був фактичним власником свого земельного наділу, позаекономічний примус (яке могло варіюватися від кріпосної залежності до простого станового неполноправія) було необхідною умовою привласнення феодалом земельної ренти, а самостійне селянське господарство – необхідною умовою її виробництва. Така специфічна для Ф. форма підпорядкування безпосереднього виробника і його експлуатації відкривала можливість функціонування індивідуально-родинного селянського господарства, що найбільш відповідало досягнутому на той час рівню продуктивних сил, як основа суспільного виробництва в цілому. Ф, що затвердилася в епоху. відома господарська самостійність селянина (порівняно з положенням раба при рабовласницьких буд) відкривала деякий простір для підвищення продуктивності селянської праці і розвитку продуктивних сил суспільства. Цим, кінець кінцем, визначалася історична прогресивність Ф. в порівнянні з рабовласницької і первіснообщинної буд.

загрузка...

  Для Ф. – суспільного устрою з переважанням аграрної економіки, натурального господарства, дрібного індивідуального виробництва – були характерні повільний розвиток агротехніки, велика роль традиції, звичаю. Феодальним способом виробництва були обумовлені особливості: соціальної структури феодального суспільства (станова, ієрархічність, корпоративність), політичної надбудови (публічна влада як атрибут земельної власності), ідеологічного життя суспільства (панування релігійного світогляду) соціально-психологічного складу індивіда (громадська зв'язаність свідомості і традиційність світосприймання і ін.).

  Наповнюючи вмістом поняття середні століття, Ф. як всесвітньо-історична епоха датується кінцем 5 – серединою 17 вв.(століття) Хоча в більшості районів світу феодальні стосунки не лише зберігалися, але продовжували бути пануючими і в подальшу епоху, її вміст визначалося у все зростаючій мірі вже не ними, а виниклими і міцніючими капіталістичними стосунками.

  Ф. у всіх народів проходіл в своєму розвитку стадії: генезису (становлення), розвиненого Ф., пізнього Ф. Хронологичеськие рамки цих стадій для різних регіонів і країн світу різні.

  Феодалізм в країнах Європи. Генезис Ф. У країнах Західної Європи Ф. склався на розвалинах Західній Римській імперії, завойованій в ході Великого переселення народів варварами (головним чином германцями франками, вестготами, бургундамі, лангобардамі і ін.). Генезис Ф. охоплює тут період з кінця 5 по 10–11 вв.(століття) В питанні про дорогах становлення Ф. у Західній Європі в буржуазній історіографії склалося 3 основних напрями (висхідних ще до 18 ст). Одні історики (т.з. романісти) вважають, що Ф. сходить в своїх основних межах до соціально-правових і політичних інститутів позднерімськой імперії, інші (т.з. германісти), – що Ф. встановився в результаті возобладанія німецьких інститутів в громадській і політичній організації середньовічного суспільства; треті дотримуються теорії синтезу, під яким розуміють механічне з'єднання в процесі феодалізування античних і варварських порядків. Більшість сучасних західних істориків є прибічниками концепції контінуїтета, тобто повільній еволюції (без перерви) римських або німецьких (або тих і інших) початків, в ході якої складалося феодальне суспільство.

  Марксистська історіографія, визнаючи наявність «протофеодальних» елементів як в структурі позднерімського суспільства (колонат, патроциній – політична влада крупних землевласників над населенням), так і в структурі варварського, зокрема німецького, суспільства (дружинні стосунки, різні форми залежності і ін.), розглядає перехід від дофеодальних формацій до Ф. як революційний процес. На території колишньої Західної Рим. імперії цей процес здійснювався у формі синтезу рабовласницьких (пізньоантичних) і первіснообщинних (німецьких, варварських) стосунків, що розкладалися, що привів до створення якісно нових буд.

  Етнополітичні спільності, виниклі на території Західної Римської імперії після завоювання її варварами, характеризувалися – при всіх локальних особливостях – деякими загальними межами. Плем'я-завойовник, що встановило в даному ареалі своє військове панування, виступало засновником державності (варварських королівств, що придбали з часом форму ранньофеодальних монархій). Основна маса підкореного місцевого трудового населення виявилася на положенні нерівноправних «тяглових» людей. Величезні територіальні захвати варварів і розділи земель між германцями прискорили перетворення такою, що склалася у них ще до вторгнень родо-племінної аристократії в землевласницьку. Герм. королі роздавали землі, що дісталися їм при захваті римських територій, своїм дружинникам; до рук дружинників потрапляли цілі маєтки римських землевласників з їх рабами і колонамі. У варварських суспільствах склався рабовласницький устрій. Проте визначальним чинником еволюції цих суспільств у напрямі Ф. стало розкладання сільським общини варварів, що об'єднувала вільних повноправних землеробів (землеробство, поряд із скотарством, стало основним заняттям германців ще задовго до завоювання ними Західній Римській імперії). Після варварських завоювань община в більшості регіонів Західної Європи знаходилася на тій стадії розвитку, коли основним виробничим вічком стало вже індивідуально-родинне (селянське) господарство, що спричинило формування розвиненого (повного) алода вільно відчужуваного земельного наділу. Возобладаніє індивідуально-родинного трудового господарства як основи суспільного виробництва було фундаментальною соціально-економічною передумовою генезису Ф. На базі розвиненого алода прискорилася майнова диференціація в середовищі общинників. У тому ж напрямі впливали на сільську громаду державні повинності – судові, податниє, військові і ін. – само повноправність общинника стала в нових умовах чинником його розорення. Чималу роль в цьому процесі зіграв і свавілля могутніших сусідів, що перетворювалися завдяки тим, що королівським земельним подарували в крупних землевласників і що прагнули розширити територію свого панування за рахунок підпорядкування сусідніх общин. Процес феодалізування протікав в різних формах і з різною інтенсивністю в різних регіонах. У одних випадках общинники «добровільним визнавали себе «людьми» даного пана, беручи на себе зобов'язання «служити» йому (стосунки коммендациі ), в інших – вимушені були йти до нього в кабалу. Особливо части були випадки, коли землероби-общинники, що розорилися, брали у крупного землевласника земельний наділ на умовах несення повинностей або під загрозою розорення передавали йому свій земельний наділ і отримували його назад на праві «тримання», обтяженого повинностями (одна з найбільш поширених форм – прекарний договір, див.(дивися) Прекарій ) . З часом обидві форми залежності – поземельна і особиста – зливалися. Королівська влада, даруючи своїм людям служивих права на здобуття державних доходів з певної території або покладаючи на магнатів виконання державних функцій в своїй окрузі (див. Імунітет ), прискорювала поступове перетворення окремих територій на приватних вотчина, а її землеробів – в залежні тримачі вотчинника. Процес феодалізування зводився не до відриву селянина від наділу, а до прикріплення його (у тій або іншій юридичній формі) до землі. У ході цього процесу селянський наділ ставав залежним, скованим, обтяженим повинностями на користь пана, який ставав верховним власником наділа селянина і його сеньйором. Така визначальна сторона аграрного перевороту (у Франкськом державі в 8–9 вв.(століття)), що ознаменував в Західній Європі перехід від варварського суспільства до ранньофеодального. Друга сторона цього перевороту – формування структури панівного класу, що забезпечувала здійснення функцій класового придушення. Воно відбувалося різними дорогами. З одного боку, складалося умовне (головним чином на умовах несення військової служби) тримання – бенефіцій, з іншої – паралельно з цим в Західній Європі поширилися стосунки вассалітета, тобто особисто-договірні зв'язки, що передбачали виконання васалом в користь сеньйора почесних служб (в основному – військовою), сумісних з приналежністю обох учасників васального договору до панівного класу – феодалів. Поступово стало звичайним, що бенефіціарій був васалом, а васал отримував те, що земельне подарувало. Результатом процесу феодалізування з'явилося, т. о., складання основних антагоністичних класів феодального суспільства. З одного боку, маса у минулому вільних общинників-землеробів, а також раби, колони, напіввільні зливалися в єдиний клас феодально-залежного селянства, з іншої – складався військово-феодальний клас, об'єднаний феодальною ієрархією. У сфері політичної надбудови для генезису Ф. характерні зовні централізовані, інколи дуже обширні (типа імперії Карла Великого ), але по суті аморфні і такі, що легко розпадаються держави, позбавлені міцних внутрішніх економічних і етнічних зв'язків. Процес феодалізуванню супроводився гострою соціальною боротьбою як між вже залежними верствами населення і їх панами, так і між вільними, але такими, що втягувалися в залежність общинниками, з одного боку, і земельними магнатами, а також королівською адміністрацією – з іншою. Ця боротьба незрідка набувала форми крупних повстань, учасники яких висували вимогу повернення до древніх громадських порядків.

  У сфері ідеологічної процес феодалізування супроводився поширенням християнства, що повсюдно прийшов на зміну язичеству. Християнська релігія виступала як ідеологічна санкція феодальних буд, що складалися, і правопорядку. Соціальний протест пригноблюваних набував тому незрідка форму відстоювання язичества, а також єретичних рухів.

  Генезис Ф. у Західній Європі мав істотні регіональні особливості. В межах Європейського континенту виділяється декілька типів генезису Ф. Первий – на основі «урівноваженого» синтезу елементів Ф., що визрівали усередині рабовласницької формації, з протофеодальнимі стосунками., що зароджувалися в первіснообщинному устрої, що розкладався. Класичний еталон цього типа – Франкськоє держава, особливо северофранц. регіон. Другий тип – на основі синтезу з явним переважанням пізньоантичних початків (середземноморський регіон – Італія Південна Франція, Іспанія – після завоювання її вестготами; поза Західною Європою варіант цього типа дає Візантія стара рабовласницька основа виникнення Ф. була виражена там особливо виразно, зокрема, не було зруйновано сильну рабовласницьку державу, що лише поступово трансформувалося в 7–11 вв.(століття) у ранньофеодальне, збереглися міста). Третій тип – бессинтезний або з дуже незначними елементами синтезу. Ф. тут народжувався з розкладання родо-племінніх буд варварів, минувши стадію розвиненого рабовласницького суспільства (Сівши.-Зап. Німеччина, скандінавські країни, поза Західною Європою – територією вост.(східний) і зап.(західний) слов'ян, Угорщина). У регіонах, де процес феодалізування йшов по цій дорозі, він затягнувся на довгий час.

  Стадія розвиненого Ф. у Європі (11–15 вв.(століття)) характеризується завершенням процесу становлення феодальних буд в базисі і у всіх елементах надбудови. До цього часу основні інститути феодального суспільства (крупна феодальна земельна власність, сеньйоріальна система і ін.) і основні класи вже сформувалися. Вотчина (маєток, сеньорія, манор), тобто територія безпосереднього панування сеньйора над поземельний і особисто залежними селянами, стає визначальною формою організації сільського господарства, виробництва і витягання з селянського господарства феодальної ренти. Форми вотчини сильно варіювалися. «Класичною» прийнято рахувати вотчину, що складалася з компактної території, яка ділилася на дві частини: панську землю ( домен ) і наділи (тримання) селян. Зазвичай під покривом вотчини продовжувала існувати підпорядкована їй селянська община. Панська земля (що лежала незрідка черезсмужно із землею селян) складала приблизно 1 / 3 всій орній площі вотчини. На домені велося власне панське господарство в основному за допомогою панщинної праці залежних селян (що працювали на домені своїми знаряддями праці), частково – праці дворових (що працювали знаряддями феодала). Вотчинна влада сеньйора над особою землероба виявлялася в регламентації самих різних сторін життя селянина і його сім'ї (порядок спадкоємства селянського, наділа, зв'язок селянського господарства з ринком браки, відхід за межі вотчини і т.д.). На цій стадії Ф. значна частина селян знаходилася в суворих формах залежності (серви у Франції і Італії, віллани в Англії і т.д.). В період розвиненого Ф. завершилося перетворення бенефіція на спадкове привілейоване тримання – феод (льон), що зберегло умовний і служивого характер, і оформлення васально-ленної ієрархічної структури пануючого класу феодалів. Завершення процесу перетворення аллодіального землеволодіння у феодальне супроводилося у сфері політичної надбудови переходом до феодальної роздробленості.

  Найбільш важливими типологічними ознаками аграрної і соціально-політичної буд західноєвропейського Ф. в цілому стали: панування крупного землеволодіння частновотчинного типа (за відсутності або відносній слабкості землеволодіння державного); різке переважання у складі класу непосредств, виробників дрібних приватновласницьких селян-тримачів, самостійних господарів, що знаходилися різною мірою і в різних формах сеньйоріальної залежності, і, отже, переважно приватновласницький (сеньйоріальний) характер експлуатації селянства за допомогою приватновласницьких же засобів позаекономічного примусу; зв'язок крупної земельної власності з тими або іншими формами політичної влади, що виступала як приватноправові стосунки (вотчинні суди, поліція, імунітет), васально-ленна ієрархічна структура панівного класу феодалів, заснована на цій структурі система феодального ополчення (пізніше – рицарських дружин і загонів) як головна форма військової організації.

  найвиразніше ці межі втілилися в сівбу.(північний)-зап. регіоні (Північна Франція, Західною Німеччина, певною мірою також Англія). Тут, і особливо на території Сівши.-Вост. Франції, Ф. характеризувався максимальною завершеністю. Оскільки в цьому районі найчіткіше були виражені юридичний інститут, що дав назву всіх буд, – феодальний, умовний характер земельної власності, васально-ленна система, феодальна ієрархія і ін., багато напрямів буржуазній історіографії стали розглядати саме ці політико-правові межі як головні і визначаючі ознаки Ф. взагалі, заперечуючи наявність Ф. навіть у частині країн Європейського континенту (а тим більше за його межами), де відсутні або були слабо виражені ці ознаки. У інших регіонах Європи феодальних буд мали ряд особливостей, багато в чому пов'язаних із специфікою тут генезису Ф., а також з географічними умовами і ін. Так, для країн середземноморського регіону була характерна деяка незавершеність феодальної суспільної структури (широке поширення відносно м'яких форм експлуатації селян, збереження значного шару селян-власників, порівняно невеликі розміри феодальної вотчини, нечіткість феодальної ієрархії) у поєднанні з раннім і швидким розквітом міст і міського життя. Для північноєвропейського регіону (скандінавські країни) були характерні слабкий розвиток приватновласницького доменіального господарства і експлуатації селянства у формі панщини, переважання селянського землеволодіння особисте вільних і сословнополноправних селян, тривале збереження провідної ролі державних повинностей в системі феодальної експлуатації селянства, слабкий і пізній розвиток міст, живучість патріархально-громадських зв'язків і ін.

  В період розвиненого Ф. дороги його еволюції визначалися, окрім колишніх, і новими чинниками: рівнем зростання продуктивних сил і продуктивності селянської праці, розвитком міст, товарно-грошових стосунків, особливостями процесу централізації держави.

  В період розвиненого Ф. він як формація реалізував всі закладені в нім можливості історичного прогресу, який був пов'язаний в першу чергу із зростанням продуктивності праці в господарстві селянина. Зростання продуктивних сил феодального суспільства виявилося на цьому етапі перш за все в значному розширенні культивованої площі (т.з. внутрішня колонізація), в поширенні трехполья, поліпшенні обробки землі, підвищенні врожайності поширенні технічних культур, виноробства, садівництва, городництва і т.д. На базі цього прогресу продуктивних сил йшов подальший розвиток суспільного розподіли праці відбувалося відділення ремесла від землеробства, що привело до швидкого зростання в 11–12 вв.(століття) середньовічних міст як осереддя ремесла і торгівлі. Розквіт феодального міста вніс важливі зміни до структури середньовічного суспільства. Хоча організація міського ремесла зберігала феодальний характер (дрібне виробництво, цехи з їх ієрархією, корпоративних буд і ін.), стосунки власності в нім істотно відрізнялися від тих, що склалися в сільському господарстві – виникла юридично визнана власність ремісника на основні засоби його виробництва (знаряддя праці реміснича майстерня) і вироблену ним продукцію. З'явився новий суспільний шар – городяни, що остаточно консолідувався в ході визвольної боротьби міст проти їх феодальних сеньйорів (див. Комунальний рух ) . В ході цієї боротьби система сеньйоріальної експлуатації міського ремесла і торгівлі була істотно підірвана (місцями повністю ліквідована). Тим самим були забезпечені умови для максимально вільного (в рамках феодальних буд) розвитку простого товарного виробництва . Міське ремесло із самого початку було орієнтоване на виробництво виробів на ринок. У селянському господарстві у міру зростання продуктивності праці землероба зростала маса додаткового продукту, частина якого, не вилучена у селянина. у вигляді ренти, привласнювалася їм самим. Наслідком цього в умовах панування Ф, що продовжувалося. була поступова перебудова системи феодальної експлуатації з метою підвищення її норми. Доменіальная система господарства, а разом з нею і панщина в Західній Європі усе більш поступалися місцем оброчній системі, грошовій ренті (обов'язковою умовою переходу до грошової ренти був продаж селянином надлишку виробленою їм з.-х.(сільськогосподарський) продукції на ринку), при цьому особливо швидко зростала питома вага платежів, пов'язаних з ссньорріальной юрисдикцією, ринковими правами і ін. (оскільки розміри оброку були фіксованими). Поступово зникали серваж, вілланство, ослаблялася особиста залежність і на перший план виступала поземельна залежність селянина, все велику роль стали грати елементи економічного примусу. В умовах поширення грошової ренти заглиблювалася майнова диференціація селянства, зокрема зростав шар малоземельної сільської бідноти вимушеною підробляти найманою працею. Процес перебудови всієї системи феодальної експлуатації, що відбувався в Західній Європі в 14–15 вв.(століття), знаменував розкладання і кризу однієї стадії Ф. – сеньйоріальною і перехід на вищу стадію його розвитку, коли центром виробництва феодальної ренти майже повністю стало селянське господарство, що було непрямим вираженням економічної переваги дрібного парцелярного селянського господарства над господарством доменіальним. 14–15 вв.(століття) ознаменувалися і новим етапом в класовій боротьбі селянства, пов'язаним з новою стадією розвитку Ф. Наряду з повсякденними локальними формами прояву селянського протесту, що рідко виходили в 11–13 вв.(століття) за межі окремої вотчини, тепер відбуваються масові селянські повстання: Дольчино в Італії в 1304–1307, Жакерія у Франції в 1358, Уота Тайлера повстання 1381 в Англії, гуситські війни (див. Гуситський революційний рух ) в Чехії 1-ої половини 15 ст і ін. Історичне значення селянської антифеодальної боротьби 14–15 вв.(століття) у тому, що вона сприяла витісненню доменіального господарства селянським (у Західній Європі), зробила можливим формування селянської парцелярної земельної власності (хоча зазвичай вона маскувалася різними «феодальними вивісками»).

  В період розвиненого Ф. помітні зміни і у внутрішній структурі класу феодалів. У 11–13 вв.(століття) відбувається консолідація і юридичне оформлення панівного класу в привілейовані стани. Складається спадковий шар рицарства, а пізніше на його основі – стан дворянства . Вище і середнє духівництво (частина класу феодалів) складав інший пануючий стан. Третій стан, що формально включало всіх «простолюдинів», а фактично представлене в станово-показних установах бюргерством, несло на собі друк неполноправія і угнетенності. Величезна більшість цього стану, т.з. люди сеньорії (переважно селяни, підвладні сеньйорам), фактично стояло зовні публічно визнаних станових буд. Панівний клас феодалів, виступаючи як єдиний (по відношенню до всіх «простолюдинів»), був внутрішньо вельми різнорідний. Верхівка дворянства – герцоги, графи, а також прелати церкви (єпископи, абати крупних монастирів) були сюзеренами відносно великого числа васалів, сеньйорами багатьох десятків і навіть сотень вотчини. На іншому полюсі феодальної ієрархії знаходилася маса дрібних сеньйорів, основні доходи яких обмежувалися рентою відносно невеликого числа залежних селян, а територія панування – кордонами дрібної вотчини. Земля у міру втягування з.-х.(сільськогосподарський) виробництва в ринковий обмін ставала товаром. Відбувалося дроблення феодов, руйнування, що мало результатом системи васально-ленних зв'язків. Оскільки господарські зв'язки в цей період вийшли далеко за межі не лише окремою сеньорії (вотчина, маєтки), але і окремих провінцій, почалося складання національних ринків, з'явилися об'єктивні можливості для політичної централізації феодальних держав. Централізована феодальна держава формувалася як станова монархія, т.к. без участі станового представництва не можна було змусити феодальні стани, перш за все бюргерство, оплачувати витрати, пов'язані з функціонуванням апарату централізованої влади, що розрісся. Виникнення станової монархії обумовлювалося також потребою панівного класу в централізованих знаряддях придушення боротьби пригноблюваних.

  Нарешті, на цій стадії Ф. завершилося «добудовування» феодальної надбудови і у сфері ідеології і культури. Католицька церква добилася майже абсолютного ідеологічного панування – її учення, розроблене в працях теологів-схоластів 12–13 вв.(століття) ( Хома Аквінський і ін.), перетворилося на вище і універсальне вираження феодального світобачення в цілому. В той же час з'являються елементи майбутнього подолання і руйнування ідеологічної монополії церкви. Потреби міського життя диктували нові методи пізнання дійсності: дослідні – замість умоглядних, критичні і раціональні – замість сліпої віри в авторитети. Виникають світська школа і університети, розвиваються раціоналістичні і пантеїстичні філософські учення, що підривали офіційну церковну догму. Зростання ідейної опозиції Ф. виражався в поширенні єресі, що незрідка ставала прапором антифеодальної класової боротьби народних мас. В рамках централізованих держав, що складалися, відбувалася остаточна консолідація феодальних народностей, що перетворилися надалі на нації, формувалися національні мови і література на цих мовах.

  Головний вміст стадії пізнього Ф. складає процес розкладання феодальної формації і зародження в її надрах капіталістичного способу виробництва. У країнах Західної Європи поширення (вже на стадії розвиненого Ф.) простого товарного виробництва і пов'язані з цим глибокі зміни в всіх сферах виробництва, у формах феодальної експлуатації і залежності створили деякі сприятливі передумови для зародження елементів нової, капіталістичної формації. В результаті перебудови феодальних аграрних стосунків і звільнення в 14–15 вв.(століття) селян від особистої залежності виникла одна з важливих передумов капіталістичного виробництва – особиста свобода трудівника. У ході т.з. первинного накопичення капіталу виникла друга необхідна передумова – стався відрив традиційних тримачів – селян від землі, їх експропріація (хоча цей процес ніде, окрім Англії, не досяг завершення). Розвиток міст і міського ремесла, торгівлі і лихварства сприяло накопиченню крупних капіталів в руках верхівки бюргерства і розоренню частини ремісників. З'явилися і деякі технологічні передумови великого виробництва. Все це сприяло зародженню в надрах Ф. ранніх форм капіталістичного виробництва, перш за все в промисловості (див. Капіталізм, Мануфактура ) . В сільському господарстві ці ж процеси приводили до все більшому підпорядкуванню виробництва вимогам ринку, до заміни стосунків, регульованих звичаєм, стосунками ринковими, комерційними, до розвитку перехідних форм оренда землі, поширенню найманої праці і до зародження капіталістичної земельної ренти. Хоча Ф. ще продовжував панувати, він усе більш видозмінювався. Сеньйоріальні форми феодальної ренти, що знецінилися в ході т.з. «революції цін», поступово поступалися місцем в експлуатації (раніше всього селянства) централізованим формам ренти (державні податки). Втрата дворянством військової монополії, скорочення сеньйоріальних доходів і ін. мали своїм результатом розпад феодальної ієрархії, «перегрупування» дворянства в умовах централізованої держави, коли королівська служба перетворювалася на одне з найважливіших джерел «благородного існування». Політичне панування феодального класу в період розкладання Ф. набувало (за рідким виключенням) форми абсолютної монархії (див. Абсолютизм ) . Форми абсолютизму вельми розрізнялися в окремих країнах. Проте його виникнення само по собі було, з одного боку, симптомом розкладання Ф. і різкого посилення на цьому грунті боротьби класів, а з іншої – свідоцтвом того, що феодальні стосунки експлуатації залишалися все ж пануючими, оскільки за феодальним класом зберігалося політичне панування.

  Настільки ж суперечливим був розвиток в період пізнього Ф. духовному життю. Безроздільному пануванню католицизму був завданий удару Реформацією . Вивільнення духовного життя з-під релігійного впливу знайшло вираження в світській культурі Відродження і гуманістичній ідеології. Розвиток продуктивних сил дав поштовх новим формам не лише виробництва, але і мислення – виникає наука, заснована на дослідному знанні. В той же час в контрнаступ переходив католицизм ( контрреформація ) , а ідеологічна атмосфера, створена пізнім абсолютизмом, була ворожа і гуманізму, і іншим проявам виникаючої раннебуржуазной ідеології. Пізній Ф. – період щонайгострішої класової боротьби, яка значно ускладнилася завдяки появі в суспільній структурі двох нових класів, що зароджувалися, – буржуазії і пролетаріату. У країнах, де рано зародилися і необоротний розвивалися капіталістичні стосунки, руйнуючи феодальну структуру, стався ранній крах феодальної формації в ході ранніх звитяжних буржуазних революцій 16–18 вв.(століття) (Нідерланди, Англія, Франція). У частині европ.(європейський) країн (Італія Іспанія, західно-німецькі князівства) процес становлення капіталістичних стосунків, що рано почався, в умовах сеньйоріальної реакції, що розвернулася тут, сповільнився і навіть припинився, виявився (в межах 16–18 вв.(століття)) частково «оборотним».

  Тривала феодальна реакція, що набула юридичної форми «другого видання кріпацтва», восторжествувала в період пізнього Ф. у країнах центральної і Східної Європи. Політичним вираженням феодальній реакції стала розвинута система безроздільної дворянської диктатури (політичне засилля магнатства і шляхти в Мови Посполитої, царське самодержавство в Росії). У країнах «другого видання кріпацтва» Ф. прийняв застійний характер, лише поступово поступаючись дорогою зародковим формам капіталістичних стосунків. Їх розвиток під покривом Ф. йшло шляхом болісної для селянства перебудови поміщицького господарства на основі кабальних, полукрепостнічеських форм найманої праці, що втілювали т.з. прусська дорога розвитку капіталізму в землеробстві; у промисловості вживання найманої праці довго поєднувалося з використанням праці примусового (див., наприклад, Вотчинна промисловість ) . Стадія пізнього Ф. продовжувалася в цьому регіоні до середини і навіть в 2-ої половини 19 ст, а після цього зберігалися значні феодальні пережитки (особливо в аграрних стосунках, в політичній надбудові).

  Феодалізм в країнах Сходу. На Сході можна виділити три основні групи країн, що розрізнялися по формах і темпах феодалізування: прадавні вогнища цивілізації – Єгипет, Двуречье, Іран, Індія, Китай; інші землеробські цивілізації, що вступили на дорогу формування класів і держави з перших століть н.е.(наша ера), – Корея, Японія, країни Південно-східної Азії, Ефіопія; деякі, переважно кочові народи, що довго жили в умовах первіснообщинного устрою і лише в 2-ій половині 1-го – початку 2-го тис. н. е.(наша ера)