Буржуазна революція
 
а б в г д е ж з и й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ъ ы ь э ю я
 

Буржуазна революція

Буржуазна революція, соціальна революція, основним завданням якої є знищення феодальних буд або його залишків, встановлення влади буржуазії, створення буржуазної держави; у залежних і колоніальних країнах Би. р. направлений також на завоювання національної незалежності. Б. р. є на певному етапі історично необхідною і прогресивною, виражаючи потреби розвитку суспільства.

загрузка...

  Значне різноманітність тих, що беруть участі в Би. р. класових сил, вирішуваних завдань, методів боротьби обумовлено як специфічною обстановкою в окремих країнах, так і, перш за все, тими змінами, які здійснювалися в суспільстві впродовж століть. У епоху висхідного капіталізму Б. р. (англійська 17 ст, французька і американська 18 ст), розриваючи пута феодальних буд, розчищали грунт для капіталістичних буд. Би. р. цієї епохи вели до твердження економічного і політичного панування буржуазії. Б. р. в період загальної кризи капіталізму не стільки розчищають грунт для капіталізму, скільки розхитують світову систему імперіалізму.

  Найбільш загальною причиною Б. р. є конфлікт між новими продуктивними силами, що розвиваються в надрах феодальних буд, і феодальними виробничими стосунками (або їх залишками, пережитками), а також феодальними установами, хоча конфлікт цей незрідка затуляється політичною і ідеологічною протиріччями. Але і в тих випадках, коли причиною Б. р. є пригноблення іноземця або прагнення об'єднати країну, вирішальну роль грає назріла потреба усунути феодальних буд або його залишки.

  У міру розвитку капіталізму, а особливо з часу вступу його до імперіалістичної стадії, виникає поряд з вказаним також конфлікт між інтересами самостійного розвитку національної економіки (перш за все в колоніальних і залежних країнах) і пануванням капіталу іноземця. Цей конфлікт породжує антиімперіалістичну боротьбу, яка зазвичай переплітається з антифеодальною.

  Завдання, які покликана вирішити та або інша Б. р., витікають з об'єктивних причин, що викликали її. У одних Би. р. (таких більшість) головним завданням є вирішення аграрного питання (наприклад, Велика французька революція, Революція 1905—07 в Росії), у інших — на перший план висуваються завдання завоювання національної незалежності (наприклад, в Нідерландській 16 ст, американській 18 ст), національного об'єднання країни (у Германії і в Італії в середині 19 ст), національного звільнення від імперіалістичного гніту (у країнах Азії, Африки, Латинської Америки в 20 ст). Важливе місце завжди займають і політичні завдання — знищення феодальної монархії, встановлення буржуазної республіки, демократизація суспільного устрою.

  За наявності об'єктивних передумов Би. р. вирішального значення набуває зрілість суб'єктивного чинника — суспільних сил, здатних вирішити її завдання. Б. р. — не одноразовий акт. Більшість революцій продовжувалися місяці, а то і роки, проходя в своєму розвитку ряд етапів, пов'язаних із змінами в співвідношенні, розставлянні класових сил, що беруть участь в ній.

  В ранніх Би. р. і деяких революціях 19 ст рушійними силами були буржуазія і пригноблювані феодалізмом селяни, ремісники, робочий клас, що складався. Керівником, гегемоном народних мас була буржуазія, що грала тоді революційну роль. Буржуазія боролася проти феодальної власності, але, будучи сама власником, ніде не наважилася відмінити приватну власність на землю (хоча цей захід відповідав вимогам буржуазного прогресу). Самою революційною силою в ранніх Би. р. були «низи» трудящих села і міста. Коли вони захоплювали в свої руки ініціативу, Би. р. добивався найбільш значних успіхів.

  З розвитком капіталізму, формуванням пролетаріату як класу буржуазія усе більш втрачає свою революційність. Перший самостійний виступ пролетаріату Франції в червні 1848 штовхнув буржуазію на зраду справи революції. В. І. Ленін услід за К. Марксом відзначав те, що стало характерним «... прагнення буржуазії закінчити буржуазну революцію на півдорозі, на напівсвободі, на операції із старою владою і з поміщиками. Це прагнення корениться в класових інтересах буржуазії» (Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 15, с. 206). Оскільки пролетаріат не зміг ще в той час стати гегемоном революції, а селянство вагалося, європейські революції середини 19 ст закінчилися поразкою.

  В епоху імперіалізму в більш менш розвинених капіталістичних країнах буржуазія із страху перед пролетаріатом, загрозливим її пануванню, стає контрреволюційною. Переставши бути рушійною силою, вона як і раніше бореться за гегемонію, прагнучи скрутити революцію на дорогу реформ. Але тепер пролетаріат, що виріс чисельно і ідейно, організований в самостійну політичну партію, має можливість стати керівником, гегемоном революції.

  В колоніальних і залежних країнах національна буржуазія і в епоху імперіалізму ще в стані грати прогресивну і навіть революційну роль, особливо коли розгортається боротьба проти іноземних імперіалістів. Але найбільш революційною силою є трудящі: більш менш багаточисельний пролетаріат і селянство, що становить основну масу населення. Від здатності робочого класу у вирішальні моменти революції добитися гегемонії, встановити союз з селянством і ін. прогресивними силами, залежать глибина і послідовність соціальних і демократичних перетворень.

  Розмах, тип Би. р. залежить, перш за все, від міри активної участі в ній народних мас. У тих випадках, коли буржуазії удається не допустити розгортання боротьби трудящих за свої власні економічні і політичні вимоги, усунути їх від участі в дозволі політичних питань, Би. р. протікає як більш менш «верхівкова», а гл.(глав) завдання здійснюються неповно, половинчасто компромісно. До такого роду революціям можна віднести революції 1908 в Туреччині, 1910 в Португалії і деякі ін.

  Народними, буржуазно-демократичними Ленін услід за Марксом і Енгельсом називає ті Б. р., в яких «... маса народу, більшість його, найглибші суспільні «низи», задавлені гнітом і експлуатацією, піднімалися самостійно, наклали на весь хід революції відбиток своїх вимог, своїх спроб по-своєму побудувати нове суспільство на місце руйнованого старого» (там же, т. 33, с. 39). До такого роду діям в ході Англійській буржуазній революції 17 століть відносяться виступи йоменрі (селянства) і плебейського елементу міст, республіки (1649), що привели до проголошення, і вимоги діггеров . У Великій французькій революції селянські і плебейські маси грали вирішальну роль на всіх її етапах, а виступ Бабефа було першою спробою пролетаріату здійснити свої власні класові вимоги. У буржуазно-демократичних революціях епохи імперіалізму ( Революція 1905—07 в Росії, Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 ) революційна творчість народу викликала до життя Ради робочих і селянських депутатів.

  Методи і форми боротьби, вживані в Би. р. різними класами і групами, всілякі. Так, ліберальна буржуазія звертається найчастіше до методів ідеологічної і парламентської боротьби, офіцерство — до військових змовам, селянство піднімає антифеодальні повстання із захватами дворянських маєтків, розділом земель і так далі Методами боротьби, характерними для пролетаріату, є страйки, демонстрації, барикадні бої, озброєне повстання. Ленін характеризував, наприклад, Революцію 1905—07 в Росії як пролетарську по засобах боротьби. Форми і методи боротьби залежать, втім, не лише від революційних сил, але визначаються і діями правлячих класів, які зазвичай першими застосовують насильство, розв'язують громадянську війну .

  Головним питанням всякої революції є питання про владу. Б. р., оскільки вона покликана забезпечити простір для розвитку капіталістичних буд, закінчується переходом влади з рук дворянства в руки буржуазії. Але буржуазно-демократична революція, здійснювана при гегемонії пролетаріату, може привести до встановлення революційно-демократичної диктатури пролетаріату і селянства. Оцінюючи результати і історичне значення тій або іншій Би. р., потрібно враховувати не лише прямі, але і непрямі її підсумки. Не стільки політичні, скільки соціально-економічні завоювання Б. р. мають стійкий характер. Незрідка за Б. р. (наприклад, англійською 17 ст, французькою кінця 18 ст) слідував реставрація повалених династій, але капіталістичних буд, що затвердилися в ході революцій восторжествував.

  Бувають революції, в яких для вирішення завдань, що стоять перед Би. р., революційних сил виявляється недостатньо (наприклад, Би. р. 1848—49 в Германії, Би. р. 1905—1907 в Росії) і революція терпить повну або часткову поразку. У таких випадках об'єктивно назрілі завдання вирішуються повільно, болісно, із збереженням залишків середньовіччя, що додають капіталістичних буд особливо реакційні межі. У широкому сенсі слова «завершенням» Би. р. Ленін називав «... завершення всього циклу буржуазних революцій» (там же, т. 19, с. 247), тобто капіталістичний розвиток країни, що сповна визначився.

  Маркс і Енгельс висунули на досвіді революцій 1848—49 в Європі питання про безперервну (перманентною) революцію, перехідну послідовно від вирішення буржуазно-демократичних завдань до вирішення завдань соціалістичних. Розвинувши ці думки, Ленін створив теорію переростання буржуазно-демократичній революції в соціалістичну. Передумовою такого переростання є гегемонія пролетаріату в буржуазно-демократичній революції. Правильність цієї теорії підтверджена переростанням Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917, а також антифашистських, антиімперіалістичних, демократичних революцій після 2-ої світової війни в революції соціалістичні.

  В сучасну епоху збереження у ряді країн феодальних пережитків, особливе ж посилення реакційних антидемократичних тенденцій, створює грунт для нових загальнодемократичних рухів і революцій, направлених, перш за все проти гніту капіталістичних монополій. Загальнодемократичні завдання можуть вирішуватися також в ході соціалістичних революцій.

  Літ.: Марке До., Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р., Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 7; його ж, Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта, там же, т. 8; Енгельс Ф., Революція і контрреволюція в Германії, там же: Ленін Ст І., Дві тактика соціал-демократії в демократичній революції, Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 11; його ж, Доповідь про Об'єднувальний з'їзд РСДРП, там же, т. 13; його ж, Доповідь про революцію 1905 років, там же, т. 30; його ж, Про завдання пролетаріату в даній революції, там же, т. 31: його ж, Держава і революція, там же, т. 33: його ж, Сьомий з'їзд РКП (б) 6—8 березня 1918 р., там же, т. 36; його ж, Пролетарська революція і ренегат Каутський, там же, т. 37; Програма КПРС (Прийнята XXII з'їздом КПРС), М., 1967; Келле Ст і Ковальзон М., Курс історичного матеріалізму, [2 видавництва], М., 1969. Див. також літ.(літературний) при статтях про отд.(окремий) революціях.

  Я. С. Драбкин, Би. Ф. Поршнев.