Гегемонія пролетаріату
 
а б в г д е ж з и й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ъ ы ь э ю я
 

Гегемонія пролетаріату

Гегемонія пролетаріату , керівна роль пролетаріату в союзі класів, соціальних шарів і груп, об'єднаних загальними інтересами в демократичних і соціалістичних революціях, в національно-визвольному русі, в творенні соціалізму і комунізму. Питання про Р. п. виникає в період перетворення робочого класу в самостійну політичну силу в середині 19 ст В. І. Ленін відзначав, що «... ідея гегемонії... складає одне з корінних положень марксизму... « (Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 20, с. 283), і підкреслював, що «саме свідомість ідеї гегемонії, саме втілення її в життя своєю діяльністю» є необхідними умовами перетворення пролетаріату в революційний клас (див. там же, с. 112, 308). Проблема Р. п. пов'язана з местомом робочого класу в існуючій суспільній системі, його історичною роллю в перетворенні капіталістичного суспільства і включає проблему стосунків пролетаріату з ін. прогресивними силами. Широта і форма класових союзів пролетаріату визначаються характером історичної епохи, завданнями, що виникають на певному етапі боротьби в окремих країнах, пов'язаними із зрілістю самого робочого класу, його здатністю очолити визвольну боротьбу, розвиненістю ін. класів і співвідношенням класових сил, національними особливостями тієї або іншої країни. Нерівномірність розвитку окремих країн визначає і відмінність як безпосередніх, так і віддаленіших революційних завдань, які необхідно вирішити на користь прогресивного розвитку тієї або іншої країни.

загрузка...

  Ідея Р. п. була висунута К. Марксом і Ф. Енгельсом на основі аналізу історичної місії робочого класу як послідовно революційного класу. Визначаючи стратегічну і тактичну лінію авангарду пролетаріату — комуністичною партії, Маркс і Енгельс писали в «Маніфесті Комуністичної партії» (1848): «Комуністи борються в ім'я найближчих цілей і інтересів робочого класу, але в той же час в русі сьогоднішнього дня вони відстоюють і майбуття руху... Комуністи всюди підтримують всякий революційний рух, направлений проти існуючого суспільного і політичного устрою» (Соч., 2 видавництва, т. 4, с. 458, 459). Маркс підкреслював значення Р. п. в його союзі з селянством: «Селяни... знаходять свого природного союзника і вождя в міському пролетаріаті, покликаному скинути буржуазний порядок» (там же, т. 8, с. 211).

  Ідея Р. п. була розвинена Ст І. Леніном, що показав, що в епоху імперіалізму можливе здійснення керівної ролі пролетаріату не лише в соціалістичній революції, але також і в буржуазно-демократичній революції, в національно-визвольного русі. Ленін вважав, що Р. п. в буржуазно-демократичній революції забезпечує її перемогу і є також найважливішою передумовою її переростання в революцію соціалістичну. «Пролетаріат, — писав Ленін, — повинен провести до кінця демократичний переворот, приєднуючи до себе масу селянства, щоб роздавити силоміць опір самодержавства і паралізувати нестійкість буржуазії. Пролетаріат повинен зробити соціалістичний переворот, приєднуючи до себе масу напівпролетарських елементів населення щоб зломити силоміць опір буржуазії і паралізувати нестійкість селянства і дрібної буржуазії» (Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 11, с. 90). Ленін висунув при цьому положення про те, що сила пролетаріату невимірний більше, ніж його доля в загальній масі населення. У соціал-демократичних партіях на початку 20 ст було загальноприйнятим положення про те, що однією з головних умов перемоги соціалістичної революції є перетворення пролетаріату на більшість населення. Ленін показав, що пролетаріат на чолі з комуністичною партією, навіть складаючи меншість населення, здатний згуртувати довкола себе маси експлуатованих і забезпечити перемогу над буржуазією. Найважливішою умовою Р. п. є союз робочого класу з селянством. Теорія Р. п. була обгрунтована Леніном в ідейній боротьбі з меншовиками, які догматично стверджували, що керівна роль в буржуазно-демократичній революції належить буржуазії, а також з троцкистамі, які ігнорували революційну роль селянства в революції і будівництві соціалізму.

  Теорія Р. п. знайшла практичне втілення в Революції 1905-07, в Лютневій революції 1917, а особливо в Жовтневій соціалістичній революції в Росії і народно-демократичних революціях середини 20 ст Диктатура пролетаріату є новою формою Р. п. коли робочий клас як сама передова і організована сила здійснює державне керівництво суспільством в період побудови соціалізму. Робочий клас зберігає керівну роль і в системі загальнонародної держави в період будівництва комунізму, аж до повного знищення класів. Міжнародний робочий клас і світова система соціалізму виступають гегемоном усесвітньої антиімперіалістичної боротьби, здійснюючи керівну роль в міжнародному масштабі. У сучасних умовах робочий клас веде визвольну боротьбу в країнах, що знаходяться на різних рівнях розвитку. У розвинених країнах державно-монополістичного капіталізму робочий клас на чолі з комуністичними партіями прагне до створення широкого союзу в боротьбі проти всевладдя монополій, за демократію і соціалізм. У тих країнах Азії, Лат. Америки, Африки, де існує робітник клсс, він ставить за мету створення єдиного антиімперіалістичного і антифеодального національного фронту, об'єднуючого робочий клас, селянство, міську дрібну буржуазію, а також у ряді країн національну буржуазію і ін. патріотичні сили (армію, інтелігенцію, студентство).

  В сучасній немарксистській, ревізіоністській і антикомуністичній літературі незрідка затверджується, що Р. п. — чисте російське явище, що не має загального характеру, що в слаборозвинених країнах пролетаріат, що не володіє достатньою силою і зрілістю, повинен відмовитися від боротьби за гегемонію в демократичній революції на користь селянства як нібито головної революційної сили.

  Дрібнобуржуазні екстремісти виступають з твердженнями, ніби підвищення рівня життя в розвинених капіталістичних країнах зменшує революційну енергію робочого класу. Виходячи з цього помилкової тези, вони заперечують керівну роль міжнародного робочого класу в світовому революційному русі, пропагують бланкистсько-народніцький авантюризм, що спирається на змову, абсолютизацію озброєних форм боротьби, пов'язує революційність з убогістю. У свою чергу, праві реформісти, посилаючись на нібито місце, що має, вростання робочого класу в капіталістичну систему, виступають прибічниками опортуністичної споглядальності. Комуністи піддають рішучій критиці подібні теорії. У класових боях робочий клас імперіалістичних держав продемонстрував організованість, бойовий наступальний дух, готовність до рішучих дій в ім'я демократичних і соціалістичних ідеалів. Він довів свою здатність вести за собою широкі маси в нових умовах глибоких змін в економіці, соціальних стосунках і суспільств, свідомості трудящих.

  Історичний досвід свідчить, що керівна роль робочого класу — необхідна умова успіху визвольної боротьби народних мас.

  Літ.: Маркс До. і Енгельс. Ф., Маніфест Комуністичної партії, Соч., 2 видавництва, т. 4; Ленін Ст І., Що робити? полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 6; Дві тактика соціал-демократії в демократичній революції, там же, т. 11; його ж, Відношення соціал-демократії до селянського руху, там же; його ж, Про гасло Сполучених Штатів Європи, там же, т. 26; його ж, Імперіалізм, як вища стадія капіталізму, там же, т. 27; його ж, Про завданнях пролетаріату в даній революції, там же, т. 31; його ж. Держава і революція, там же, т. 33; його ж, Одін з корінних питань революції, там же, т. 34; його ж, Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі, там же, т. 41, Програмні документи боротьби за мир, демократію і соціалізм. М., 1961; Програма КПРС. (Прийнята XXII з'їздом КПРС), М., 1967; Міжнародна нарада комуністичних і робочих партій. Москва. 1969. Документи і матеріали, М., 1969; Матеріали XXIV з'їзду КПРС, М., 1971; Міжнародний революційний рух робочого класу, М., 1964; Великий Жовтень і світовий революційний процес, М., 1967; Ленінізм і світовий революційний рух, М., 1969; Міжнародний комуністичний рух. Нарис стратегії і тактики, М., 1970; Міжнародний робочий рух. 1970, М., 1971.