Робочий клас, основна продуктивна сила сучасного суспільства, головна рушійна сила історичного процесу переходу від капіталізму до соціалізму і комунізму. Суспільне положення Р. до. при капіталізмі корінним чином відрізняється від його положення при соціалізмі. При капіталізмі Р. до. — це клас найнятих робітників, позбавлених засобів виробництва, що живуть продажем своєї робочої сили і що піддаються капіталістичній експлуатації (пролетаріат); при соціалізмі — клас трудівників загальнонародних соціалістичних підприємств, що займає провідне положення в суспільстві.
Марксизм відкрив в Р. до. суспільну силу, яка в своєму історичному русі здатна революційним дорогою привести до знищення капіталізму і всіх форм експлуатації людини людиною. Всесвітньо-історична роль Р. до. витікає з наступного. 1) Капіталістична експлуатація, тобто привласнення додаткової вартості власниками засобів виробництва, додає антагонізму між працею і капіталом постійний і неусувний характер. Заперечення капіталістичної експлуатації, а в той же час всякій експлуатації закладено в самих умовах існування пролетаріату. Його антікапіталістічеськие прагнення збігаються з основним напрямом розвитку сучасних продуктивних сил, що переростають рамки приватної власності. 2) Розвиток крупної промисловості веде до занепаду і знищенню інших класів (дрібних селян, ремісників і т.д.) трудящих, тоді як Р. до. є її безпосереднім продуктом. Що рекрутує з різних верств населення, він постійно зростає, стає усе більш багаточисельним. 3) Пролетаріат — клас, найбільш здібний до організації і дисципліни, до розвитку класової самосвідомості. Це визначається самим характером крупного виробництва, яке вимагає концентрації робочої сили, високій організованості і дисципліни праці, відомого мінімуму письменності, культурності. Умови праці і життя виховують у робітників дух колективізму, взаємної виручки, солідарності. 4) Р. до. тисячами ниток пов'язаний з непролетарськими шарами трудящих, а його інтереси об'єктивно збігаються з їх інтересами. Тому сила і роль Р. до. у історичній боротьбі класів невимірний вище, ніж його доля в загальній масі населення. 5) Положення Р. до., умови його боротьби і звільнення інтернаціональні; саме пролетарський інтернаціоналізм відкриває дорога до зближення і об'єднання трудящих всіх країн, подоланню національних і расових бар'єрів.
Виникнення і формування Р. до. (до 1871). Передумови утворення Р. до. почали складатися в надрах феодального суспільства — з появою на Європейському континенті в 14—15 вв.(століття) перших паростків капіталістичного способу виробництва. Проте до 16 ст наймані робітники складали нікчемну частину населення. Розвиток системи найманої праці пов'язаний з тим, що розвернувся спочатку в Англії (з кінця 15 — почала 16 вв.(століття)), а потім і в ін. країнах процесом первинного накопичення капіталу . Основою цього процесу, що прийняв в Англії класичні форми, було примусове обезземелення селянства («обгороджування») і утворення ринку вільної робочої сили для капіталістичної, що розвивалася мануфактура . З середовища обезземеленого селянства і ремісників формувався мануфактурний пролетаріат 16—18 вв.(століття); проте мануфактурні робітники ще не були в більшості своїй пролетарями в точному сенсі слова, т.к. оні володіли деякими знаряддями виробництва і знаходилися в більш менш патріархальних стосунках з працедавцями. Капіталістична дисципліна праці насаджувалася за допомогою заходів позаекономічного примусу — «кривавого законодавства проти тих, що експропріюють», робочих будинків, законодавчого подовження робочого дня, встановлення максимуму заробітної плати. Для мануфактурного пролетаріату 16—18 вв.(століття) характерні крайня неоднорідність, строкатість форм залежності професійна відособленість і взаємна ворожнеча. «На цьому рівні робітники утворюють розсіяну по всій країні і роздроблену конкуренцією масу» (Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 4, с. 432).
З появою капіталістичних стосунків почалася і боротьба робітників проти капіталістичної експлуатації, яка в мануфактурний період приймала переважно приховані форми і виявлялася в одиничних виступах — стихійних бунтах, окремих страйках. У Англії вже з 14 ст, у Франції з 16 ст систематично видавалися суворі закони, що забороняли союзи підмайстрів і страйку. Смутні, неусвідомлені прагнення пролетаріату, що зароджувався, який ще не виділився остаточно із загальної маси незаможних, частково відбивалися в теоріях і поглядах раннього комунізму — від найпримітивніших утопічних ідей «спільності майна» 16—17 вв.(століття) до «робочого комунізму» кінця 18 — почала 19 вв.(століття) (Р. Бабеф і ін.) і критично-утопічного соціалізму і комунізму 1-ої половини 19 ст (До. А. Сіно-Симон, Р. Оуен, Ш. Фур'є і ін.). У буржуазних революціях 17—18 вв.(століття) наймані робітники були найбільш активними елементом серед міських плебейських мас, опорою найрадикальніших течій; але вони не виступали як самостійна політична сила. Беручи участь в революційній боротьбі, вони відстоювали головним чином не специфічно пролетарські інтереси, а, по суті, інтереси самої буржуазії.
Виникнення фабрично-заводського пролетаріату пов'язане з промисловим переворотом, тобто переходом від мануфактурного до машинного виробництва. Почавшись у Великобританії в 60-х рр. 18 ст, він поступово поширювався на ін. країни. Історично першим загоном фабрично-заводського Р. до. були робітники текстильних фабрик — прядильники, потім ткачі і ін. Фабричні робітники втілювали майбутнє Р. до., але складали спочатку меншість; мануфактурні робітники ще довго переважали. Необхідність опору господарям і подолання взаємної конкуренції викликала появу коаліцій найманих робітників — прототипів пізніших профспілок. У Великобританії вони стали виникати ще в останній третині 18 ст, у Франції — в період Великої французької революції, але в обох країнах незабаром же були заборонені. Проте економічна боротьба робітників посилювалася. Усе більш частими ставали страйки. В цілому, проте, опір Р. до. експлуатації виражалося в той період переважно в стихійних і насильницьких актах — голодних бунтах, підпалах руйнуванні машин (рух луддитів і ін.).
З появою машинного виробництва посилилося прагнення капіталу до подовження робочого дня (до 15—17 годин на добу і більш), широкого використання жіночої і дитячої праці (до 50—60% зайнятих в англійській бавовняній промисловості в 1-ій половині 19 ст), що вело до зростання армії безробітних. Збільшення робочого часу супроводилося падінням заробітної плати нижче фізичного мінімуму. Повне безправ'я, виснажлива праця, голод, життя в трущобах, хвороби, рання смерть — така була доля фабричних робітників. Відкрите обурення проти цих нестерпних умов породило перші крупні самостійні рухи Р. к.: чартизм в Великобританії (30—50-і рр. 19 ст), Ліонські повстання 1831 і 1834 у Франції, Повстання силезських ткачів в Германії (1844). Вони ознаменували початок політичного відділення пролетаріату від буржуазії, розвитку масового пролетарського революційного руху. Головною його силою в той період залишалися ремісничі і мануфактурні робітники. У міру того як машини стирали відмінності між окремими видами праці, витісняючи кваліфіковану працю мануфактурного робітника простою машинною працею, інтереси і умови життя пролетаріату зрівнювалися. Це сприяло формуванню класової самосвідомості. Передові англійські робітники в період чартизму вже усвідомлювали, по словах Ф. Енгельса, що «... вони складають самостійний клас з власними інтересами і принципами, з власним світоглядом...» (там же, т. 2, с. 463). У Великобританії виникла (1840) перша в історії організована в національному масштабі пролетарська партія — Національна асоціація чартиста (близько 50 тис. членів в 1842). У Франції і Германії одне за іншим виникали таємні робочі суспільства. У 1847 — початку 1848 К. Маркс і Ф. Енгельс, основні положення теорії наукового комунізму, що розробили на той час, написали за пропозицією Союзу комуністів і опублікували як програму останнього «Маніфест Комуністичної партії», в якому розкрили всесвітньо-історичну роль Р. до., умови і цілі його боротьби. Підставу Союзу комуністів поклав початок з'єднанню наукового комунізму з робочим рухом, перетворенню Р. до. з класу «в собі» в клас «для себе».
В буржуазно-демократичних революціях 1848—49 Р. до. виступав спочатку як ліве крило буржуазної демократії; кульмінацією боротьби Р. до. у ці роки було Червневе повстання 1848 паризьких робітників — «... перша велика битва за панування між пролетаріатом і буржуазією» (Енгельс Ф., там же, т. 22, с. 532). Повстання, як і ряд робочих виступів в ін. країнах, було жорстоко пригнічене.
В середині 19 ст у Великобританії налічувалося 4,1 млн. промислових робітників (1851), у Франції 2,5 млн. (1848), в Германії 0,9 млн. (1850), в США 1,4 млн. (1850). Що настав після революцій 1848—49 період бурхливого зростання крупної промисловості в передових країнах Західної Європи остаточно висунув фабрично-заводському Р. до. на авансцену класової боротьби. Положення пролетаріату в цей період Маркс розглядав як найбільш яскраву ілюстрацію сформульованого їм загального закону капіталістичного накопичення, згідно з яким в умовах капіталізму «... накопичення багатства на одному полюсі є в той же час накопичення убогості, муки праці, рабства неуцтва, огрубіння і моральної деградації на протилежному полюсі, тобто на стороні класу, який виробляє свій власний продукт як капітал» (там же, т. 23, с. 660). Проте боротьба Р. до. створювала відому перешкоду для зростання убогості. Поширення машинного виробництва на нові галузі (машинобудування і пр.) породжувало потребу в складнішій праці і сприяло розширенню надзвичайно тонкого спочатку шаруючи кваліфікованих фабричних робітників. У нім знаходив головну опору розвиток профспілок, які поступово в тій чи іншій мірі добивалися легалізації (у 1824—1825 у Великобританії, в 1842 в США, в 1864 у Франції, в 1866 в Бельгії, в 1869 в Германії, в 1870 в Австрії). Услід за Великобританією, де робітники текстильної промисловості після довгої і наполегливої тридцятирічної боротьби добилися 10-годинного робочого дня (у 1847 — формально для жінок, фактично для всіх робітників цієї галузі), фабричне законодавство вводилося і в ін. країнах. Розвиток фабричного законодавства при всій обмеженості його в цей період означало, за оцінкою Маркса, перемогу політичної економії праці над політичною економією капіталу (див. там же, т. 16, с. 9), воно сприяло, як відзначав Маркс, поліпшенню фізичного, морального і інтелектуального стану робочого класу.
Новий підйом робочого руху в 60-і рр. ознаменувався установою Міжнародного товариства робітників — Інтернаціоналу 1-го (1864) і утворенням ряду національних робочих об'єднань: у Великобританії — Британського конгресу тред-юніонів (1868), в Германії — Загального німецького робочого союзу (1863), а пізніше — Соціал-демократичній робочій партії Німеччини (ейзенахци ) (1869). У Франції в умовах політичної кризи, викликаної франко-пруською війною, виникла Паризька Комуна 1871 — перший в історії робочий уряд, що проіснував 72 дні. Героїчна боротьба паризького пролетаріату в дні Комуни — одна з найважливіших віх в історії міжнародного робочого руху.
Зростання організованості і політичної зрілості Р. до. (1871—1917). Паризька Комуна показала на практиці значення боротьби за політичну владу, виявила суть диктатури пролетаріату. Поразка комунарів знов виявила незрілість соціально-економічних умов для перемоги пролетарської революції і порівняльну нерозвиненість самого Р. до. У Франції, а також в тих країнах Західної Європи, де пролетаріат лише почав складатися (Італія, Іспанія, Швейцарія), ще зберігав значний вплив різний перебіг дрібнобуржуазного соціалізму (прудоністи, бланкисти, бакуністи і пр.). В той же час досвід Паризької Комуни дав сильний поштовх розвитку класової самосвідомості Р. до. і його організації. Почалося створення масових соціалістичних робочих партій, що виникли в більшості західно-європейських країн вже після розпуску (1876) 1-го Інтернаціоналу. Учення Маркса поширювалося вшир, завойовуючи все нові прибічники серед передових робітників. Заснований в 1889 2-й Інтернаціонал в цілому встав на позиції марксизму. Розвернулася боротьба за 8-годинний робочий день; у США вона придбала особливо гострі форми і привела до кривавих подій в Чикаго (1886), в пам'ять яких 2-й Інтернаціонал оголосив 1 травня вдень пролетарської солідарності і боротьби у всьому світі за 8-годинний робочий день. Посилилося і принесло нові успіхи рух робітників за загальне виборче право і інші демократичні права і свободи. Зміцнилися позиції профспілок: у головних континентальних країнах Західної Європи і в США утворилися національні професійні центри. У Великобританії число організованих робітників зросло з 100 тис. на початку 40-х рр. 19 ст до 1 млн. в 1-ій половині 70-х рр. і до 1,6 млн. в 1892 (див. Нові тред-юніони ); у 1900 воно перевищило 2 млн., в 1911 — 3 млн., в 1913 — 4 млн. У Германії ще в 1878 було всього 50 тис. організованих робітників, в 1890 — близько 300 тис., в 1902 їх число перевищило 1 млн., в 1906 — 2 млн., в 1909 — 3 млн. У Франції синдикати в 1890 налічували 140 тис. членів, в 1901 — близько 600 тис., в 1911 — понад 1 млн. членів. У США профспілки стали масовими ще в 40-х рр. 19 ст, в 1885 вони налічували 500 тис. членів, в 1913 — 2,6 млн. Із зростанням організованості зростало і опір робітників капіталістичній експлуатації; у останній третині 19 ст середній рівень реальної заробітної плати підвищився; при цьому у ряді країн виявилася тенденція до посилення розриву між краще і гірше оплачуваними категоріями.
Переростання домонополістичного капіталізму в монополістичний супроводилося, з одного боку, посиленням капіталістичної експлуатації, з іншої — підйомом страйкової боротьби, поширенням соціалістичних тенденцій в «низах» Р. до. — частково в льовоанархистськой і анархо-синдикалістській формах. В той же час виявлялися симптоми «обуржуазнювання» верхнього, краще оплачуваного шару робітників, перш за все у Великобританії, правлячий клас якої вже з середини 19 ст користувався плодами колоніальної і промислової монополії. Услід за Великобританією ця робоча аристократія складалася в ін. країнах Європи і в США, де вона також стала одним з соціальних джерел тред-юніонізму і реформізму . До цього часу відноситься і створення католицьких робочих організацій. У європейському і американському робочому русі загострилася боротьба напрямів реформіста і революційного, вона усе більш набувала міжнародного характеру. На рубежі 19 і 20 вв.(століття) чисельність промислового пролетаріату досягла в США 10,4 млн. чіл. (1900), у Великобританії 8,5 млн. (1901), в Германії 8,5 млн. (1907), у Франції 3,4 млн. (1906), в Італії — 2,9 млн. (1901), в Австро-Угорщині 2,3 млн. чіл. (1900). Загальна чисельність пролетаріату в названих країнах значно перевищувала ці цифри. У зв'язку з подальшим розширенням географічних кордонів капіталістичного розвитку і індустріалізації почалося або прискорилося формування Р. до. у багатьох ін. країнах, у тому числі в Росії, де промисловий пролетаріат склався в основному до 80—90-м-коду рр. 19 ст Поширення марксизму в Росії прискорило формування тут самостійне робочого руху. На 2-м-коді з'їзді РСДРП (1903) вперше в історії міжнародного робочого руху була створена марксистська партія нового типа — партія більшовиків. В ході буржуазно-демократичної Революції 1905—07 російський Р. до. виступив як клас-гегемон, виникла нова форма політичній організації робітників — Ради. Революція 1905—07 зробила величезний вплив на міжнародний Р. до. Завдання теоретичної розробки нових проблем, що встали перед пролетарськими революціонерами на стадії імперіалізму, було виконане В. І. Леніним (див. Марксизм ).
Процес формування пролетаріату на периферії капіталістичного світу (Південно-східна Європа Латинська Америка, Азія, Африка) розгортався в обстановці проникнення іноземного капіталу, що посилювалося. Зважаючи на загальну відсталість соціально-економічних умов розвиток промислового Р. до. обмежувалося тут у той час окремими вогнищами капіталістичної цивілізації, а сам він ніс на собі сильний відбиток цих відсталих умов. Поширення капіталізму вшир супроводилося посиленням об'єктивних відмінностей в положенні Р. до. пригноблюючих і пригноблюваних націй.
Напередодні 1-ої світової війни 1914—18 в багатьох районах світу наростав революційний робочий рух. До 1913 загальне число організованих робітників досягло 15 млн. Війна з'явилася важким ударом для європейського Р. до. 2-й Інтернаціонал, в якому запанувала лінія социал-шовініста, потерпів крах. Незабаром, проте, в обстановці загальної кризи капіталізму, що почалася, у ряді воюючих країн, у тому числі в Росії, стала складатися революційна ситуація. У лютому 1917 в Росії було повалено самодержавство. 25 жовтня (7 листопада) 1917 озброєне повстання робітників і солдатів Петрограду змів буржуазний уряд. Велика Жовтнева Соціалістична революція — перша в історії звитяжна пролетарська революція — привела до встановлення диктатури пролетаріату у формі Радянської влади.
Р. до. у період від Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії до другої світової війни 1939—45. У результаті Жовтневої революції 1917 на світовій арені виникла якісно нова революційна сила — правлячий Р. до., що здійснює владу в союзі з селянством трудящого. Під впливом Жовтневої революції піднялася потужна хвиля революційних виступів пролетаріату: пролетарська революція у Фінляндії (січень 1918), Листопадова революція 1918 в Германії, встановлення влади Рад в Баварії, Угорщині, Словаччині, захват підприємств робітниками в Італії і ін. Ліві групи в соціал-демократичному русі почали організаційно поривати з реформізмом, створювати комуністичні партії. У Москві був заснований 3-ою, Комуністичний, Інтернаціонал (1919), що став центром тяжіння для революційних сил Р. до. у всьому світі. Чисельність організованих робітників в країнах капіталу зросла до 40 млн. (1920). Але пролетарський авангард на Заході потерпів поразку; «... виявилось, що в Західній Європі глибший розкол серед пролетаріату, більше зради серед колишніх соціалістичних вождів» (Ленін Ст І., Повні збори соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 40, с. 203).
На плечі радянського Р. до. лягло виключно важке завдання — зміцнити владу Рад в обстановці капіталістичного оточення і створити матеріальну базу нового суспільства, побудувати соціалізм. Це завдання було з честю виконана героїчними зусиллями і самовідданою працею Р. до. і всього радянського народу. Тим самим радянський робочий клас вніс неоцінимий внесок у розвиток світового революційного процесу (див. в ст. Робочий клас СРСР ).
В розвинених капіталістичних країнах Р. до. добився після 1-ої світової війни ряду важливих завоювань: встановлення 8-годинного робочого дня (раніше в більшості капіталістичних країн зберігався 10—12-годинний робочий день), визнання практики колективних договорів і введення прогресивнішого соціального законодавства, розширення виборчих прав і ін. В той же час в післявоєнні роки наголошувалася сильна інтенсифікація праці на основі впровадження конвеєрної системи і інших методів «раціоналізації» виробництва (тейлоризм, фордизм). В порівнянні з довоєнним періодом значно підвищився рівень безробіття: у 1924—28 він вагався у Великобританії від 10 до 12% до зайнятих робітників, в Германії від 9 до 18%, у Франції від 2 до 6%. За роки 1-ої світової війни рівень реальної заробітної плати різко впав; лише до 1929 трудящих удалося знов підняти заробітну плату до довоєнного рівня (Великобританія, Німеччина), а у ряді країн перевищити його (трохи у Франції, на 30% в США, на 50% в Японії). У роки часткової стабілізації спостерігався спад революційної активності робітників. Проте і ці роки були відмічені окремими гострими класовими зіткненнями (Загальний страйк 1926 у Великобританії, революційні виступи 1927 в Австрії і ін.).
Чисельність промислового Р. до. продовжувала зростати, хоча і дуже нерівномірно (швидше в Японії, повільніше в Німеччині, Великобританії, Франції, ще повільніше в США). Одночасно відбувалася зміна галузевої структури Р. до. убік зменшення долі робітників легкої промисловості і значного збільшення долі робітників, зайнятих у виробництві засобів виробництва. Унаслідок поширення потоково-конвеєрних методів основним типом фабричного робітника все більше ставав напівкваліфікований робітник-оператор (у США з початку 20-х рр., в інших країнах пізніше). Значно зменшився в порівнянні з довоєнним періодом розривши в оплаті кваліфікованої і некваліфікованої праці; наслідки світової війни, а також зміни у виробництві поступово підривали привілейоване положення робочої аристократії.
Криза 1929—33 обрушив на Р. до. капіталістичних країн жорстокі лиха. У 1932 число безробітних досягло в США 13,2 млн., в Германії 5,5 млн., у Великобританії 3 млн. За період 1933—39 середньорічний рівень безробіття складав в США 20,8%, у Великобританії 14%. Знову впала реальна заробітна плата. У обстановці різкого загострення класових зіткнень посилилася загроза фашизму, використаного фінансовим капіталом як ударна сила проти революційного Р. до. (у Італії фашисти прийшли до влади ще в 1922). Німецький Р. до., не дивлячись на беззавітно сміливу боротьбу його революційних сил, не зміг перешкодити захвату влади нацистами (1933) унаслідок якнайглибшого розколу його рядів. У Австрії робітники, серед них комуністи і соціал-демократи, піднялися на озброєну боротьбу проти фашизму (Відень, 1934), але були розбиті. У Франції відновлення робочої єдності (1934) і освіта за ініціативою Комуністичної партії Народного фронту (1935) дозволило Р. до. добитися крупних успіхів в боротьбі за демократію і важливих соціальних завоювань. У Іспанії пролетаріат став основною силою національно-революційної війни проти фашизму (1936—39). Повсюдно Р. до. вів боротьбу проти нової світової війни, що насувалася.
В колоніальних напівколоніальних і залежних країнах під впливом Жовтневої революції в Росії піднялася потужна хвиля національно-визвольного руху, в який все більше втягувався і пролетаріат. Але процес його формування протікав тут порівняно повільно. У Китаї Р. до. почав складатися в основному в період 1-ої світової війни, що підштовхнула розвиток національної промисловості; на початку 20-х рр. тут налічувалося близько 2,5 млн. промислових робітників (приблизно 1% самодіяльного населення). У антиімперіалістичному русі, що розвернувся, китайський Р. до. виступав спочатку як ліве крило буржуазної демократії. У робочий рух стали проникати соціалістичні погляди, поряд з марксизмом набували поширення також утопічний соціалізм (народницького типа), анархізм і анархо-синдикалізм. Перші робочі союзи були створені в Китаї буржуазними і анархістськими елементами. Пізніше організацію профспілок очолила компартія (заснована в 1921). Число організованих робітників збільшилося з 270 тис. в 1920 до 500 тис. в 1925 (коли була створена Всекитайськая федерація профспілок). В період Революції 1925—27 китайський пролетаріат проявив себе як самостійна сила, проте його виступи (повстання в Шанхаї і Гуанчжоу в 1927) були пригнічені. Умови боротьби міського Р. до. у Китаї були украй несприятливі: нечисленні промислові центри залишалися острівцями в селянському морі. У кінці 20-х рр. компартія, що спиралася до того головним чином на промислових робітниках, перенесла свою діяльність в село, де розгорталася антифеодальна селянська війна.
В Індії формування Р. до. почалося ще в 2-ій половині 19 ст, але унаслідок колоніального характеру економіки і панування голений.(британський) Імперіалізму також йшло повільно. Напередодні 1-ої світової війни в Індії налічувалося 951 тис. фабрично-заводських робітників, опісля чверть століття (1939) — 1751 тис. Загальне число промислових робітників (включаючи ремісничих) в період між двома світовими війнами практично не змінилося: у 1921 — 15,7 млн., в 1941 — 16 млн.; їх доля у складі населення дещо скоротилася. У 1925 була заснована Комуністична партія Індії, в 1938 Всєїндійський конгрес профспілок в результаті злиття з ним Національної федерації профспілок (заснована в 1920) об'єднав понад 80% всіх організованих трудящих.
Виріс і організаційно окріпнув Р. до. у ряді країн Латинської Америки — Аргентині, Мексиці, Чилі, на Кубі. Почалося або прискорилося формування Р. до. і в багатьох ін. країнах Латинської Америки (Бразилія, Венесуела, Болівія). Був створений єдиний континентальний професійний центр — Конфедерація трудящих Латинської Америки (1938).
Р. до. у період і після 2-ої світової війни 1939—45. В ході 2-ої світової війни Р. до. проявив себе повсюдно не лише як інтернаціональна, але і як достовірно національна, патріотична сила. Радянський Р. до. з честю витримав важкі випробування Великої Вітчизняної війни, внісши разом зі всім народом вирішальний вклад до справи того, що крушить фашизму. У окупованих країнах Р. до. став головною силою Рухи Опору . Після війни його суспільно-політична вага значно зросла. Комуністичні партії в умовах антифашистської боротьби значно розширили і укріпили зв'язки з Р. до., підтвердивши свою авангардну роль в робочому русі. До кінця війни і незабаром після неї у ряді країн Європи і Азії при керівній участі Р. до. розвернулися і перемогли народно-демократичні і соціалістичні революції (у Болгарії, Югославії, Албанії, Румунії, Чехословакії, Польщі, Угорщині, Китаї, Східній Німеччині, Північній Кореї, Північному В'єтнамі).
В дев'яти країнах Західної Європи (Італія, Франція, Бельгія, Данія, Норвегія, Ісландія, Австрія, Фінляндія, Люксембург) виникли коаліційні уряди з представників робочих партій (комуністи, соціалісти, соціал-демократи) і інших антифашистських сил. За участю Р. до. у цих країнах були здійснені ряд прогресивних соціально-економічних і політичних реформ. У обстановці що охопив пролетарські маси прагнення до єдності народилася Усесвітня федерація профспілок (1945), до якої увійшли профспілки 56 країн із загальним числом 67 млн. членів. Пізніше частина завойованих Р. до. позицій була втрачена у зв'язку з початою західними державами «холодною війною» і антикомунізмом правих лідерів соціал-демократії, за сприяння яких комуністи у ряді країн були виведені з урядів. З ВФП(Усесвітня федерація профспілок) вийшла більшість профоб'едіненій Заходу (1949), що створили Міжнародну конфедерацію вільних профспілок .
З утворенням світової системи соціалізму розширилися і зміцнилися позиції правлячого Р. до., ще більше зросла його роль як творчої сили. Розгортання соціалістичного будівництва супроводилося швидким зростанням чисельності робітників і службовців. У Радянському Союзі вона збільшилася з 40,4 млн. в 1950 до 90,2 млн. в 1970, в Болгарії відповідно з 800 тис. до 2,7 млн., в Угорщині з 1,8 млн. до 3,6 млн., в ГДР(Німецька Демократична Республіка) з 5,3 млн. до 6,9 млн., в МНР(Монгольська Народна Республіка) з 63 тис. до 201 тис., в Польщі з 5,1 млн. до 10,1 млн., в Румунії з 2,1 млн. до 5,1 млн., в Чехословакії з 3,5 млн. до 6,2 млн., в Югославії в 1970 досягла 3,9 млн. Процес консолідації влади Р. до. не був легким: об'єктивними і суб'єктивними труднощами в ході соціалістичного будівництва намагалися скористатися сили контрреволюції. Успішне їх подолання, рішуча боротьба проти опортуністичних і націоналістичних поглядів сприяли подальшому зміцненню позицій соціалізму. В'єтнамський Р. до. вніс величезний вклад до героїчної боротьби своєї країни за свободу і незалежність, що звитяжно завершилася в 1975. Через важкі випробування прошел Р. до. КНДР(Корейська Народно-демократична Республіка), особливо в роки Вітчизняної визвольної війни (1950—53).
Крупним успіхом світового революційного руху з'явилася перемога Кубинської революції, яка висунула Р. до. Куби як провідна сила соціалістичних перетворень в цій країні.
В ході соціалістичного будівництва в більшості соціалістичних країн значно підвищився добробут Р. до., всіх трудящих, особливо по лінії суспільних фондів вжитку. Робітником гарантовано право на працю, на безкоштовне медичне обслуговування і освіту. Вони мають широкі можливості для підвищення професійної кваліфікації. Матеріальні умови існування Р. до. визначаються плановим розвитком господарства, стабільністю цін, планомірним підвищенням заробітної плати, розширенням і вдосконаленням системи соціального забезпечення. Культурно-технічний і освітній рівень робітників постійно зростає. Сталися глибокі зміни в їх психології, склалися нові, властиві лише соціалізму форми соціальної активності Р. до., що відображають його провідне положення в системі соціалістичних суспільних стосунків. Це виявляється перш за все в підвищенні ролі марксистсько-ленінських партій як політичного авангарду Р. до., всіх трудящих. Профспілки, об'єднуючі переважну більшість робітників і службовців, беруть участь в управлінні виробництвом, в організації соціалістичного змагання. Зростання політичної свідомості і культурного рівня робітників, розвиток соціалістичної демократії сприяють подальшому посиленню впливу Р. до., його масових організацій у всіх сферах життя. Здійснюючи свою провідну роль в соціалістичному суспільстві, Р. до. спирається на союз з трудовим селянством, на єдність народу, все більше зближуючись в процесі будівництва нового суспільства з ін. шарами трудящих, в тому числі з інтелігенцією, яка поповнюється з середовища робітників і селян.
Складною була дорога розвитку Р. до. у Китаї, де перехід до соціалістичних перетворень відбувався в умовах крайньої відсталості і величезного переважання в країні селянства. Чисельність робітників в КНР(Китайська Народна Республіка) за тих, що передували її освіті тридцять років вагалася від 2,5 до 3,4 млн.; до 1958 вона зросла за рахунок вчорашніх селян до 25,6 млн. (у 1972 оцінювалася приблизно в 21—27 млн. при загальній чисельності населення в 1971, за оцінкою ООН(Організація Об'єднаних Націй), понад 750 млн. чіл.). Соціальна структура населення КНР(Китайська Народна Республіка) відбилася на складі Комуністичної партії Китаю (КПК); у 1956 вона налічувала 10,7 млн. членів, причому робітники складали лише 14%, а селяни — 69%. У цій обстановці, що ще більш ускладнилася в результаті провалу спроб волюнтарістськи прискорити процес індустріалізації, в керівництві КПК узяла верх лінія на реакційно-утопічний і військово-казармовий «соціалізм», на боротьбу проти міжнародного комуністичного руху і соціалістичної співдружності з позицій великодержавного шовінізму і антісоветізма. Маоістам, проте, не удалося підірвати або ослабити згуртованість Р.. братських соціалістичних країн, марксистсько-ленінських партій.
В країнах розвиненого капіталізму післявоєнне економічне розвиток супроводився зростанням чисельності Р. до., істотними зрушеннями в його структурі, матеріальному положенні і умовах класової боротьби. Проте ці зміни відбувалися дуже нерівномірно як по країнах, так і в часі. Чисельність промислового Р. до. у США зросла з 22,5 млн. в 1950 до 31,3 млн. в 1971, у Великобританії з 11,5 млн. в 1951 до 12,5 млн. в 1966, у Франції з 6,6 млн. в 1954 до 8,5 млн. в 1971, у ФРН(Федеральна Республіка Німеччини) з 8,2 млн. в 1950 до 13,7 млн. в 1971, в Італії з 4,6 млн. в 1954 до 8 млн. в 1970, в Японії з 8,8 млн. в 1950 до 19,7 млн. в 1970. У його складі сталося істотне зрушення на користь нових галузей (електротехніка, радіоелектроніка, хімія і ін.). У цих галузях найяскравіше виявилася тенденція до розширення кордонів Р. до. за рахунок нових професій, що породжуються сучасним виробництвом. Обумовлені науково-технічним прогресом зміни у функціях робітників і організації праці викликали відносне (а інколи і абсолютне) зменшення числа робітників переважно фізичної праці і збільшення чисельності працівників переважно розумової праці (техніки, контролери, лаборанти, оператори електронно-обчислювальних і інформаційних машин і ін.), підвищення долі висококваліфікованих робітників (налагоджують, ремонтники, оператори напівавтоматичних і автоматичних виробничих агрегатів і ін.) і значне зниження долі некваліфікованих робітників. Піднявся середній рівень освітньої підготовки робітників (у США до 10—12 років обуч
