Диктатура пролетаріату
 
а б в г д е ж з и й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ъ ы ь э ю я
 

Диктатура пролетаріату

Диктатура пролетаріату, влада робочого класу, що встановлюється в результаті соціалістичній революції і що має на меті побудова соціалізму і перехід суспільства до будівництва комунізму. Ця влада називається пролетарською тому, що керівне положення в суспільстві і державі займає робочий клас на чолі з марксистсько-ленінською партією, промовець в союзі з селянством і ін. демократичними шарами суспільства. Ця влада називається диктатурою тому, що вона, здійснюючи найширшу демократію для трудящих, використовує силу, коли це необхідно, для придушення опору експлуататорських класів і припинення діяльності ворожих соціалізму елементів.

загрузка...

  Учення о Д. п. з неминучістю витікає з марксистсько-ленінської теорії класів і класової боротьби . К. Маркс і Ф. Енгельс виступили проти дрібнобуржуазних течій, що прагнули до примирення і затушовування класових протиріч, а також проти анархістів, що закликали до негайного руйнування всякої державності. В протилежність цьому К. Маркс і Ф. Енгельс обгрунтували необхідність завоювання політичної влади пролетаріатом для побудови нового суспільства. Влада потрібна пролетаріату для того, щоб «... вирвати в буржуазії крок за кроком весь капітал, централізувати всі знаряддя виробництва в руках держави, тобто пролетаріату, організованого як панівний клас, і можливо швидше збільшити суму продуктивних сил» [«Маніфест Комуністичної партії» (1848), див.(дивися) Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 4, с. 446].

  Особливе значення для розвитку ідеї Д. п. мало узагальнення досвіду Революції 1848—49 в Германії і Паризької Комуни 1871; це дозволило Марксу і Енгельсу зробити важливий вивід про необхідність зламу буржуазної державної машини, а також виявити основні межі і особливості пролетарської влади. Маркс вперше використовує термін «диктатура пролетаріату» в роботі «Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р.» (див. там же, т. 7, с. 31,91). Згодом, спираючись на досвід міжнародного робочого руху, Маркс сформулював в «Критиці Готської програми» (1875) наступний вивід: «Між капіталістичним і комуністичним суспільством лежить період революційного перетворення першого в друге. Цьому періоду відповідає і політичний перехідний період, і держава цього періоду не може бути нічим іншим, окрім як революційною диктатурою пролетаріату» (там же, т. 19, с. 27). Подальший розвиток учення о Д. п. стосовно епохи імперіалізму і пролетарських революцій отримало в працях Ст І. Леніна. Ленін підкреслив, що Д. п. означає особливу форму його союзу з селянством і іншими експлуатованими масами, розкрив глибоко демократичний характер Д. п. як власті трудящих, тобто більшості суспільства, над експлуататорами, складовими незначна меншість. Ленін відкрив Ради як нову форму держави робочого класу, розробив питання про систему організацій Д. п. і керівній ролі комуністичної партії в цій системі, про різноманіття форм Д. п. в різних країнах. Положення про необхідність встановлення Д. п. було вперше закріплено в Програмі РСДРП, прийнятій на 2-м-коді з'їзді партії (1903).

  Марксистсько-ленінське учення о Д. п. блискуче підтвердилося на прикладі першої країни соціалізму — Радянського Союзу, досвід якого збагатив теорію Д. п. новими ідеями і виводами.

  Нова смуга в розвитку теорії Д. п. настала після 2-ої світової війни 1939—45, коли робочий клас в союзі з широкими демократичними силами отримав перемогу у ряді країн Європи і Азії. Цей досвід узагальнений у вирішеннях 20—24-го з'їздів КПРС, в Програмі КПРС, в документах братських комуністичних і робочих партій. У цих документах розроблені проблеми єдності в основному і різноманітності форм переходу до соціалізму і Д. п., про можливість в сучасну епоху ширших класових союзів пролетаріату в соціалістичній революції, а також про перетворення у відомих умовах парламенту з знаряддя буржуазії у форму народовладдя при здійсненні соціалістичних перетворень. У Декларації Наради представників комуністичних і робочих партій соціалістичних країн 1957 Д. п. характеризується як загальна закономірність соціалістичної революції і будівництва соціалізму.

  Перехід до комунізму, здійснюваний в СРСР, висунув проблеми подальшого розвитку соціалістичної держави. Комуністична партія Радянського Союзу у своїй Програмі (1961) розробила питання про переростання держави Д. п. у всенародну соціалістичну державу.

  Марксистсько-ленінське учення о Д. п. складалося і розвивалося в запеклій боротьбі проти правого і «лівого» опортунізму. «Марксист лише той, — писав Ленін, — хто поширює визнання боротьби класів до визнання диктатури пролетаріату. У цьому найглибша відмінність марксиста від дюжинного дрібного (та і великого) буржуа. На цьому бруску треба випробовувати дійсне розуміння і визнання марксизму» (Повні збори соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 33, с. 34). Борючись проти реформістів і правих ревізіоністів, заперечливих необхідність Д. п. для переходу від капіталізму до соціалізму, марксисти-ленінці виходять з того, що без Д. п. будівництво соціалізму неможливе. В той же час марксизм веде рішучу боротьбу проти догматичного, вульгаризаторського тлумачення Д. п., прагнення увічнити її, перебільшення ролі насильства при переході до соціалізму і комунізму, недооцінки необхідності розвитку соціалістичної демократії.

  Характер і межі Д. п. визначаються завданнями побудови соціалізму. В області економічної необхідно замінити приватну власність на знаряддя і засоби виробництва суспільною і ввести планомірну організацію виробництва на користь добробуту і всестороннього розвитку трудящих; у області соціальних стосунків — ліквідовувати експлуататорські класи, можливість експлуатації людини людиною; в області політичної — укріпити державу шляхом розширення його соціальної бази, зміцнення союзу робітників і селян, залучення усе більш широких мас до участі в управлінні суспільними справами, подальшого розвитку пролетарської демократії; в області військової — укріплювати оборонну потужність і озброєні сили. Д. п., — писав Ленін, — «... є вперта боротьба, кривава і безкровна, насильницька і мирна, військова і господарська, педагогічна і адміністраторська, проти сил і традицій старого суспільства» (там же, т. 41, с. 27).

  Одним з перших кроків Д. п. є експропріація власності крупної буржуазії і поміщиків. Досвід показав, що експропріація, як правило, викликає запеклий опір експлуататорських класів. Опір поваленій буржуазії тим небезпечніше, що вона безпосередньо після соціалістичного перевороту має в своєму розпорядженні ще велику силу. Паралізувати силу буржуазії і подавити її опір здатна лише сильна і рішуча влада. Сила, яку робочий клас вимушений використовувати проти реакціонерів, носить глибоко демократичний характер як по своїх цілях, що виражають волю переважної більшості народу, так і по своїх методах, вживаних самим народом.

  Суть і вищий принцип пролетарської влади полягає в союзі робочого класу зі всіма трудящими і ін. демократичними силами. «Диктатура пролетаріату, — писав Ленін, — є особлива форма класового союзу між пролетаріатом, авангардом трудящих, і багаточисельними непролетарськими шарами трудящих (дрібна буржуазія, дрібні господарі, селянство, інтелігенція і т.д.), або більшістю їх, союзу проти капіталу, союзу в цілях повного скидання капіталу, повного придушення опору буржуазії і спроб реставрації з її сторони, союзу в цілях остаточного створення і зміцнення соціалізму» (там же, т. 38, с. 377). Робочий клас не в силах поодинці, без союзників, вирішити грандіозні завдання соціалістичного будівництва. Він історично покликаний не лише повести всіх трудящих на скидання капіталістичних буд, але і очолити їх в будівництві соціалістичного суспільства.

  Широта союзу робочого класу з ін. демократичними силами залежить від конкретно-історичних умов, а також від гнучкої політики пролетарської держави.

  Влада робочого класу і всіх трудящих на практиці втілюється в системі політичних і суспільних організацій, до яких належать: органи держави, політичні партії, профспілки, кооперативні об'єднання, молодіжні організації і ін. Керівною силою в системі Д. п. є марксистсько-ленінська партія робочого класу. Вона грає особливу роль в політичній системі країн соціалізму. Робочому класу і його союзникам після узяття влади належить витримати вперту боротьбу проти сил і традицій капіталістичних буд, проти відсталих поглядів і звичок мільйонів людей. «Без партії, залізної і загартованої в боротьбі, без партії, що користується довірою всього чесного в даному класі, без партії, маси, що уміє стежити за настроєм, і впливати на нього, вести успішно таку боротьбу неможливо» (там же, т. 41, с. 27). На основі теорії марксизму-ленінізму і досвіду мас партія виробляє політичну лінію у всіх областях соціалістичного і комуністичного будівництва і керує всім процесом здійснення цієї лінії на практиці.

  Таке розуміння ролі партії в системі Д. п. піддається критиці з боку ревізіоністів. Ревізіоністи настільки звужують керівну роль партії, що це рівноцінно повній відмові від партійного керівництва соціалістичним будівництвом. Вони стверджують, що партія має бути лише ідеологічним чинником розвитку соціалістичної свідомості, але не політичним чинником, чинником влади. Ця концепція здатна привести до посилення впливу в суспільстві і державі ворожих трудящим політичних сил. Відкидаючи концепцію ревізіоністів, марксисти-ленінці в той же час дають відсіч вульгаризаторам, які стверджують ніби диктатура робочого класу тотожна диктатурі його партії. Це привело б до згортанню багатообразних форм, через які робочий клас здійснює своє керівництво суспільством, звузило б базу його влади, а значить ослабило її.

  Партія керує всіма державними і суспільними організаціями, але не підміняє їх. Вона добивається здійснення своєї політики, діючи через членів партії, що працюють в державному апараті і в громадських організаціях.

  Для всіх соціалістичних країн характерне зростання ролі мас в суспільно-політичному і господарському житті. Цьому сприяють принципи пристрою всіх організацій Д. п. на основі демократичного централізму . Диктатура робочого класу породжує історично нового типа демократизму — пролетарську демократію, що направляється і керовану робочим класом, яка служить класам і групам населення, що будують соціалізм, тобто інтересам переважної більшості суспільства.

  Влада робочого класу зростає з конкретних умов визвольної боротьби кожного народу. Тому в різних країнах вона не може не набувати різної форми. «Всі нації прийдуть до соціалізму, — писав Ленін, — це неминуче, але всі прийдуть не зовсім однаково, кожна внесе своєрідність до тієї або іншої форми демократії, в той або інший різновид диктатури пролетаріату, в той або інший темп соціалістичних перетворень різних сторін суспільного життя» (там же, т. 30, с. 123).

  Різноманітність форм Д. п. пояснюється тим, що на форму пролетарської влади, поряд з визначальним впливом її класової суті, надають дію і ін. чинники, до яких належать: рівень економічного і політичного розвитку країни, розставляння класових сил в ній і співвідношення сил соціалізму і капіталізму на світовій арені, мирний або немирна дорога розвитку соціалістичної революції, рівень політичної свідомості народу, національні традиції.

  Історично першою формою влади робочого класу була Паризька Комуна 1871 . Ради були формою Д. п., народженою революційним досвідом робочого класу, народних мас Росії і що затвердилася в результаті Великої Жовтневої соціалістичної революції. У ході подальших революцій після 2-ої світової війни 1939—45 народилася нова форма Д. п. — народна демократія. Розвиток революційного руху переконливо показав, що основні межі влади робочого класу однакові для всіх країн, що здійснюють перехід до соціалізму.

  Досвід країн народної демократії свідчить, що при сприятливій внутрішній і зовнішній обстановці є можливість переходу від демократичного етапу революції до соціалістичного і встановлення влади робочого класу без громадянської війни. Злам старої державної машини в цих умовах може бути здійснений поступово за допомогою відсікання найбільш реакційних частин її, перетворення і використання традиційних демократичних форм. Нове розставляння класових сил зумовило особливості народної демократії. Диктатура в цих країнах була направлена в основному проти крупної буржуазії, а демократія поширюється на пролетарів селянство, міську дрібну буржуазію, інтелігенцію. Майже у всіх цих країнах існують народні, національні фронти, що включають соціалістичні і демократичні сили: Національний фронт чехів і словаків в Чехословакії, Вітчизняний фронт в Болгарії, Фронт соціалістичної єдності в Румунії і т.д.

  Перехід народів ін. країн до соціалізму породить нові форми влади робочого класу. Проте кожен народ, що встає на дорогу соціалізму неминуче повинен буде в тій або іншій формі здійснити соціалістичну революцію і встановити політичну владу робочого класу і всіх трудящих.

  Побудова соціалізму і перехід до комунізму викликають зміну характеру, завдань, функцій, форм і методів діяльності влади робочого класу. Д. п., народжена соціалістичною революцією, грає всесвітньо-історичну роль в побудові соціалізму. В той же час в процесі будівництва соціалізму вона зазнає зміни. У зв'язку з ліквідацією експлуататорських класів в тій або іншій країні відмирає функція придушення їх опору. На цій основі починається процес переростання держави Д. п. у всенародну організацію трудівників соціалістичного суспільства. Забезпечивши повну і остаточну перемогу соціалізму до СРСР і переходу суспільства до будівництва комунізму, Д. п. виконала свою історичну місію і з точки зору завдань внутрішнього розвитку перестала бути необхідною в Радянському Союзі. Держава Д. п. перетворилося на загальнонародну соціалістичну державу, пролетарська демократія — у всенародну соціалістичну демократію. «... Диктатура робочого класу перестає бути необхідною раніше, ніж держава відмирає» (Програма КПРС, 1971, с. 101). Соціалістичну загальнонародну державу продовжує справа пролетарської диктатури. Керівництво робочого класу на чолі з комуністичною партією зберігається і в період переходу до комунізму. Але воно також зазнає зміни. Робочий клас як керівний клас не користується жодними особливими перевагами. Із зникненням класів і побудовою комунізму робочий клас завершить виконання своєї ролі керівника суспільства.

  Літ.: Маркс До. і Енгельс Ф., Німецька ідеологія, Соч., 2 видавництва, т 3; Маркс До., Убогість філософії, там же, т. 4, гл.(глав) 2 § 5; його ж, Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850, там же т. 7; його ж, Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта, там же, т. 8; його ж, Громадянська війна у Франції, там же, т. 18; його ж, [Лист] І. Вейдемейеру 5 березня 1852 р., там же, т. 28; Ленін Ст І., Про завдання пролетаріату в даній революції, Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 31; його ж, Держава і революція, там же, т. 33; його ж, Пролетарська революція і ренегат Каутський, там же, т. 37; його ж, Про «демократію» і диктатуру, там же; його ж, Про державу, там же, т. 39; його ж, Про диктатуру пролетаріату, там же; його ж, Економіка і політика в епоху диктатури пролетаріату, там же; Програмні документи боротьби за мир, демократію і соціалізм, М., 1961; Міжнародна нарада комуністичних і робочих партій. Москва, 1969 р. Документи і матеріали, М., 1969; До 100-ліття з дня народження Ст І. Леніна. Тези ЦК КПРС, М., 1969; Основи марксизму-ленінізму, 2 видавництва, М., 1962; Основи наукового комунізму, 3 видавництва, М., 1969; Бурлацький Ф. М., Держава і комунізм, М., 1963; Ленінське вчення про диктатуру пролетаріату, М., 1970.

  Ф. М. Бурлацький.