Станова монархія, станово-показна монархія, феодальна монархія із становим представництвом, форма феодальної держави, при якій влада короля або крупних територіальних князів (у Німеччині, Нідерландах) поєднувалася з наявністю станово-показних установ. Складалася в більшості країн Європи в 13—14 вв.(століття) (у Кастілії в 12 ст, в Угорщині і Польщі в 15 ст) в процесі формування загальнодержавних станів (у масштабі цілих країн) і органів станового представництва — центральних (парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, сейм в Польщі, Чехії, риксдаг в Швеції і ін.) і місцевих (наприклад провінційні штати у Франції і Нідерландах, воєводські сейміки в Польщі і ін.). Станове представництво у вигляді земських соборів існувало також в Росії в 16—17 вв.(століття) Складання цій відносно централізованої форми феодальної держави було пов'язано із зростанням міст, товарного виробництва і обміну, із змінами внаслідок цього форм експлуатації селянства, із загостренням на цьому грунті класової боротьби в селі, а також боротьби усередині класу феодалів і протиріч останніх з міським станом. Головною опорою С. м. були в більшості країн нижчі і середні шари класу феодалів, що потребували сильного державного апарату для ефективнішої експлуатації селян і захисту від утисків крупних феодалів. Активно підтримували С. м. і городяни, що прагнули до ліквідації феодальної роздробленості, а в деяких країнах також верхівка вільного селянства. Спираючись на ці шари в політичній боротьбі з крупними феодалами-сепаратистами плі лавіруючи між станами, король (або територіальний князь) концентрував в своїх руках судову, військову і фінансову владу, створював відносно сильний державний апарат в центрі і на місцях, вводив загальнодержавне законодавство і оподаткування. Необхідність створення станово-показних зборів диктувалася в першу чергу тим, що королівська влада в умовах феодально-станових буд ще не могла обійтися без згоди станів на збір податків, необхідних для вмісту армії і державного апарату, а також на найважливіші внутрі- і зовнішньополітичні заходи. Загальним для станово-показних установ було: вирішальний вплив в них станів феодалів — духівництва і дворянства, підлегла (особливо спочатку) роль міського стану, відсутність представників феодально-залежного селянства (лише у станових зборах Кастілії і Швеції брали участь депутати вільного селянства). Ці збори, як правило, були ворожі селянству: виступали проти звільнення від особистої залежності (у країнах Західної Європи), активно сприяли його подальшому закріпаченню (у країнах Центральної і Східної Європи), санкціонували збільшення оподаткування селян. Там, де представники різних станів (особливо дрібні феодали і городяни) діяли згуртовано, ці збори добивалися відомої політичної самостійності і накладали деякі обмеження на королівську владу в питаннях оподаткування, рідше — законодавства. Частіше ж станові збори володіли лише дорадчими функціями. В цілому, за винятком Польщі, вони, не дивлячись на окремі конфлікти з королівською (княжою) владою, швидше укріплювали її, санкціонуючи її централізаторськие зусилля. Формою феодальної держави, що змінила С. м. в більшості країн Європи була абсолютна монархія (див. Абсолютизм ) .
Літ.: Гутнова Е. Ст, Виникнення англійського парламенту, М., 1960: Люблінська А. Д., Структура станового представництва в середньовічній Франції, «Питання історії», 1972 № 1; Денісова-Хачатурян Н. А., Соціально-політичні аспекти початкової історії Генеральних штатів в Франції, в кн.: Європа в середні віки, М., 1972; Лівану До. Е., Станово-показна монархія в Польщі, її суть і особливості, Л., 1968; Карєєв Н. І., Маєток-держава і станова монархія середніх століть, 3 видавництва, СП(Збори постанов) Би, 1913; Marongiu А., Medieval parliaments. A comparative study, L., 1968.
