Прекарій (лат. precarium, від preces — прохання), в римському і середньовічному праві користування землею, що надається власником на більш менш тривалий термін на звернене до нього письмове прохання. Втративши властиві римському П. право власника вимагати повернення даного в користування володіння і необхідність відновлювати прекарний договір кожні 5 років, П. набув широкого поширення в країнах Західної Європи в раннє середньовіччя. Розрізняють декілька видів П.: precaria data (даний), при якому власник землі надавав прохачеві в П. свою землю; precaria oblata (наданий) — найбільш поширений вигляд П., при якому власник землі (зазвичай — дрібний, незрідка селянин) дарил її церкві або світському магнатові і потім отримував її назад вже як П. (до таких дарувань дрібних власників часто вимушували замахи на їх власність з боку великих землевласників); якщо верховний власник землі додавав до такого П. свою земельну ділянку, виникали precaria remuneratoria (буквально — П. з винагородою). Умови П. різні: від зобов'язання сплачувати невеликою чинш до несення панщини. П. в раннє середньовіччя давався довічно, часто з правом передачі по спадку (зазвичай до третього покоління). Наслідки укладення прекарного договору були різні. Для представників феодальних шарів П. створював стосунки, що наближаються до бенефіцию . Селян прекарний договір приводив, хоча і повільним дорогою, до втягування в різні форми феодальної залежності, аж до повного закріпачення (несплата чинша в строк могла привести до остаточного перетворення землі прекаріста на тягловий наділ).
