Рабовласницьких буд, перша в історії людства класова суспільно-економічна формація, заснована на пригнобленні людини людиною. Основними антагоністичними класами при Р. с. були рабовласники і раби; рабовласники і раби — перше крупне ділення на класи (див. Ст І. Ленін, Повні збори соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 39, с. 68). Класова боротьба, що не припинялася, між рабовласниками і рабами була рушійною пружиною історії рабовласницького суспільства, саме ця боротьба зрештою визначала подобу суспільства у всіх його аспектах (економіку, юридичні норми, побут, вдачі, рівень техніки і наукових знань, етику, релігію, філософію, тобто всю ідеологію). Що виник в результаті розкладання первіснообщинного устрою, Р. с. був таким же етапом в усесвітній історії людства, як що передувала йому докласова формація і як що слідував за ним феодалізм . Прадавні рабовласницькі держави виникли на рубежі 4-го і 3-го тис. до н.е.(наша ера) (Месопотамія, Єгипет). Р. с. існував в передових для того часу країнах Азії, Європи і Африки аж до 3—5 вв.(століття) н.е.(наша ера); свого вищого розвитку досяг в Древній Греції і Римі. У період т.з. древній історії (тобто від розкладання первіснообщинних стосунків і до виникнення феодалізму) Р. с. був єдиною формою класових стосунків, проте рабовласницькі суспільства співіснували з безліччю суспільств, що ще не вийшли з первіснообщинного устрою, і робили на них сильний вплив, сприяючи перетворенню їх в класові рабовласницькі суспільства. Цей процес характерний для всієї древньої історії, він завершився утворенням величезної Римської імперії — найбільшої рабовласницької держави. Ряд народів (германці, слов'яни і ін.), що виступили на історичну арену після падіння Р. с. (після 5 ст н.е.(наша ера)), минув цю формацію, перейшовши з первіснообщинного устрою безпосередньо у феодальний.
Рабство виникло на пізньому рівні розвитку докласового суспільства, коли майнова нерівність і приватновласницькі стосунки стали найбільш дієвою стимул-реакцією классообразованія. «До того часу не знали, що робити з військовополоненими, і тому їх просто вбивали, а ще раніше з'їдали. Але на досягнутому тепер рівні “господарського положення” військовополонені набували відомої вартості; їх почали тому залишати в живих і стали користуватися їх працею... Рабство було відкрите. Воно незабаром зробилося пануючою формою виробництва у всіх народів, які в своєму розвитку пішли далі за древню общину...» (Енгельс Ф., див.(дивися) Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 20, с. 185). Одним з важливих чинників, стимулюючих процес классообразованія, було скотарство, т.к. оно легше, ніж землеробство, давало стійкий додатковий продукт, що приводило до накопичення такого продукту спочатку в племені в цілому, а потім в окремих сімей усередині племені (худоба була загальним еквівалентом обміну в давнину). Розвиток рабовласництва у поєднанні із загостренням протиріч між імущою племінною верхівкою і масою рядових общинників закономірно привів до виникненню класової рабовласницької держави. Історія представляє мало не безконечний спектр різних форм рабства і типів рабської залежності, що зовні дуже розрізняються один від одного в різних суспільствах і в різні часи. Проте серед цих меж можуть бути виділені головні органічні межі рабства: 1) раб є власністю одного господаря або колективного власника (общини, храму, держави); він — одушевлене знаряддя праці свого господаря і результати його праці, як і він сам, є власністю господаря; 2) раб не має власності на засоби виробництва; 3) раб піддається експлуатації шляхом позаекономічного примусу. Так, раб, посаджений на пекулій і навіть оброблювальний його шляхом експлуатації інших рабів, залишається рабом, бо і пекулій, і всі засоби виробництва, і раби раба є власністю рабовласника що розпоряджається остаточно і безапеляційно і самим рабом, і всім, чим він володіє. Поряд з цими головними ознаками рабства існують додаткові, характерні для того або іншого періоду і суспільства ознаки, що зникаючі або з'являються, інколи дуже яскраві і наочні. Наприклад, юридичне положення раба в суспільстві або, вірніше, міра його безправ'я згідно з юридичним статусом або звичайним правом; побутове положення раба (наявність або відсутність сім'ї і т.д., її права, якщо вони є); професія і заняття раба (раб в ергастерії, раб на пекулії і т.п.). Незрідка який-небудь з цих додаткових ознак береться за головний, і тоді поняття «раб» істотно змінюється, виходить безліч неспівпадаючих, а що інколи перечать один одному дефініцій поняття «раб». Сукупність головних, або базисних, таких, що залишаються завжди незмінними ознак у поєднанні з додатковими ознаками, змінними залежно від місця і часу, утворює змінну шкалу ознак рабства.
В різноманітті форм рабської залежності розрізняють двох основних типів рабства: 1) раннє, або патріархальне, рабство, пов'язане з натуральним виглядом господарства: 2) античне рабство, характерне для суспільств з розвиненими товарно-грошовими стосунками. До патріархального рабства відноситься т.з. домашнє рабство (яке незрідка визначають як послуги в стані рабства і за яким не визнають економічній значущості; проте, як правильно вказав радянський історик Р. Ф. Ільін, це невірне виведення зіждется на модернізації поняття «Домашнє господарство»). В давнину в «домашнє господарство» входили багато (за винятком польових робіт) виробничих процесів (молотьба, помел зерна, догляд за худобою, виготовлення молочних і борошняних продуктів, доставка води, заготівка палива, виготовлення кераміки і т.п.). Тому використання праці раба в «домашньому господарстві» свідчить не про звужене вживання рабської праці в примітивному господарстві, а, навпаки, про його широке поширення. Однією з характерних меж патріархального рабства була спільна участь рабовласника і його раба (або рабів) в трудовому процесі. Античне рабство відрізняється від патріархального тим, що більшою мірою юридично закріплювало експропріацію особи раба, як це виявляється з порівняння римського законодавства з давньосхідними судебниками (Закони Хаммурапі, закони Хеттськие, Второзаконіє). Обидва види рабства (патріархальне і античне) не були однорідні. На Заході і Сході рабство розвивалося за одними і тими ж законами, і найрізноманітніші форми рабства зустрічаються і на Заході, і на Сході. У одній і тій же країні в один і той же час зазвичай співіснували різні форми експлуатації рабів. Як на першому, так і на другому етапах розвитку Р. с. основні базисні ознаки рабства одні і ті ж, різні лише їх зовнішні форми.
Рабству властивий подвійний характер рабської залежності і подвійний характер експлуатації. Причому «... ця подвійність обумовлена... наявністю двох економічних секторів в суспільстві» (Дияконів І. М., Раби, ілоти і кріпаки в ранній старовині, див.(дивися) «Вісник древньої історії», 1973 № 4, с. 9, прим.(примітка)). Під різними секторами мається на увазі сектор приватний [в межах різних громадських структур — від родової общини до міста-держави (поліса) і навіть до обширнішої держави, як, наприклад, Єгипет] і сектор державний (палац, храм). При цьому на стадії патріархального рабства більша питома вага мала сектор державний, на стадії античного рабства — приватний. У обох секторах раби використовувалися у всіх видах виробництва — в землеробстві, ремеслі, будівництві і т.д. Серед цієї маси рабів розрізняють двох типів: раби 1-го типа, праця яких строго регламентувалася і контролювався адміністрацією, що позбавляло їх можливості проявити яку б то не було ініціативу, і які абсолютно не були економічно зацікавлені, т.к. создаваємиє ними продукти праці повністю привласнювалися господарем, і раби 2-го типа, які використовувалися в основному в сільському господарстві, їм надавалася деяка доля самостійності і навіть економічній зацікавленості, що створювало у них економічну стимул-реакцію. Рабами 2-го типа були раби на пекулії (інколи з працівниками), а також ілоти в Спарті, пенести у Фессалії, корінефори в Сикионе, гимнесиі в Аргосе, лелеги в Карін і ін. (з приводу ілотов, зокрема, існує і інша думка: деякі учені вважають, що ілоти не були рабами). Метод експлуатації рабів 2-го типа певною мірою передбачав форми феодальної експлуатації селян.
Джерелами рабства були військовополонені вільні, такі, що попали в рабство за борги, народжені рабами. Для пізньої Римської республіки і частково для Римської імперії військовополонені були одним з головних джерел рабства.
Народи Древнього Сходу першими вступили в стадію Р. с.; в країнах Древнього Сходу рабовласницька формація починається з раннього, або патріархального, рабства (до виникнення товарного господарства було ще далеко). Деякі країни Древнього Сходу (наприклад, Єгипет часу Нового царства, Месопотамія часу III династії Ура і Старовавілонського царства) розвинули форми рабства, що наближаються до античних. У Індії розквіт Р. с. доводиться на 5—1 вв.(століття) до н.е.(наша ера), в Китаї на 5 ст до н.е.(наша ера) — 1 ст н.е.(наша ера), причому і тут патріархальні форми рабства співіснували з античними. Рабство в Греції і Римі також спочатку було патріархальним, але швидкі темпи розвитку ряду держав античного світу сприяли перетворенню його з патріархального в античне (наприклад, в Афінах), в деяких же полісах воно надовго залишалося патріархальним (Спарта і ін.). Греція 5—4 вв.(століття) до н.е.(наша ера), Рим 2 ст до н.е.(наша ера) — 2 ст н.е.(наша ера) є класичними зразками розвиненого Р. с.
Відносно поширення Р. с. існують і інші точки зору: одні обмежують поширення Р. с. виключно території Древньої Греції і Древнього Риму; інші говорять про паралельне існування рабовласницької формації на Заході і азіатського способу виробництва на Сході; деякі стверджують, що азіатський спосіб виробництва мав повсюдне поширення; інші відроджують концепцію «вічного феодалізму» на Сході, що висувалася в 20—30-і рр. 20 ст, і ін. Ці точки зору були сформульовані в ході дискусії в 60-х рр., проте не знайшли достатнього обгрунтування в історичній літературі.
При Р. с. розвиток продуктивних сил йшов в основному не за рахунок вдосконалення знарядь виробництва, а за рахунок людей (вільних або рабів), зайнятих в процесі виробництва (зростала спеціалізація зайнятих в землеробстві і ремеслі працівників, як вільних, так і рабів, підвищувалася їх кваліфікація). Низький рівень техніки при Р. с. пояснюється, по-перше, тим, що джерело енергії — мускульна сила тварин і головним чином рабів для рабовласника була безкоштовною, по-друге, відсутністю зацікавленості рабів в розвитку і зростанні виробництва. Тому рабовласницькі виробничі стосунки з сили, що активно сприяла розвитку продуктивних сил, порівняно скоро перетворилися на гальмо їх розвитку. Знаряддя праці, якими рабовласники забезпечували рабів, як правило, були низької якості і примітивного типа, т.к. раби з ненависті до рабовласників знищували, псували або втрачали їх, а питома вага праці вільних постійно знижувався в результаті його витіснення безкоштовною рабською працею. Рабовласницький спосіб виробництва ставав економічно невигідним і через це врешті-решт повинен був поступитися місцем ін. способу виробництва.
Клас рабовласників і клас рабів не були однорідні; господарства рабовласників розрізнялися як розміром нерухомої власності, так і кількістю рабів. Серед рабів величезна більшість використовувалася як джерело мускульної енергії, необхідної в різних галузях економічного життя (землепашестве, скотарстві, будівельних і транспортних роботах і ін.). Відсутність статистики в давнину не дозволяє точно встановити чисельність рабів; відомо, що в Греції і тим більше Римі кількість рабів була велика, наприклад грецький автор Афіней (2 ст н.е.(наша ера)), посилаючись на письменника 3 ст до н.е.(наша ера) Ктесикла, повідомляє, що, згідно перепису 309 до н.е.(наша ера), в Афінах було 400 тис. рабів на 21 тис. громадян і 100 тис. метеков. На загальну думку вчених, ця цифра сильно перебільшена; передбачається, що у багатих афінян, мабуть, в середньому було до 50 рабів домашньої прислуги, в бідніших — по декілька чоловік. Про численність рабів свідчить повідомлення Фукидіда, згідно з яким втеча 20 тис. рабів з Афін до Спарти під час Пелопоннесськой війни (5 ст до н.е.(наша ера)) паралізувало майже все афінське ремісниче виробництво. Після завоювання Епіра Римом в 168 до н.е.(наша ера) було продано в рабство 150 тис. епіротов; завоювання Галлії (1 ст до н.е.(наша ера)) Ю. Цезарем супроводилося продажем в рабство близько 1 млн. галлів. По повідомленню Плінія Старшого, у вільновідпущеника Цецилія [час правління Августа (1 ст до н.е.(наша ера) — 1 ст н.е.(наша ера))] було, згідно з його заповітом, 4116 рабів. Окрім рабів, що використалися в різних галузях економічного життя, був також головним чином в Римі, шар рабів, що займалися розумовою працею (рабська інтелігенція — художники, письменники, артисти, вихователі і ін.), — це раніше вільні і перетворені на рабів під час воєн римлян в Греції. Цей шар певною мірою сприяв проникненню культури еллінізму в римське суспільство.
Існували ринки продажу рабів (у Аквілєє, Італія; Танаїсе, гирло Дона; на о. Делос); на Делосе за добу продавалося понад 10 тис. рабів. У рабських повстаннях (Сіцілійські повстання рабів, 2 ст до н.е.(наша ера); повстання спартака, 1 ст до н.е.(наша ера); і ін.) брали участь десятки тисяч рабів. Поряд з рабськими повстаннями важливе місце в період античності займала боротьба в середовищі вільних — між багатими і бідними (наприклад, в Римі боротьба плебеїв з патриціями за цивільні права, рух Гракхов — боротьба дрібного землеволодіння з великим і др.); причому обидва струмені цієї класової боротьби рідко зливалися один з одним. У середовищі вільних проти багатих боролися проміжні класи і соціальні шари, які входили в соціальну структуру Р. с., — багаточисельні вільні селяни, що були повноправними членами общини, ремісники і ін. Збагачуючись або розоряючись, вони переходили в клас рабовласників або клас рабів. У більшості греч.(грецький) і італійських полісів селяни були вільні, у багатьох випадках їх закабаленню перешкоджало законодавство. Криза поліса і концентрація нерухомого майна і багаточисельних рабів в руках небагатьох рабовласників привели до погіршення положення дрібних вільних виробників, поставивши їх в різного роду залежність від рабовласників. Рабовласники економічно і внеекономічеськи прагнули підпорядкувати цих дрібних виробників і експлуатувати їх. Фактично положення «вільних селян» (наприклад, в Індії, птолемєєвськом Єгипті і ін.) мало чим відрізнялося від положення рабів 2-го типа. В період поширення колоната відмінності між вільною біднотою і рабами почали згладжуватися, і на пізньому етапі Р. с. (в період переходу до феодалізму) народні маси виступали згуртованіше проти рабовласників.
Цілям закріплення експлуатації рабів служили апарат державної влади, правові інститути, релігія і ін. форми ідеології. Конкретні типи і форми рабовласницької держави вельми всілякі. «... Вже виникає відмінність між монархією і республікою, між аристократією і демократією. Монархія — як влада одного, республіка — як відсутність якої-небудь невиборної влади; аристократія — як влада невеликого порівняно меншини, демократія — як влада народу... Не дивлячись на ці відмінності, держава часів рабовласницької епохи була державою рабовласницьким, все рівно — чи була це монархія або республіка аристократична або демократична» (Ленін Ст І., Повні збори соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 39, с. 74). Класичним прикладом демократичної рабовласницької республіки вважаються Афіни 5—4 вв.(століття) до н.е.(наша ера); прикладом аристократичної рабовласницької республіки був Рим республіканського періоду, рабовласницькій монархії — імператорський Рим, на Древньому Сході — Єгипет, Ассірія, Вавілонія, Іран і ін. В древніх авторів (Полібня, Сима Цяня і ін.) дана характеристика основних форм державної влади. Не дивлячись на відмінності зовнішніх форм державної влади, всі держави старовини були апаратом класового панування рабовласника не лише над рабами, але і над малоімущими вільними виробниками.
що Склалося при Р. с. право ставило своєю за мету перетворення рабів на власність рабовласників (раб — об'єкт, а не суб'єкт права), охорону з допомогою найжорстокіших заходів приватної власності, політичні всевладдя рабовласників. У розвиненому рабовласницькому суспільстві серед вищих шарів фізична праця вважалася несумісною з виконання громадянських обов'язків. Конфуцій, Арістотель, Цицерон і ін. рахували рабство суспільно необхідним інститутом, оскільки, як вони вважали, є категорії людей, не здібних до розумової праці і самою природою призначених до рабської залежності; громадяни ж мають бути вільні від турбот про предмети першої необхідності. Арістотель писав: «... Якби ткацькі човники самі ткали, а плектри самі грали на кіфарі, то тоді і архітектори, при споруді будинку, не потребували б робітників, а панам не потрібні були б раби» («Політика», 1, 2, 5; русявий.(російський) пер.(переведення), СП(Збори постанов) Би, 1911, с. 11). Але деякі мислителі висловлювали і протилежні погляди: наприклад, Діон Хрісостом (1—2 вв.(століття) н.е.(наша ера)) рахував, що всі люди, в тому числі і раби, мають однакове право на свободу.
Типовою формою релігійного мислення при Р. с. був політеїзм, що, проте, зовсім не виключало історичної можливості виникнення монотеїстських поглядів в певних історичних умовах (наприклад, встановлення державного культу Атона по реформі Ехнатона в Єгипті в 14 ст до н.е.(наша ера), культ Яхве в Іудеєві в 1-м-коді тис. до н.е.(наша ера), християнство в 1 ст н.е.(наша ера) на території Римської імперії). Релігійний світогляд при Р. с. було пануючим, проте поряд з ним виник світський світогляд у вигляді ряду філософських учень ідеалістичного і матеріалістичного напряму (у Китаї, Індії, Греції і Римі): натурфілософія, стоїцизм, платонізм, неоплатонізм, матеріалістичні учення Демокріта і Епікура і ін.
В цей період історії людства виникли художня література і її жанри (трагедія комедія, лірика, епос і т.д.), історична література, театр, були закладені основи природних наук (математика, астрономія, медицина і т.д.), створені такі видатні пам'ятники образотворчого мистецтва і архітектури, як афінський акрополь (Греція), піраміди в Гизе (Єгипет), римський пантеон (Рим), палац Саргона II в Дур-Шаррукине (Вавілонія), ступа в Санчи (Індія), Велика Китайська стіна, храмовиє комплекси в Карнаке і Луксоре (Єгипет), вівтар Пергамський (Пергам), «Афродіта Мелосськая» і «Аполлон Бельведерський» (Греція) і ін. Процес витіснення Р. с. з усесвітньої історичної арени феодальною формацією був процесом тривалим, складним і болісним, рясніючим безліччю всіляких кривавих конфліктів. Він не був мирною еволюцією або плавним переходом від Р. с. до феодалізму. По своєму характеру це — революційний процес, проте його ніяк не можна вважати «революцією рабів». Класова боротьба при Р. с. досягла великій напруженості, доказом тому служать зведення про масові втечі рабів і рабських повстаннях (Спартака і ін.). Загибель рабовласницького способу виробництва зрештою була обумовлена його економічною безперспективністю, бо безпосередні виробники — раби — не були зацікавлені в підніманні виробництва. «Античне рабство пережило себе. Ні у крупному сільському господарстві, ні в міській мануфактурі воно вже не приносило доходу, що виправдовував витрачена праця. ... Рабство перестало окупати себе і тому відмерло» (Енгельс Ф., див.(дивися) Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 21, с. 148, 149). Переродження рабовласницької форми експлуатації в колонат, викликане економічними причинами і що було тривалим процесом, зумовило і переродження рабовласників у феодалів, частини рабів — у феодальних селян. «Зміна форми експлуатації перетворювала рабовласницьке панування на крепостнічеськоє» (Ленін Ст І., Повні збори соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 39, с. 75). Ця зміна в усесвітньому масштабі сталася приблизно в 4—6 вв.(століття) н.е.(наша ера)
Літ.: Маркс До., До критики політичної економії. Передмова, Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 13; Енгельс Ф., Анті-Дюрінг, там же, т, 20; його ж, Походження сім'ї, приватної власності і держави, там же, т. 21; Маркс До., Форми, передуючі капіталістичному виробництву, М., 1940; Маркс До. і Енгельс Ф., Про античність, Л., 1932; Ленін Ст І., Філософські зошити, Повні збори соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 29; його ж, Держава і революція, там же, т. 33; його ж, Про державу, там же, т. 39; Загальне і особливе в історичному розвитку країн Сходу, М., 1966; Закони історії і конкретні форми всесвітньо-історичного прогресу, книга 1 — Проблеми історії докапіталістичних суспільств, М., 1968; Проблеми докапіталістичних суспільств у країнах Сходу, М., 1971; Качановський Ю. Ст, Рабовласництво, феодалізм або азіатський спосіб виробництва?, М., 1971; Струве Ст Ст, Проблема зародження, розвитку і розкладання рабовласницьких суспільств Древнього Сходу, «Ізв. Гос. Академії історії матеріальної культури», ст 77, М. — Л., 1934; його ж, Деякі аспекти соціального розвитку Древнього Сходу, «Питання історії», 1965 № 5; Тюменев А. І., Передній Схід і античність, там же, 1957 № 6; Конрад Н. І., О рабовласницькій формації, в його книзі: Захід і Схід, М., 1966; Дияконів І. М., Суспільний і державний устрій древнього Двуречья. Шумер, М., 1959; його ж, Проблеми власності, «Вісник древньої історії», 1967 № 4; його ж, Проблеми економіки. Про структуру суспільства Близького Сходу до середини II тисячоліття до н.е.(наша ера), там же, 1968 № 3, 4; його ж, Раби, ілоти і кріпаки в ранній старовині, «Вісник древньої історії», 1973 № 4; Утченко С. Л., Дияконів І. М., Соціальна стратифікація древнього суспільства, М., 1971; Дандамаєв М. А., Рабство у Вавілонії, VII—IV вв.(століття) до н.е.(наша ера), М. — Л., 1974; Степугина Т. Ст, Про способи поневолення в древньому Китаї за часів імперії Цинь і ранніх Хань, в збірці: Збірка статей по історії країн Далекого Сходу, М., 1952; Ільін Р. Ф., Основні проблеми рабства в Древній Індії, в збірці: Історія і культура древньої Індії, М., 1963; Коростовцев М. А., Досвід вживання системного аналізу в дослідженні раннеклассових суспільств (Принципи побудови моделі «раннього рабства»), «Народи Азії і Африки», 1973 № 6; Утченко С. Л., Штаєрман Е. М., Про деякі питання історії рабства, «Вісник древньої історії», 1960 № 4; Зельін До. До., Дослідження по історії земельних стосунків в Єгипті еллінізму II—I вв.(століття) до н.е.(наша ера), М., 1960; Зельін До., Трофімова М. До., Форми залежності в Східному Середземномор'ї періоду еллінізму, М., 1969; Ленцман Я. А., Рабство в мікенськой і гомерівській Греції, М., 1963; Штаєрман Е. М., Розквіт рабовласницьких стосунків в Римській республіці, М., 1964; її ж. Криза рабовласницьких буд в західних провінціях Римської імперії, М., 1957; Утченко С. Л., Криза і падіння Римської республіки, М., 1965; Рабство на периферії античного світу, Л., 1968: Блаватськая Т. Ст, Голубцова Е. С., Павлівська А. І., Рабство в державах еллінізму в III—I вв.(століття) до н.е.(наша ера) М., 1969; Штаєрман Е. М., Трофімова М. До., Рабовласницькі стосунки в ранній Римській імперії (Італія), М., 1971; Кузіщин Ст І., Поняття суспільно-економічної формації і періодизація історії рабовласницького суспільства, «Вісник древньої історії», 1974 № 3; Slavery in classical antiquity. Views and controversies, ed. by М. l. Finley, Camb., 1960; Westermann W. Z., The slave systems of Greek and Roman antiquity, Phil., 1955; Gelb J. J., From freedom to slavery Bayerische Akademie der Wissenschaften, Münch., 1972.
