Арабська культура
 
а б в г д е ж з и й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ъ ы ь э ю я
 

Арабська культура

Арабська культура, середньовічна культура, що склалася в Арабському халіфаті в 7—10 вв.(століття) в процесі культурної взаємодії арабів і завойованих ними народів Ближнього і Ср. Сходу, Сівши. Африки і Юго-Зап. Європи. У науковій літературі термін «А. к.» уживається як для позначення культури власне арабських народів, так і в застосуванні до середньовічної арабоязичной культури ряду інших народів, що входили до складу Халіфату. У останньому значенні поняття «А. к.» інколи ототожнюють з поняттям «Мусульманська культура» (тобто культура мусульманських народів) і його вживання є умовним.

загрузка...

  На території Аравійського півострова А. до. передувала культура доїсламських арабів — кочового і землеробського населення, що знаходилося у стадії переходу до ранньої форми класового суспільства. Носії її були в основному політеїстами. У 4—6 вв.(століття) вона випробовувала вплив древнейеменськой, сиро-еллінізмом, іудейською, іранською культур. Характерним елементом доїсламськой культури цього періоду (т.з. джахилійя) була розвинена усна народна словесність. Формування власне А. до. відноситься до періоду виникнення ісламу (7 ст) і створення Халіфату, який в результаті арабських завоювань перетворився на величезну державу. Заснована арабами державно-політична спільність, доповнена релігійною, а в більшості районів і мовною спільністю, створила умови для виникнення загальних форм культурного життя народів Халіфату. На ранніх етапах формування А. до. було головним чином процесом освоєння, переоцінки і творчого розвитку в нових ідеологічних і соціально-політичних умовах (іслам і Халіфат) спадщини культур підкорених народів (старогрецькою, римською для еллінізму, арамійською, іранською і ін.). Самі араби дали А. до. такі компоненти, як релігія ісламу, арабська мова і традиції бедуїнської поезії. Значний вклад в А. до. внесли народи, які, прийнявши іслам, зберегли національну, а потім відродили і державну самостійність (народи Ср. Азії, Ірану, Закавказзі). Важливу роль зіграла також частина населення Халіфату, що не прийняла іслам (сирійці-християни, іудеї, перси-зороастрійци, представники сект гностик Передньої Азії); з їх діяльністю (особливо сирійцев-несторіан і сабієв р. Харрана) пов'язано, зокрема, поширення філософсько-етичних ідей і наукової спадщини античності і еллінізму. У 8—9 вв.(століття) арабською мовою було перекладено багато наукових і літературних пам'ятників старовини, у тому числі грецькі, сирійські, среднеперсидськие і індійські. У переведеннях і обробках вони увійшли в склад арабської писемності і сприяли встановленню наступного зв'язку з культурою світу еллінізму, а через неї — з античною і давньосхідною цивілізацією.

  З кінця 7 ст до середини 8 ст поряд з дамаском, столицею Омейядов, головними центрами, що визначали формування А. до., були мекка і Медіна в Аравії, Куфа і Басра в Іраку. Релігійні і філософські ідеї, перші досягнення науки, канони арабської поезії, зразки архітектури і т.п. набували поширення і подальший розвиток в провінціях Омейядського халіфату, на обширній території від Піренєєв до р. Інд.

  З утворенням халіфату Аббасидов (750) центр А. до. на сході Халіфату перемістився з Сирії до Іраку, в заснований до 762 Багдада, який майже три століття був осереддям кращих культурних сил мусульманського Сходу. У 9—10 вв.(століття) А. до. досягла найвищого розквіту. Її досягнення збагатили культуру багатьох народів, зокрема народів середньовічної Європи, і склали видатний вклад в світову культуру. Це відноситься перш за все до розвитку філософії, медицини, математики, астрономії, географічних знань, філологічних і історичних дисциплін, хімії, мінералогії. Чудовими пам'ятниками відмічений розвиток матеріальної культури і мистецтва (архітектура, художньою ремесло). Розділення галузей знання в А. до. умовно, т.к. для її, як і для інших культур середньовіччя, типові відсутність чіткої диференціації наук і енциклопедичний характер утвореної більшості діячів А. до. Філософ і математик часто був і крупним істориком, медиком, географом, поетом і філологом.

  Важливим чинником розквіту А. до. було те, що розвиток науки і літератури складало надбання всіх народів Халіфату (як арабів, так і неарабов). Збагаченню А. до. сприяли широкі можливості для спілкування і взаємообміну культурними досягненнями між народами мусульманського Сходу, а також жваві зв'язки з багатьма країнами Сходу і Європи.

  Розпад Аббасидського халіфату (середина 10 ст) у зв'язку з освітою на його території самостійних держав привів до звуження сфери поширення А. до. і поступовому зменшенню її ролі в загальному розвитку світової культури. У мусульманській Іспанії, що відокремилася від халіфату Аббасидов ще в 8 ст, почала самостійний розвиток т.з. арабо-іспанська культура. У східних провінціях Халіфату в кінці 9 ст формуються вогнища Іранського культурного і національного відродження. Перську мову витісняє арабська мова спочатку з літератури і поезії, а потім і з деяких гуманітарних наук (історія, географія і ін.). Арабська мова зберігала тут значення як мову Корана, релігійно-канонічних (право, теологія) і ряду природничонаукових дисциплін (медицина, математика, астрономія, хімія), а також філософії. Центри А. до. переміщаються до Сирії, Єгипту, Іспанії.

  В Сівбу. Африці при Фатімідах (10—12 вв.(століття)) і Айюбідах (12—13 вв.(століття)) продовжувався розвиток кращих традицій А. до. в області науки, літератури, мистецтва і матеріальної культури, хоча і з меншим впливом на загальний прогрес культури народів мусульманського Сходу, чим в 8 — 1-ій половині 10 вв.(століття) До кінця 10 ст Багдад поступився першенствуючою роллю Каїру.

  Значення А. до. 8—10 вв.(століття) у історії світової культури визначалося відкриттям її творцями нових засобів наукового, релігійно-філософського і художнього пізнання світу і людини. Головні зусилля діячів А. до. подальших періодів прямували в основному на систематизацію і деталізацію цієї спадщини.

  Хоча наукові і естетичні традиції А. до. не уривалися, але з 2-ої половини 13 ст в творчості діячів А. до. запанував епігонський напрям, компілятивний в науці і наслідувальний в літературі. Окремі виключення не могли вплинути на загальний стан духовного застою і на все помітніше відставання розвитку А. до. від темпів культурного прогресу в ін. країнах мусульманського Сходу (Іран, Ср. Азія в 14—15 вв.(століття), Туреччина Османа в 16 ст) і в Європі.

  Блискучий розквіт пережила арабо-іспанська цивілізація в 10—15 вв.(століття) Центрами її були Кордова, Севілья, Малага і Гранада. Найбільші успіхи були досягнуті в астрономії, математиці, хімії і медицині. Продовжувалося тут і розвиток прогресивної лінії арабської філософії [аль- Фарабі, близько 870 — близько 950; Ібн Сина (Авіценна), 980—1037], представлене працями Ібн Рушда (Аверроеса, 1126—1198). У поезії і літературі були створені твори, що увійшли до числа кращих художніх пам'ятників А. до. Усесвітню популярність придбали пам'ятники іспано-маврітанської архітектури і прикладного мистецтва (див. Мавританське мистецтво ).

  Крупним досягненням А. до. пізнього середньовіччя з'явилося створення істориком і соціологом Ібн Хальдуном (1332—1406) історико-філософській теорії суспільного розвитку.

  В 16 ст арабські країни перетворилися на провінції імперії Османа. А. до. прийшла до занепаду, хоча і в цей період старі культурні центри Сирії, Іраку і Єгипту за традицією зберігали привабливу силу для мусульманських учених.

  Якісно новий період розвитку А. до. починається з 1-ої половини 19 ст У обстановці економічного і політичного відродження арабських країн у новий час, в умовах початку розвитку національно-визвольного руху і, нарешті, складання незалежних арабських держав відбувається формування сучасної А. до., переважно в рамках кожної з арабської країн. (Див. відповідні розділи в статтях про окремих араб.(арабський) країнах.)

  Точні і природні науки. Центром розвитку природних наук в Халіфаті спочатку була територія Сирії і частково Юго-Зап. Ірану. Тут належало початок перекладам арабською мовою і коментуванню вигадувань античних авторів. Переклади з грецького і сирійського, що ознайомили вчених країн ісламу із значною частиною античної наукової літератури, у багатьох випадках були єдиними джерелами, по яких Зап. Європа могла познайомитися з античною наукою. Наприклад, лише в арабському переведенні дійшли до нас «Механика» Герона і багато трактатів Архімеда. Через носіїв А. до. до європейського ужитку увійшли багато технічних новин (компас, косе вітрило і ін.), частина з них була сприйнята з Китаю і Індії.

  9—11 вв.(століття) — період бурхливого розвитку науки в Халіфаті. Багдад перетворюється на крупний науковий центр з школами і бібліотеками. Поряд із створенням величезної перевідної літератури і коментарів до неї тут вже починає складатися науковий напрям, тісно пов'язаний з вирішенням прикладних проблем і практичних завдань будівництва, землемірства, торгівлі. Інтенсивно розвиваються астрономія і математика, мінералогія, описова географія.

  У зв'язку з розпадом Халіфату на окремі держави (10 ст) поряд з Багдадом виникають нові наукові центри: Дамаск і Халеб (Алеппо) до Сирій, Каїра в Єгипті, Марага в Азербайджані, Самарканд в Ср. Азії, Газні в Афганістані, а також центри іспано-арабської культури — Кордова, а потім Севілья і Гранада. У різний час крупними науковими центрами були Бухара, Ісфахан, де з кінця 11 ст в обсерваторії працював персидський і таджицький поет і учений Омар Хайям (близько 1048 — після 1122), що писав свої наукові трактати арабською мовою. У Каїрі з початку 11 ст функціонував «Будинок знання», в якому працювали астроном Ібн Юнус (950—-1009) і математик і фізик Ібн аль-Хайсам (близько 965—1039); у 1004 тут була побудована обсерваторія.

  На формування математики в країнах ісламу, окрім грецької спадщини, великий вплив зробила і індійська наукова традиція. Набула поширення десяткова позиційна система числення із застосуванням нуля, ведуча своє походження від індійської математики. Перше вигадування на арабській мові, присвячене арифметиці, — трактат найбільшого представника багдадської школи аль- Хорезмі (9 ст). У 15 ст самаркандський учений аль- Каші ввів у вживання десяткові дроби і описав правила дій над ним. У вигадуваннях Абу-ль-Вефи (940—998), середньоазіатського ученого аль- Біруні (973—1048, за іншими даними — після 1050), Омара Хайяма, Насиреддіна Туєй (1201—80, за іншими даними — 1274 або 1277), Каші були розроблені і систематизовані методи витягання коріння з натуральними показниками. Надзвичайно велика роль Хорезмі і Омара Хайяма в створенні алгебри як самостійної математичної дисципліни. Трактат алгебри Хорезмі містить класифікацію квадратних рівнянь і прийняття їх рішень; трактат Омара Хайяма — теорію і класифікацію кубічних рівнянь. Істотно удосконалили обчислювальні прийоми Віруні, Каші і ін.

  Великий інтерес представляють геометричний трактат братів «синів Муси» («бану Муса») 9 ст, вигадування Абу-ль-Вефи по практичній геометрії, трактати Ібн Курри (близько 836—901), трактат Ібн аль-Хайсама про квадратурі конічних перетинів і кубатурах тіл, отриманих від їх обертання, дослідження ан-Найрізі (9—10 вв.(століття)), Ібн Курри, Ібн аль-Хайсама, Омара Хайяма, Туєю і ін. по теорії паралельних ліній.

  Математики країн ісламу перетворили плоску і сферичну тригонометрію з допоміжного розділу астрономії в самостійну математичну дисципліну. У працях Хорезмі, аль-Марвазі, аль-Баттані, Біруні, Насиреддіна Туєй були введені все шість тригонометричних ліній в крузі, встановлені залежності між тригонометричними функціями, досліджені всі випадки вирішення сферичних трикутників, отримані найважливіші теореми тригонометрії, складені різні тригонометричні таблиці, що відрізнялися великою точністю.

  Значних успіхів досягла астрономія. Спочатку було виконано переведення і коментування праць Птолемея і індійський астрономічних вигадувань — сиддхант. Центром перекладацькій діяльності був «Будинок мудрості» і обсерваторія при нім в Багдаді. Переведення індійських астрономічних трактатів були зроблені аль-Фазарі — батьком (помер близько 777) і сином (помер близько 796), і Якубом ібн Таріком (помер близько 96). Вирушаючи від грецьких методів моделювання руху небесних тіл і індійських розрахункових правил, арабські астрономи розробили способи визначення координат світив на небесній сфері, а також правила переходу від однієї з трьох систем координат, що вживаються, до іншої. Навіть у трактатах по астрології містилися елементи важливих природно-научних знань. Широкого поширення набули зіджі — збори таблиць і розрахункових правил сферичної астрономії. До нас дійшло близько 100 зіджей 13—15 вв.(століття) Близько 20 з них складені на підставі власних спостережень авторів в обсерваторіях багатьох міст: Біруні в Газні, Баттані в Ракке, Ібн Юнуса в Каїрі, Насиреддіна Туєй в Мараге, Каші в Самарканді і ін. Значної точності добилися арабські астрономи у вимірі нахилу екліптики. При халіфові Мамуне (9 ст) було проведено вимір градуса меридіана для визначення розмірів земної кулі.

  Продовжувалася подальша розробка спадщини античної механіки [трактат Ібн Курри про ваги важелів — корастуне; трактати Біруні, Омара Хайяма, аль-Хазіні (12 ст) про визначення питомих вагів металів і мінералів]. Цикл робіт по загальних питаннях механіки веде почало від переведення і коментування праць Арістотеля. Серед коментаторів природничонаукових вигадувань Арістотеля були Біруні і Ібн Сина.

  Багато учених працювали в області мінералогії [вигадування Біруні, Хазіні, ученого і лікарку Ар-вражай].

  Відомості по фізиці, зокрема фізиці атмосфери і геофізиці, містяться в «Каноні Масуда», «Мінералогії» Біруні, в «Книзі знання» Ібн Сини. «Оптика» Ібн аль-Хайсама була широко відома в Зап. Європі.

  Великі успіхи були досягнуті в медицині. «Канон лікарської науки» Ібн Сини довго був основним керівництвом в медичній практиці як на середньовічному Сході, так і в Зап. Європі. Серед вигадувань Біруні є трактат по фармакології. Відоме зведення медичних знань ар- Вражай (864—925). Розроблялися питання хірургії, офтальмології терапії, психіатрії.

  Деякий розвиток отримали хімія (див. Алхімія ) і ботаніка.

  Географія. По великій кількості географічних відомостей, різноманітності жанрів і кількості творів арабської географії література не має аналогії в середньовічній географії. Арабські географи і мандрівники залишили опис всього мусульманського Сходу, а також низки країн, у тому числі Європи, Сівши. і Центр. Африки, побережжя Вост. Африки і Азії аж до Кореї, островів Малайського архіпелагу. Їх праці є найважливішими, а інколи єдиним свідоцтвом про багато народів середньовіччя. Характерним для арабської географічної науки є те, що в своїх теоретичних побудовах вона виходила, всупереч накопиченим нею реальним відомостям про географію Землі, з птолемєєвськой картини світу і його географічної теорії. Картографічний матеріал зазвичай відтворював карти Птолемея або схематичні карти, що сходили до древнєїранським прототипів.

  Географічні представлення доїсламських арабів відбиті в древній поезії і Коране. Поява на рубежі 8—9 вв.(століття) переведень і обробок астрономо-географічніх праць античних авторів, особливо Птолемея, поклало початок арабської наукової географії, що застосовувала розрахункові правила і таблиці сферичної астрономії. Вищим досягненням цієї галузі арабської географії поряд з працями Баттані і Хорезмі є астрономо-географічні і геодезичні вигадування Біруні. У 9 ст з'явилися і перші зразки описової географії [вигадування Ібн Хордадбеха (близько 820 — близько 912/913), Кудами ібн Джафара (1-я половина 10 ст), аль- Якубі (помер 897 або 905)], а також розповіді про подорожі, що містять фантастичні і реальні відомості про країни і народів за предламі Халіфату (збірка Абу Зайда ас-Сирафі, почало 10 в.; соч.(вигадування) Бузурга ібн Шахріяра і ін.). Жанр опису подорожей розвивався і в подальшому (записки Ібн Фадлана, 10 ст, Абу Дулафа, 10 в.; щоденники подорожей Абу Хаміда аль-Гарнаті, помер 1170, Ібн Джубайра, помер 1217, і Ібн Баттути, 1304—1377, опис подорожі до Росії патріарха Макарія Антиохійського і ін.).

  Розквіт арабської географічної літератури падає на 10 ст Особливо значними були праці представників класичної школи арабської географії, присвячені опису торгівельних доріг і областей мусульманського світу і що містять багатющий географічний і історико-культурний матеріал (праці аль-Істахрі, Ібн Хаукаля, 10 ст, аль- Мукаддаси, 946/947 — близько 1000). Би 11—14 вв.(століття) виникли жанри географічних словників і загальних описів Всесвітом — космографії що підсумовували накопичений раніше географічний матеріал (словники Якута, 1179—1229, аль-Бакрі, помер 1094, космографії аль-Казвіні, помер 1283, ад-Дімашки, помер 1327, Абу-ль-Фіди). У Європі найбільшу популярність здобув ал'- Ідріси (1100—1165 або 1161). Його вигадування на 70 карт зважало кращим географічним трактатом в середні віки. Окрім опису мусульманського Сходу, воно містить всілякі відомості про країни і народів Зап. і Вост. Європи. Подальший розвиток географії йшов переважно по лінії створення обширних компіляцій, особливо космографій і історіко-топографічніх описів окремих міст і країн (наприклад, вигадування аль- Макрізі ). Велику цінність представляють географічні розділи у вигадуваннях ан-Нувайрі, аль-Умарі, аль-Калькашанді і ін. Крупним вкладом в арабську географічну науку з'явилися праці лоцмана Васько та Гамір — Ібн Маджіда (15 ст) і аль-Мехрі (16 ст), що узагальнили теорію і багатовікову практику арабського мореплавання.

  Філософія. Основним вмістом історії середньовічної арабської філософії з'явилася боротьба східних періпатетіков (див. Періпатетічеськая школа ), що виходили із спадщини еллінізму, і прибічників релігійно-ідеалістичних учень. Передісторія виникнення на арабському Сході власне філософській думці відноситься до 2-ої половини 8 ст і пов'язана з мутазілітамі, ранніми представниками раціонального богослів'я (калама), які, почавши з обговорення питань про божественних атрибутах і свободі волі, кінчили розробкою концепцій, що не лише виходили за рамки релігійної проблематики, але і підривали віру в деякі основні догмати ісламу. Так, послідовно проводячи ідею монотеїзму, мутазіліти відкидали наявність у бога позитивних атрибутів, доповнюючих його суть; заперечуючи ж в нім, зокрема, атрибут мови, вони відкидали уявлення про ізвечності Корана і на цій підставі робили вивід про допустимість його алегоричного тлумачення. Мутазіліти розвивали концепцію розуму як єдиного мірила істини і положення про нездатність творця змінювати природний порядок речей. У середовищі мутазілітов була поширена ідея атомарної будови світу. Т. о., вони, з одного боку, поклали початок раціональної геології, з іншої — розчистили грунт для зародження чисто філософського вільнодумства періпатетіков.

  Як реакція на ідеї мутазілітов розвивалася доктрина ашарітов (послідовників аль- Ашарі, 873 або 874 — 935/936), що направили раціональну теологію в русло філософського захисту догматів про божественне провидіння і диво (саме з цією доктриною часто зв'язують термін «калам» і головним чином її представників називають мутакаллімамі). Згідно з ученням ашарітов, природа виявлялася нагромадженням нічим не зв'язаних між собою і ежемгновенно відтворюваних богом атомів і їх якостей; в світі, стверджували вони, немає причинно-наслідкових стосунків, бо всевишній здатний у будь-який момент надати будь-якому предмету будь-яку форму і будь-який рух.

  На противагу як умоглядам теологів, так і ученням періпатетіков розвивався суфізм . Використовуючи разом з елементами мусульманського світогляду ідеї гностицизму і неоплатонізма, суфії розробили вчення про дороги, ведучих людини через зречення від мирських пристрастей і богомисліє до споглядання бога в містичній інтуїції і кінцевого з ним злиття. В той же час на деяких етапах свого розвитку суфійські ідеї піддавалися тлумаченням у дусі натуралістичного пантеїзму .

  Містика суфіїв, що на перших порах піддавалася переслідуванням з боку ортодоксального духівництва, була узаконена аль- Газалі (1059—1111) — найбільшим представником релігійно-ідеалістичній філософії. У своїй критиці «єретичних» і «противірних» поглядів періпатетіков Газалі відстоював поряд з містичним суфізмом положення ашарітов, відмовляючись, проте, прийняти їх атомістичну теорію. Одним з впливових представників суфізму можна вважати також Ібн аль-Арабі (1165— 1240).

  В основі східного періпатетізма лежала філософія Арістотеля, що перейшла до арабів за посередництва сирійських перекладачів, частково в інтерпретації афінської і александрійської шкіл, а також інші античні учення, зокрема політична теорія Платона. Тлумачення Арістотеля східними періпатетікамі відкривали можливість для атеїстичних і навіть матеріалістичних концепцій. Так, положення про подвійну істину, в прихованому вигляді що містилося вже в ученні мутазілітов, передбачало алегоричні тлумачення догматів ісламу.

  Основоположником східного періпатетізма був аль- Кинді (близько 800 — 879), який першим в арабській філософії виклав вміст основних праць Арістотеля. Він же вперше представив (на основі висхідної до Олександра Афродізійському класифікації інтелектів) раціональне пізнання як залучення розуму індивіда до універсального, божеств розуму. Дєїзм Кинді, його уявлення про бога як про безлику «віддалену причину», розвивався в рамках неоплатонічеськой теорії еманації аль-Фарабі. Онтологічні і гносеологічні ідеї Фарабі поглибив і деталізував найбільший мислитель середньовіччя Ібн Сина, що затверджував вічність матерії і незалежність приватних явищ життю від божественного провидіння.

  В 12 ст центр філософської думки переміщається на З. мусульманського світу — до Іспанії. Тут в Андалусиі розробляють схожі гуманістичні теми Ібн Баджа, що роздумує про здатність людини за допомогою чисто інтелектуального вдосконалення, без містичного осяяння, досягти повного щастя і злитися з діяльним розумом, і Ібн Туфайль, у філософській робінзонаді що описує історію освоєння і пізнання природи людством, викладає одночасно в алегоричній формі концепцію подвійної істини. Проте своєї вершини андалусськая, а разом з нею і вся середньовічна арабська філософія досягає в творчості Ібн Рушда, що відстоював від нападок ашарітов і Газалі ідеї періпатетізма і створив самостійне філософське учення. Відкидаючи вчення Ібн Сини про впровадження форм в матерію ззовні, Ібн Рушд виступив з тезою про іманентність форм самої матерії. Він заперечував також безсмертя індивідуальних душ, вважаючи вічним лише людський інтелект, що залучається до діяльному божественному розуму, який втілює граничну мету людського знання. Велику роль в історії середньовічної філософії зіграла розробка Ібн Рушдом концепції подвійної істини.

  Іншим крупним мислителем арабського Заходу був Ібн Хальдун, що по праву вважається одним з основоположників філософії історії.

  Арабська філософія знайшла друге життя в Європі — в діяльності аверроїстов (послідовників Ібн Рушда, див.(дивися) Аверроїзм ) і інших борців проти офіційної ідеології католицизму.

  Історична наука. Арабська (арабоязичная) історіографія як самостійна дисципліна виділилася на рубежі 8—9 вв.(століття) Перші записи історичного вмісту відносяться до кінця 7 ст Матеріалом для ранніх пам'ятників історичної літератури на арабській мові послужили історіко-генеалогічні віддання арабських племен, напівлегендарні повідомлення про доїсламських держави в Юж. Аравії і про арабські князівства в Сирії (Гассаніди) і в Іраку (Лахміди), а також релігійно-історичні перекази про виникнення і поширення ісламу, особливо про діяльність Мухаммеда і його сподвижників. Прийнята в арабській історіографії схема усесвітньої історії склалася під впливом коранічеського уявлення про минуле, як про послідовний ряд пророчих місій, і побудов мусульманських генеалогов і екзегетів 7—8 вв.(століття), що зв'язали генеалогічне дерево арабів з біблейською «таблицею народів». Значну роль в створенні історіографії зіграли розвиток астрономічних знань (встановлення хронології усесвітньої історії) і використання матеріалів іранського історіко-епічного віддання (переведення «Книги царів» сасанідського Ірану), а також апокрифічних іудейсько-християнських віддань. Середньовічна арабська історіографія виходить з теологічного тлумачення ходу усесвітньої історії як здійснення божественного задуму відносно людського роду. В той же час вона визнає відповідальність людини за свої вчинки і бачить завдання історика в повчанні історичним досвідом. Ідею про дидактичну цінність історії, прийняту більшістю мусульманських істориків, особливо чітко сформулював Ібн Міськавайх (помер 1030). Арабські історики не пішли далі за оповідну історію, і лише Ібн Хальдун зробив спробу перейти до викладу історичних подій в їх причинному зв'язку, розробивши оригінальне вчення про загальні закони розвитку людського суспільства.

  Попередниками професійних арабських істориків були знавці і збирачі родословій і усних племінних віддань. Ці матеріали були систематизовані Мухаммедом аль-Кальбі (помер 763), доповнені і записані його сином Хишамом (помер близько 819). Окрім монументального зведення генеалогій арабів Хишама аль-Кальбі, аналогічні зведення склали Муарріджас-Садуси (помер 811), Сухайм ібн Хафс (помер 806), Мусаб аз-Зубайрі (помер 851), Зубайр ібн Баккар (помер 870), Ібн Хазм (помер 1030), аль-Калькашанді (1355—1418) і ін. Найбільшою фігурою початкового періоду арабської історіографії був Мухаммед аз- Зухрі (помер 741/42), що поєднував збирання родословій і племінних віддань з цікавістю до політичної історії Халіфату. Йому належить один з перших записів переказів про військові походи Мухаммеда (т.з. магазі). Перше велике історичне вигадування на арабській мові (історія древніх пророків і життєпис Мухаммеда) Ібн Ісхака (близько 704—768 або 767) послужило зразком для подальших вигадувань на цю тему. Найбільш значительни праці аль- Вакиді (747—823), Ібн Саду (помер 845), пізні компіляції Ібн Сайд ан-Наса, Нураддіна аль-Халабі і ін. До них примикає популярна в середні віки агіографічна література, переважно фантастичні розповіді про пророків і мусульманські святі.

  Для 2-ої половини 8 — середини 9 вв.(століття) характерне переважання історичних праць, присвячених окремим подіям головним чином з історії арабських завоювань і громадянських воєн в Халіфаті 7, — початку 8 вв.(століття) [Абу Міхнаф (помер 774), Абу Убайда (помер близько 824) і особливо аль-Мадаїні (помер біля середини 9 ст)]. Центром арабської історіографії надовго став Ірак. З 2-ої половини 9 ст з'являються вигадування, об'єднуючі накопичений матеріал в зв'язне історичне оповідання. Найбільш значними були праці аль- Белазурі (близько 820 — близько 892); Абу Ханіфи ад-Дінавері (помер близько 895) і аль-Якубі по загальній історії, що стала провідним жанром історіографії періоду її розквіту (9 — 1-я половина 11 вв.(століття)). Складені частіше у формі анналів вони містили огляд усесвітньої історії від створення світу, початкову історію мусульманської общини, опис арабських завоювань і політичну історію Халіфату (правління династій Омейядов і Аббасидов). Найкрупніше вигадування цього жанру — багатотомна «Історія пророків і царів» ат- Табарі (838 або 839—923). Популярність здобули також загальна історія аль- Масуді (помер 956 або 957), Хамзи аль-Ісфахані (помер в 2-ій половині 10 ст), Ібн Міськавайха, а пізніше Ібн аль-Асира (1160 1233 або 1234), Ібн Хальдуна і ін. Істориків 9—10 вв.(століття) відрізняє широта кругозору, що відображає енциклопедичний характер їх інтересів і знань (особливо Якубі і Масуді, що зібрали матеріал по історії і культурі народів за межами мусульманських країн).

  У зв'язку з формуванням місцевої політичної самосвідомості в державах, що склалися на території Аббасидського халіфату, в історіографії з 2-ої половини 10 ст переважають дінастійная і місцева хроніки, авторами яких стають головним чином придворні історіографи (зазвичай чиновники-секретарі, везіри і т.п.), а не історики-учені. Отримали розвиток біографічні хроніки, присвячені історії секретарів, везіров (наприклад, аль-Ажахшийарі, помер 943; Хилаль ас-Сабі. 969—1056), суддів (Ваки Аль-Каді, помер 918; аль-Кинді, помер 961; аль-Хушані, помер 971). Місцеву історіографію представляють праці по історії окремих міст, областей і провінцій, наприклад історії мекки — аль-Азраки (помер близько 858), Багдада — Ібн Абу Тахира Тайфура (819/20 — 893), Єгипту — Ібн Абд аль-Хакама (близько 798—871), мусульманській Іспанії — Абд Аль-Маліка ібн Хабіба (близько 796—853). На особливу увагу заслуговує історична енциклопедія йеменського історика аль-Хамдані (помер в 2-ій половині 10 ст), в якій зібрані відомості по генеалогії, історії, археології, географії і літературі Юж. Аравії. У пізніший час у вигадуваннях такого роду головна увага відведена біографіям місцевих політичних і релігійних діячів і діячів культури, причому для багатьох з цих біографічних вигадувань характерне з'єднання анналів з політичною біографією. Такі історія Багдада — аль-Хатіба аль-Багдаді (1002—71), дамаску — аль-Каланіси (помер 1160) і Ібн Асакира (1105—1176), Халеба (Яскраво-червоний