Суфізм [від араб.(арабський) суфі, буквально — що носить шерстяний одяг (суф — шерсть, груба шерстяна тканина, звідси — волосяниця як атрибут аскета); на думку Біруні, від греч.(грецький) sophós — мудрець (ймовірно, штучна етимологія)], містична течія в ісламі (як шиїзмі, так і суннізме ), що зародилося в 8 ст на території сучасного Іраку і Сирії. У різні епохи С. був поширений від північно-західної Африки до північних околиць Китаю і Індонезії. В цілому для С. характерні наступні межі: поєднання ідеалістичної метафізики (ірфан) з особливою аскетичною практикою; вчення про поступове наближення прозеліта (мурід) через містичну любов до пізнання бога і кінцевого злиття з ним; значить, роль старика-наставника (муршид, бенкет), провідного прозеліта по містичній дорозі (тарікат) до моменту злиття з богом. Звідси прагнення суфіїв до інтуїтивного пізнання, «осяянь», екстазу, що досягається шляхом особливих танців або безконечного повторення молитовних формул, «убивання плоті» муріда по вказівках старика.
Основи учення С. закладені в 9 ст єгиптянином Зу-н-Нуном аль-Місрі і багдадцем Абу Абдаллахом аль-Мухасибі, творцем теорії самоспостереження над співвідношенням вчинків людини і його сокровенних намірів з метою встановлення вищої щирості перед богом (протиставлялося лицемірству і показному благочестю духівництва). Мухасибі приписують учення про «хал» — миттєвому осяянні, екстатичного стані суфія на шляху до бога. Школа маламатійа (Нішапур, 9 ст) створила вчення про поєднання внутрішнього очищення з умисним показним неблагочестієм (наприклад, пиття вина), що викликає докори сторонніх, що повинне гамувати гординю. Представник багдадської школи Джунайд (розум. 909) створив учення об «фана» — містичному розчиненні суфія в бозі, ведучому до «надбуття» («бака») — вічності в абсолюті. Джунайд запропонував вважати першим етапом містичної дороги «шаріат» — загальномусульманський релігійний закон, другим — суфійська дорога «тарікат» і третім — «хакикат» — містичне збагнення істини в бозі. Для Джунайда одна з основ ісламу «таухид» — не словесний доказ єдиності бога, як в богослів'ї, а саме аскетичне життя суфія в трансцендентному єднанні з богом. Інший основоположник С. Абу Язід (помер 874) створив вчення про потрійну градацію свідомості буття (Я, Ти, він-самозвеличання). Абу Абдаллах Хусейн ібн Мансур аль-Халладж затверджував можливість реального єднання духу суфія з богом і в моменти екстазу вигукував: «Я є Достеменний» (тобто бог); за це він був визнаний єретиком і страчений в 922. У 10—11 вв.(століття) суфійське учення про «тарікате» набуває закінченої форми, з'являються положення про «стоянки» на містичній дорозі, про потрійну градацію «дійсного знання», що завершується злиттям що пізнає і пізнаваного (бога). Складається організація суфійських «орденів», або сект, об'єднаних ланцюжками стариків, передавальних присвячення від засновника. Створюються своєрідні суфійські обителі типа монастирів (ханаках). С. втрачає первинні єретичні межі. В результаті реформаторської діяльності Газалі С. отримує відоме визнання з боку ортодоксального мусульманського духівництва, яке до 11—12 вв.(століття) переслідувало С. (хоча суперечка про «допустимість» С. в ісламі продовжується і в 20 ст). Суфійські мислителі Ахмед Газалі (помер 1126), Айн аль-Кузат Хамадані (помер 1132) і Ібн аль-Арабі (помер 1240) розвивають учення про «Вахдат аль-вуджуд» — «єдності буття», використане для метафізичного обгрунтування аскетизму і віротерпимості. Згідно з цим ученням, річ не має дійсного буття (яким володіє лише її форма, ідея), а проходить через становлення і зникнення, розділені ланцюгом митей. Дух суфія повинен «скинути ланцюги множинності», властивій матерії, і повернутися через аскетизм до єдиності божества, прийти до єднання з абсолютом.
На протязі 12 століть існування С. різні сторони його учень і його організаційні форми використовувалися різними класовими угрупуваннями. Суфії брали участь в «війнах проти невірних» (джихад), в народних повстаннях сербедаров (14 ст), створили військові формування, що привели до влади династію Сефевідов в Ірані (почало 16 ст). Суфіями вважалися мюріди Шаміля в 19 ст Багато феодальних правителів переслідували суфіїв, пов'язаних з ремісничими кругами. Деякі суфійські старики самі ставали крупними феодалами і користувалися політичним впливом. В кінці 19 — початку 20 вв.(століття) буржуазні реформатори в країнах Сходу і модернізують ісламу повели боротьбу з суфійськими орденами, пов'язаними з феодальною реакцією. У Туреччині в 1920-х рр. в ході буржуазних реформ були заборонені всі суфійські ордени; у Ірані реза-шах боровся з впливом суфіїв. У СРСР суфійські ордени припинили своє існування в 20-х рр. 20 ст У сучасних умовах С. на Сході продовжує грати досить значну роль; постійну боротьбу з ним ведуть прогресивні діячі в країнах Сходу.
Літ.: Бертелье Е. Е., Суфізм і суфійська література, М., 1965 (літ.); Петрушевський І. П., Іслам в Ірані в 7—15 вв.(століття), Л., 1966, с. 310—50; Історія персидської і таджицької літератури, пер.(переведення) з чешськ., М., 1970, с. 219—36; Релігія і суспільна думка країн Сходу, М., 1974, с. 320—35 (літ.); Ritter Н., Das Meer der Seele, Leiden, 1935: Corbin H., Histoire de la philosophic islamique, P., 1964, р. 262— 268; Gramiich R., Die schiitischen Derwischorden Persiens, Bd 1, Wiesbaden, 1965 (літ.); Trimingham J. S., The Sufi orders in Islam, Oxf., 1971.
