Фарабі, аль-Фарабі Абу Наср Мухаммед ібн Тархан (870, Фараб, – 950, дамаск), філософ і учений-енциклопедист Сходу, найбільший представник східного арістотелізма. Філософську і природно-научну освіту здобув в Халебе (Алеппо) і Багдаді. У основі філософії Ф. – поєднання арістотелізма з неоплатонічеським ученням про еманації, божество («необхідно-суще само по собі») виробляє у вічності світ («необхідно-суще завдяки іншому») через послідовний ряд виділень (еманацій), що починається космічними «інтелектами», кожен з яких відповідає певній небесній сфері; ланцюг цих «інтелектів» замикається «активним інтелектом», який управляє процесами, що відбуваються на підмісячному світі – світі виникнення і знищення; з'єднання з «активним інтелектом» – гранична мета людського знання.
В соціально-етичних трактатах Ф. розвивав вчення про «добродійне місто», кероване правителем-філософом, промовцем одночасно і як імам, предводитель релігійної общини, передавальний широкій публіці в образно-символічній формі отримувані їм від «активного інтелекту» істини. Ідеальному соціально-політичному пристрою Ф. протиставляв «неосвічені міста», що втілюють негативні етичні якості. Ф. – автор коментарів до вигадуванню Арістотеля (звідси його почесне прізвисько «Другий вчитель») і Платона. «Великий трактат про музику» Ф. – найважливіше джерело відомостей про музику Сходу і старогрецьку музичну систему. Ф. зробив вплив на Ібн Сину, Ібн Баджу, Ібн Туфайля, Ібн Рушда, а також на філософію і науку середньовічної Західної Європи.
Соч. у русявий.(російський) пер.(переведення): Філософські трактати, А.-А., 1970; Математичні трактати, А.-А., 1972; Соціально-етичні трактати, А.-А., 1973; Логічні трактати, А.-А., 1975; Про розум і науку, А.-А., 1975.
Літ.: Гафуров Би. Р. Касимжанов А. Х., Ал-Фарабі в історії культури, М., 1975; Хайруллаєв М. М., Фарабі, епоха і учення, Таш., 1975 (літ.); Madkour J., La place d’al-farabi dans l’ecole philosophique musulmane. P., 1934.
