Еманація (позднелат. emanatio — виділення, поширення, від латів.(латинський) emano — витікаю, поширююся), в античній ідеалістичній філософії і особливо в неоплатонізме — поширення надлишкової повноти абсолютного буття за власні межі. У основі терміну лежить споживаний в традиції платонізму метафоричний образ витоку, що дає почало річці, але невичерпного, або образ Сонця, що виливає з себе промені, але що залишається в самому собі таким же світлим. В процесі Е. як ступінчастого сходження абсолюту («єдиного») утворюється множинний світ «іншого», тобто нижчі рівні буття (нус, душа), а на самому нижчому рівні — матерія як «небуття» (меон). На відміну від уявлення теїста про «створення світу» (див. Теїзм ) як акті волі особистого божества, Е. розуміється як мимовільний безособовий процес. Все багатство вмісту мислиться даним у вихідній точці Е., отже на різних її етапах (рівнях) може відбуватися лише послідовне зубожіння, а потім — повернення до початку. В протилежність цьому поняття саморуху ідеї, розвинене у філософії Гегеля і німецькому класичному ідеалізмі, характеризується тим, що в кінці процесу міститься більше смислове багатство, ніж на початку; розвиток, еволюція як поступальне сходження протилежні Е.
