Шеллінг Фрідріх Вільгельм Йозеф
 
а б в г д е ж з и й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ъ ы ь э ю я
 

Шеллінг Фрідріх Вільгельм Йозеф

Шеллінг (Schelling) Фрідріх Вільгельм Йозеф (27.1.1775, Леонберг, — 20.8.1854, Рагац, Швейцарія), німецький філософ, представник німецького класичного ідеалізму. З 1790 вчився в Тюбінгенськом теологічному інституті разом з Гельдерліном і Гегелем. Професор в Йене (1798—1803), де зближувався з кружком романтиків (Авг. і Ф. Шлегель і др.; див.(дивися) Романтизм ). З 1806 — в Мюнхені; професор Ерлангенського (1820—26), Мюнхенського (з 1827), Берлінського (з 1841) університетів.

загрузка...

  У філософії Ш. виділяють декілька періодів: натурфілософія (з сірок.(середина) 1790-х рр.), трансцендентальний, або естетичний, ідеалізм (1800—01), «філософія тотожності» (до 1804), філософія свободи (до 1813), «позитивна філософія», або «філософія одкровення» (до кінця життя). Сильний вплив на Ш. надав І. Р. Фіхте, роз'ясненню учення якого присвячені перші філософські вигадування Ш. Ісходя з вчення Фіхте про природу, яка розглядалася як засіб для реалізації етичні цілі, Ш. ставить перед собою завдання послідовно розкрити всі етапи розвитку природи у напрямі до цієї вищої мети, тобто розглянути природу як доцільне ціле, як форму несвідомому життю розуму, призначення якого — породження свідомості. Проблема співвідношення свідомості і несвідомий коштує в центрі уваги Ш. на всіх етапах його розвитку. На відміну від Фіхте, природа перестає бути в Ш. лише чистим засобом, матеріалом, на якому практичний розум пробує свої сили, і стає самостійною реальністю — «інтелігенцією» в процесі становлення. Діалектичний метод, застосований Фіхте при аналізі діяльності «Я» поширюється в Ш. і на аналіз природних процесів; всяке природне тіло розуміється як продукт діяльності динамічного початку (сили), взаємодії протилежно направлених сил (позитивний і негативний заряд електрики, позитивні і негативні полюси магніта і т.д.). Поштовхом для цих роздумів Ш. були відкриття Гальвані, Вольта, Лавуазье у фізиці і хімії, роботи Галлера і Броуна в біології. Натурфілософія Ш. носила антимеханістичний характер. Принцип доцільності, лежачий в основі живого організму, став в Ш. загальним принципом пояснення природи в цілому; неорганічна природа з'явилася у нього як недорозвинений організм. Натурфілософія Ш. зробила значний вплив на багато дослідників (Х. Стеффенс, До. Р. Карус, Л. Окен і ін.) природи, а також на поетів-романтиків (Л. Тик, Новаліс і ін.). Вже в цей період Ш. виявляється ближчим до традицій неоплатонізма («Про світову душу», 1798), чим до етичного ідеалізму Фіхте.

  Ш. розглядав натурфілософію як органічну частину трансцендентального ідеалізму що показує, як розвиток природи увінчується появою свідомого «Я». Вона повинна доповнюватися іншою частиною, що досліджує вже розвиток самого «Я». Цій темі присвячена «Система трансцендентального ідеалізму» (1800, русявий.(російський) пер.(переведення) 1936). Діяльність «Я» розпадається, по Ш., на теоретичну і практичну сфери. Перша починається з відчуття, потім переходить до споглядання, вистави, думці і, нарешті, на вищому рівні — розуму — досягає пункту, де теоретичне «Я» усвідомлює себе самостійним і самодіяльним, тобто стає практичним «Я», волею. Воля, у свою чергу, проходіт ряд рівнів розвитку, вищою з яких є етична дія, що має на меті саме себе. Якщо в теоретичній сфері свідомість визначається несвідомою діяльністю «Я», то в практичній сфері, навпаки, несвідоме залежить від свідомості і їм визначається. У Фіхте ці два різноспрямовані процеси збігаються лише в нескінченність, куди і виявляється віднесеним здійснення пізнавального і етичного ідеалу. Відштовхуючись від кантівської «Критики здатності думки» і естетичного учення Ф. Шиллера, Ш. бачить в мистецтві ту сферу, де долається протилежність теоретичного і етично-практичного; естетичний початок з'являється як «рівновага», повна гармонія свідомої і несвідомій діяльності, збіг природи і свободи, тотожність плотського і етичного почав. У художній діяльності і у витворах мистецтва досягається «нескінченність» — ідеал, недосяжний ні в теоретичному пізнанні, ні в етичному діянні. Художник, по Ш., це геній, тобто «інтелігенція», що діє як природа; у нім вирішується протиріччя, непереборне жодним ін. дорогою. Відповідно філософія мистецтва є в Ш. «органоном» (тобто знаряддям) філософії і її завершенням. Ці ідеї Ш. розвинув далі в «Філософії мистецтва» (опубл. 1907, русявий.(російський) пер.(переведення) 1966), виразив світобачення йенських романтиків.

  Одним з центральних стає в Ш. поняття інтелектуальної інтуїції, родинній естетичній інтуїції. У філософії тотожності Ш. розглядає інтелектуальну інтуїцію вже не як самоспоглядання «Я», як це він робив раніше услід за Фіхте, але як форма самоспоглядання абсолюту, що з'являється тепер як тотожність суб'єкта і об'єкту. Це ідеалістичне учення Ш. найвиразніше розвинув в діалозі «Бруно, або Про божественний і природний початок речей» (1802). Будучи тотожністю суб'єктивного і об'єктивного, абсолют, по Ш., немає ні дух, ні природа, а байдужість обидва (подібно до точки байдужості полюсів в центрі магніта), ніщо, що містить в собі можливість всіх взагалі визначень. Повна развернутость, осуществленность цих «потенцій» — це, по Ш., всесвіт; вона є тотожність абсолютного організму і абсолютного витвору мистецтва. Абсолют в такій же мірі народжує всесвіт, в якій і творить її як художник: еманація і творіння зливаються тут в байдужості протилежностей. У цій системі естетичного пантеїзму, висхідній кінець кінцем до неоплатонізму, Ш. зближується з пантеїзмом німецькою містики ( Екхарт ).

  В 1804 в соч.(вигадування) «Філософія і релігія» Ш. ставить питання, що виводить його за межі філософії тотожності: як і через що відбувається народження світу з абсолюту, чому порушується та рівновага ідеального і реального, яке існує в точці байдужості, і в результаті виникає світ? У «Філософських дослідженнях про суть людської свободи...» (1809, русявий.(російський) пер.(переведення) 1908) Ш. стверджує, що походження світу з абсолюту не може бути пояснене раціонально: це — ірраціональний первинний факт, що корениться не в розумі, а у волі з її свободою. Услід за Я. Беме і Ф. Баадером Ш. розрізняє в бозі самого бога і його невизначну основу яку він називає «безоднею», або «безосновностью» (Ungrund) і яка є щось безрозсудне і темне — несвідома воля. Через наявність цієї темної стихії відбувається роздвоєння абсолюту, акт самоствердження вільної волі, відділення від універсального, божественного початку — ірраціональне гріхопадіння, яке неможливо зрозуміти із законів розуму і природи. Акт гріхопадіння — це надвременний акт; несвідома воля діє до всякої самосвідомості і на метафізичному рівні чоловік виявляється винним вже у момент свого народження. Спокутування цієї первородної провини і возз'єднання з абсолютом, а тим самим і возз'єднання самого абсолюту — така, по Ш., мета історії.

  Оскільки воля як початкове ірраціональне хотеніє є незбагненний первинний факт, вона не може бути предметом філософії, понятий як раціональне виведення всього сущого з вихідного принципу. Називаючи цю раціоналістичну філософію (в т.ч. і свою філософію тотожності, і філософію Гегеля) негативною, негативною, Ш. вважає за необхідне доповнити її «позитивною філософією», що розглядає первинний факт — ірраціональну волю. Остання осягнулася емпірично, в «досвіді», ототожнюваному Ш. з міфологією і релігією, в яких свідомості було дано в історії одкровення бога. У цій «філософії одкровення» Ш. по суті залишає грунт власне філософії і зближується з теософією і містикою. Лекції Ш. про покладе. філософії, або філософії одкровення, які він почав читати в 1841 в Берліні, успіху у слухачів не мали; з рядом памфлетів проти Ш. виступив молодий Ф. Енгельс.

  Філософія Ш. зробила великий вплив на європейську думку 19—20 вв.(століття), причому на різних етапах її розвитку сприймалися різні аспекти учення Ш. Значительним виявилася дія Ш. на російську філософію — через натурфілософов Д. М. Велланського, М. Р. Павлова, М. А. Максимовіча і ін., московський кружок «любомудров» (Ст Ф. Одоєвський, Д. Ст Веневітінов, А. І. Галич ), слов'янофілів, П. Я. Чаадаєва (особисто знайомого і такого, що переписувався з Ш.) і ін. У 20 ст іррационалістічеськие ідеї Ш. отримали розвиток у філософії екзистенціалізму . Основоположники марксизму цінували в Ш. перш за все діалектику його натурфілософії і його вчення про розвиток, тобто ті моменти, які зробили найбільший вплив на формування філософії Гегеля.

  Соч.: Sämtliche Werke, Abt. 1 (Bd 1—10) — 2 (Bd 1¾4), Stuttg.—Augsburg, 1856—61; у русявий.(російський) пер.(переведення) — Філософські листи про догматизм і критицизм, в кн.: Нові ідеї у філософії, сб.(збірка) 12, СП(Збори постанов)Б, 1914; Про відношення образотворчих мистецтв до природи, в кн.: Літературна теорія німецького романтизму, Л., 1934.

  Літ.: Фішер До., Історія нової філософії, т. 7, СП(Збори постанов) Би, 1905; Асмус В., Нариси історії діалектики в новій філософії, 2 видавництва, М.— Л., 1930, с. 121—38; Історія філософії, т. 3, М., 1943, с. 172—210; Каменський З. А., Ф. Шеллінг в російській філософії почала 19 ст, «Вісника історії світової культури», 1960 №6; Лазарев Ст Ст, Шеллінг. М., 1976; Hartmann Е. V., Schellings philosophisches System, Lpz., 1897; Bréhier E., Schelling, P., 1912; Knittermeyer H., Schelling und die romantische Schule, Münch., 1929; Jaspers K., Schelling. Große und Verhängnis, Münch., 1955; Schuiz W., Die Vollendung des deutschen Idealismus in der Spatphilosophie Schellings, Stuttg., 1955; Schelling-studien, hrsg. v. A. M. Koktanek, Münch.— W., 1965; Jähnig D., Schelling, Bd 1—2, Pfüllingen, 1966—69; Schneeberger G., F. W. J. Schelling. Eine Bibliographie, Bern, 1954.

  П. П. Гайденко.

Ф. Шеллінг.