Фіхте (Fichte) Іоганн Готліб (19.5.1762, Рамменау, — 29.1.1814, Берлін), німецький філософ і громадський діяч, представник йому.(німецький) класичного ідеалізму. Народився в селянській сім'ї. Вчився в університетах Йени і Лейпціга. Написаний під впливом І. Канта «Досвід критики усілякого одкровення» (видавництво анонімне в 1792) був прийнятий за роботу Канта і отримав високу оцінку. Під впливом подій Великої французької революції Ф. написав роботу, присвячену захисту свободи думки. Професор Ієнського університету (1794–99), Ф. був вимушений залишити його із-за звинувачень в проповіді атеїзму. З 1800 – в Берліні; професор (з 1810) і ректор (1810—12) Берлінського університету.
Услід за Кантом Ф. вважав, що філософія має бути фундаментом всіх наук — «вченням про науку» (головне вигадування «Наукоученіє», 1794, багато разів перероблялося впродовж всього життя Ф.). Наука систематична вона повинна виходити з єдиного основоположення, достовірного само по собі і тим що обумовлює достовірність всієї системи. У цьому Ф. близький класичному раціоналізму 17 ст Слідуючи Канту, Ф. протиставляє свою філософію як критичну попереднім системам як догматичним: якщо догматизм, по Ф., виходить з речі, субстанції, намагаючись вивести з неї все суще, у тому числі і свідомість, то критицизм виходить зі свідомості і виводить з нього світ зі всіма його визначеннями. Такий вихідний принцип учення Ф., «... класичного представника суб'єктивного ідеалізму...» (Ленін Ст І., Повні збори соч.(вигадування), 5 ізд.; т. 18, с. 64—65).
В основі філософії Ф. лежить переконання в тому, що практично-діяльне відношення до предмету передує теоретично-споглядальному відношенню до нього, і це відрізняє його в трактуванні самосвідомості як першого самодостоверного початку знання від Декарта: свідомість, у Ф., не дано, а задано, породжує себе; очевидність його покоїться не на спогляданні, а на дії, вона не убачається інтелектом, а затверджується волею. Усвідом своє Я, створи його актом цього усвідомлення — таке вимога Ф. Етім актом індивід народжує свій дух, свою свободу. «Від природи» індивід є щось непостійне: його плотські схильності, спонуки, настрої завжди міняються і залежать від чогось іншого. Від цих зовнішніх визначень він звільняється в акті самосвідомості: його самотождественность — «Я есмь Я» — результат вільної дії Я. Самоопределеніє з'являється як вимога, завдання, к вирішенню якого суб'єктові призначено вічно прагнути. У наявності протиріччя: самосвідомість, полагаємоє як початок системи, є в той же час безконечний метою, що відсовується, Я, тим, що має бути ще знайдене. Ф. свідомо вважає це протиріччя відправним початком своєї системи, і послідовним розгортанням його і є побудова системи за допомогою діалектичного методу. Система Ф. має структуру круга: початок вже містить в собі кінець; рух до завершення є в той же час повернення до витоку. Кантональний принцип автономії волі, згідно з яким практичний розум сам дає собі закон, перетворюється у Ф. у універсальний початок всієї системи. Тим самим Ф. долає дуалізм кантівського учення і ставить своїм завданням вивести з принципу практичного розуму — свободи — також і теоретичний розум — природу. Пізнання складає у Ф. лише підлеглий момент єдиної практично-етичної дії. Всяка реальність, згідно Ф., є продукт діяльності Я, і завдання наукоученія — показати, як і чому діяльність з необхідністю набуває форми предмету. Не допускаючи існування незалежної від свідомості речі в собі, Ф. вимушений ввести по суті два різних Я: одне з них тотожно індивідуальній свідомості, інше — не тотожно йому (Ф. називає його абсолютним Я). Хоча в деяких стосунках це розрізнення збігається у Ф. з кантівським розрізненням емпіричної і трансцендентальної свідомості, проте в цілому абсолютне Я, у Ф., далеко виходить за рамки трансцендентальної свідомості Канта, переймаючи на себе частенько функції абсолюту. Індивідуальне і абсолютне Я у Ф. то повністю збігаються, то абсолютно розпадаються; ця «пульсація» збігів і розпадів — ядро діалектики Ф. як рушійного принципу мислення. Разом з самосвідомістю («Я есмь») вважається і його протилежність — Не-я. Співіснування цих протилежностей в одному Я можливо лише шляхом обмеження ними один одного, тобто часткового взаїмоунічтоженія: Я і Не-я можуть мислитися лише у відношенні один до одного. Якщо Я визначається через Не-я, то суб'єкт виступає як теоретичний; якщо навпаки — як практичний. Відповідно наукоученіє ділиться на теоретичне і практичне.
Гл. завдання теоретичного наукоученія — пояснити факт наявності Не-я, а потім показати всі форми теоретичного Я (відчуття, споглядання, розум і ін.), вивівши їх з єдиного принципу. Це завдання Ф. вирішує шляхом допущення несвідомої діяльності Я, виконуваною продуктивною здатністю уяви, яка і породжує у Ф. весь вміст теоретичної свідомості. Все, що для свідомості виступає як сфера незалежних від нього речей, є, по Ф., продукт несвідомій діяльності уяви, полагаємих нею обмежень, які з'являються свідомості як відчуття, споглядання, вистава, розум, розум і так далі аж до часу, простору і всієї системи категорій теоретичного Я. Полаганіє цих обмежень, як і теоретичного Я взагалі, необхідно для того, щоб існувало практичне Я, ставляче цілі і що реалізовує їх: для діяльного Я потрібні вміст діяльності, завдання і перешкоди, які воно могло б долати. Т. о., діяльність Я, у Ф., абсолютна; вона сама забезпечує себе завданнями, роблячи це, втім, несвідомо. То Я, яке ставить «перешкоди», і те, яке їх долає, нічого не знають один про одного. Світ, що породжується несвідомою діяльністю абсолютного Я, немає щось самостійне: природа лише об'єкт, матеріал, перешкода для подолання; у неї немає незалежного існування і самостійної цінності. Долаючи одне за іншим перешкоди, практичний суб'єкт, сам того спочатку не усвідомлюючи, усе більш наближається до тотожності з собою. Ідеал всього руху і розвитку суспільства, у Ф., — збіг індивідуального і абсольтного Я, а тим самим усвідомлення того, що вся наочна сфера людини є лише продукт власної діяльності Я, відчужений від нього і промовець як зовнішня йому дійсність. Проте повне досягнення цього ідеалу неможливе, бо привело б до припинення діяльності, яка, по Ф., абсолютна; вся людська історія — лише безконечне наближення до ідеалу.
В останній період життя (з 2-ої половини 1800-х рр.) Ф. вніс істотні зміни до своєї теорії діяльності, лишаю її колишнього універсального значення. Якщо до цього він ототожнював моральність і діяльність, а активізм – відповідно до протестантської етики — був для нього найважливішим визначенням добра, то тепер він схильний розділити етичний початок і діяльність. Виявилися переосмисленими вміст абсолютного Я і його зв'язок з кінцевим індивідом. Раніше абсолютне Я виступало як недосяжна мета діяльності індивідуального суб'єкта, як потенційна нескінченність самій цій діяльності, яка була по суті єдиним реальним буттям. Тепер абсолют став актуальним буттям, діяльність же кінцевого Я виявилася його чином, який сам по собі, поза абсолютом, позбавлений реальності. Т. о., добро і діяльність розпалися в результаті філософської еволюції Ф., який наполегливо прагнув їх об'єднати.
Соціально-політичні погляди Ф. зазнали істотну еволюцію: від захоплення ідеалами Великої франц.(французький) буржуазній революції в ранній період до розробки ідеї національності як колективної особи, що має своє особливе покликання. Ця ідея була розвинена Ф. в період боротьби з Наполеоном і знайшла своє вираження в «Мовах до німецької нації» (1808), в яких Ф. закликав співвітчизників до об'єднання; засобом знайти політичну самостійність він рахував зміцнення етичних переконань і реформу освіти. У нації, по Ф., має бути виховане свідомість свого призначення і боргу. Ідея призначення окремих націй завершується у філософії історії Ф. Історія людства, по Ф., є процес розвитку від стану первинної невинності (несвідомого панування розуму) через загальне падіння і глибоку зіпсованість, характерні для сучасної йому епохи, до свідомого царства розуму. Найважливішу роль при цьому Ф. відводив філософії, яка лише і може забезпечити свідоме підпорядкування індивіда етичним законам.
Філософія Ф. зробила великий вплив на розвиток йому.(німецький) класичного ідеалізму – раннього Ф. В. Шеллінга і частково Р. Гегеля, а також на формування філософсько-естетичних ідей йенських романтиків (див. Романтизм ) . В_дальнейшем Шеллінг і Гегель, долаючи суб'єктивний ідеалізм Ф., піддали його філософію різносторонній критиці. Критична оцінка філософії Ф. була дана класиками марксизму, які показали, що учення Ф. про суб'єкта є «... метафізично переряженний дух в його відірваності від природи... « (Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 2, с. 154).
Соч.: SämtlicheWerke, Bd 1—8, Ст, 1845–1846; Werke, Bd 1—6, Lpz., 1908—12; Briefwechsel, Bd 1—2, Lpz., 1925; у русявий.(російський) пер.(переведення) — Призначення людини, СП(Збори постанов) Би, 1905; Основні межі сучасної епохи, СП(Збори постанов) Би, 1906; Ізбр. соч.(вигадування), т. 1, [М.], 1916; Замкнута торгівельна держава, М., 1923; Про призначення ученого, М., 1935; Ясне, як сонце, повідомлення широкої публіки про справжню суть новітній філософії, М., 1937.
Літ.: Фішер До., Історія нової філософії, т. 6, СП(Збори постанов) Би, 1909; «Питання філософії і психології», 1914, кн. 122 (2); Вишеславцев Би., Етика Фіхте, М., 1914; Ойзерман Т. І., Філософія Фіхте, М., 1962; Lask Е., Fichtes Idealismus und die Geschichte, Tübingen, 1914; Leon X., Fichte et son temps, t. 1—2, P., 1922—27; Medicus F., Fichtes Leben, 2 Aufl., Lpz., 1922; Heimsoeth H., Fichte Münch., 1923; Ritzel W., Fichte''s Religionsphilosophie, Stuttg., 1956; Willms B., Die totale Freiheit. Fichte''s politische Philosophie, Köln, 1967; Schuite G., Die Wissenschaftslehre des spaten Fichte, Fr./M., 1971; Schurr A., Philosophic als System bei Fichte, Schelling und Hegel, Stuttg. — Bad-canstadt, 1974.
