Одоєвський Володимир Федорович [1(13) .8.1803, Москва, — 27.2(11.3) .1869, там же], російський письменник, філософ, педагог, музичний критик. Останній представник древнього княжого роду. Освіту здобув в Московському університетському благородному пансіоні (1816—22). У 1823—25 був головою організованого ним суспільства любомудрія (див. «Любомудри» ). У 1824—25 разом с В. До. Кюхельбекером видавав альманах «Мнемозіна», в 1827—30 — один з основних діячів журналу «Московський вісник», був співредактором пушкінського «Сучасника» . В 1826 переїхав до Петербургу. З 1846 помічник директора Публічної бібліотеки і директор Румянцевського музею; з 1861 сенатор в Москві. Суспільна діяльність О. вельми різностороння: він був одним з творців і головних діячів добродійного суспільства відвідин бідних, видавцем журналу для селян «Сільське читання», активно виступав з підтримкою реформ 1860-х рр. і ін.
філософсько-естетичні погляди О. вельми суперечливі. Вихований в атмосфері раціоналізму і просвіти, О. випробував потім сильний вплив німецької ідеалістичної філософії і естетики, особливо Ф. Ст Шеллінга . У художній творчості О. виступав і як продовжувач традиції просвітницької сатири, автор дидактичних апологів і повістей («Бригадир», 1833; «Княжна Мімі», 1834; «Княжна Зізі», 1839), і як визнаний майстер фантастичної романтичної повісті («Імпровізатор», 1833; «Сильф», 1837; «Саламандра», 1840; «Косморама» 1840). Серед нескінчених творів О. — науково-фантастичний роман-утопія «4338-й рік» (опублікований в 1926), романи «Іордан Бруно і Петро Аретіно», «Самарянін», «Російські ночі» (1844) — цикл з десяти новел, що обрамували філософськими бесідами, — підсумковий твір російського філософського романтизму 1830-х рр., що відобразив характерну для нього атмосферу шукань, дум про основні проблеми буття і долі Росії. З середини 40-х рр. О. відійшов від літературної діяльності.
В 1830—40-х рр. О. виконав еволюцію, аналогічну дорозі Шеллінга від «філософії тотожності» до «філософії одкровення» (що підтвердилося під час їх особистої зустрічі в 1842), зокрема під впливом французького філософа-містика 18 ст Л. Сен-Мартена . З кінця 1850-х рр. характерний зростаючий інтерес О. до «дослідного пізнання» світу. У світогляді О. своєрідно переплітаються слов'янофілські і західницькі мотиви.
О. з'явився одним з основоположників російського класичного музикознавства. Він був таким, що першим тлумачить творчості М. І. Глінки, пропагував твори А. Н. Верстовського, А. Н. Серова і ін., обгрунтовував національну самобутність російської музики. Йому належать дослідження в області народної пісні і древньо-російської церковної музики. Ряд статей О. присвячений творчості Ст А. Моцарта, Л. Бетховена, Р. Берліоза, Р. Вагнера. У своїх творах він часто звертався у дусі романтичної традиції до тем музичної творчості і образів музикантів (новели «Себастіан Бах», «Останній квартет Бетховена»). Брав участь в діяльності Російського музичного суспільства, в створенні Петербурзької і Московської консерваторій. Автор ряду музичних вигадувань.
О. — один з видних російських педагогів 19 ст, автор ряду підручників, багаточисельних методичних вигадувань і повчань і т.д.
Соч.: Вигадування, ч. 1—3, СП(Збори постанов) Би. 1844; Російські ночі, М., 1913; Вибрані педагогічні вигадування, М., 1955; Музично-літературна спадщина, М., 1956; Повести і розповіді, М., 1959.
Літ.: Белінський Ст Р., Вигадування кн. Ст Ф. Одоєвського. Полн. собр. соч.(вигадування), т. 8, М., 1955, с. 297—323; Сакулін П. Н., З історії російського ідеалізму. Князь Ст Ф. Одоєвський, т. 1, ч. 1—2, М., 1913; Манн Ю. Ст, В. Ф. Одоєвський і його «Російські ночі», в його кн.: Російська філософська естетика, М., 1969; Історія російської літератури 19 століть. Бібліогр. покажчик, М. — Л., 1962, с. 510—15; Passage Ch. E., The Russian Hoffmannists, The Hague, 1963.
