Свідомість
 
а б в г д е ж з и й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ъ ы ь э ю я
 

Свідомість

Свідомість, одне з основних понять філософії, соціології і психології, що позначає здатність ідеального відтворення дійсності, а також специфічні механізми і форми такого відтворення на різних його рівнях. С. виступає в двох формах: індивідуальною (особистою) і суспільною. Через складність феномену С. кожна з комплексу наук, що вивчають його, вносить певну специфіку до самого підходу до визначення С. У філософії при матеріалістичному рішенні її основного питання (див. Основне питання філософії ) С. розглядається як властивість високоорганізованої матерії, що полягає в психічному віддзеркаленні дійсність, як усвідомлене буття, суб'єктивний оо разів об'єктивного світу, як суб'єктивна реальність в протилежність об'єктивній, як ідеальне в протилежність матеріальному і в єдності з ним; у вужчому сенсі під С. мають на увазі вищу форму психічного віддзеркалення, властиву суспільно розвиненій людині, ідеальну сторону целеполагающей трудової діяльності. При соціологічному підході С. розглядається перш за все як духовне життя суспільства в сукупності всіх її форм. У психології С. трактується як психічна діяльність, яка забезпечує: узагальнене і цілеспрямоване віддзеркалення зовнішнього світу; виділення людиною себе з довкілля і зіставлення себе їй як суб'єкта об'єкту; целеполагающую діяльність, тобто попередня уявна побудова дій і передбачення їх наслідків; контроль і управління поведінкою особи, її здатність усвідомлювати той, що відбувається як в тому, що оточує, так і на своєму власному духовному світі. Оскільки предмет С. — не лише зовнішній світ, але і сам суб'єкт — носій С., остільки одним з істотних моментів С. є самосвідомість .

загрузка...

  Історія поглядів на С. На ранніх рівнях розвитку філософії не було строгого розчленовування ідеального і матеріального. Так, наприклад, логос в Геракліта розуміється одночасно і як вогонь, і як сенс речей; цінність людського розуму визначається мірою його близькості до логосу — загального світопорядку речей. Аж до Платона грецька думка не знала поняття ідеального у власному сенсі. Душа розглядалася то як повітря, то як вогонь, то як рух якнайтонших атомів. Платон вперше виділяє поняття ідеального як якійсь протилежності плотсько-наочному, матеріальному. Як для всього космосу «розум» ( нус ) є перводвігателем, джерелом гармонії, силоміць, здатною адекватно мислити саме себе, так і в кожній індивідуальній душі людини розум споглядає самого себе і в той же час є активним початком, регулюючим поведінку.

  Якщо в античності розум космічен і з'являється як узагальнення дійсного світу, як синонім універсальної закономірності, то в середні віки С. трактується як над-світовий початок (бог), який існує до природи і творить її ні з чого. При цьому розум тлумачиться як атрибут бога, а за людиною оставляєтся лише крихітна «іскорка» всепроникающего полум'я божественного розуму. В той же час в надрах християнства виникає ідея спонтанної активності душі, причому в поняття душі включалося і С.

  На розробку проблеми С. у філософії нового часу найбільший вплив зробив Р. Декарт, який, висуваючи на перший план момент самосвідомості, розглядав С. як непросторову субстанцію, відкриту лише для суб'єкта, що споглядає її. Б. Спіноза в своєму матеріалістичному ученні розглядав С. як один з атрибутів субстанції (природи) поряд з протягом. Французькі матеріалісти 18 ст трактували С. як функцію мозку і віддзеркалення дійсності. В той же час домарксистські матеріалісти не змогли розкрити суспільну природу і активний характер людського С. Представітелі йому.(німецький) класичного ідеалізму піддали глибокому аналізу проблему творчої активності С., Р. Гегель впритул підійшов до проблеми соціально-історичної природи С. і затвердив принцип історизму в розумінні С. Гегель виходив з того, що С. особи (суб'єктивний дух), будучи необхідно пов'язано з об'єктом, визначається історичними формами суспільного життя; проте останні ідеалістично тлумачилися їм як втілення об'єктивного духу.

  Марксизм розглядає С. як функцію мозку, як віддзеркалення об'єктивного світу, необхідну сторону практичної, матеріальної діяльності людини. Згідно з діалектичним матеріалізмом, С. виникає функціонує і розвивається з реальної взаємодії людини зі світом, на основі його плотсько-наочної діяльності, суспільно-історичної практики. Відображаючи в своєму вмісті об'єктивний світ, С. детермінується природною і суспільною дійсністю. Предмети, їх властивості і стосунки існують в нім у формі образів — ідеально; ідеальне виступає як продукт діяльності мозку, як суб'єктивний образ об'єктивного світу.

  Активність С. Сознаніє і діяльність. Відкидаючи ідеалістичне трактування активності С. як іманентною, такою, що йде з глибини духу, марксизм в той же час розкриває і неспроможність концепції метафізичного матеріалізму, згідно якої С. є пасивне споглядання світу. Діалектичний матеріалізм пояснює активність С., виходячи з його детерміації об'єктивною дійсністю: об'єктивний світ, впливаючи на людину, відбивається в його С., перетворюється на ідеальне; у свою чергу С. (ідеальне) через матеріальну діяльність людини втілюється в дійсність, в реальне. Активність С. направлена перш за все на пізнання. Вона виявляється у вибірковості і цілеспрямованості сприйняття, в абстрагуючій діяльності думки, в актах фантазії, продуктивної уяви, пов'язаної із створенням нових ідей і ідеалів, в управлінні практичною діяльністю.

  Вихідним пунктом відношення людини до реального світу є целеполагающая діяльність. Саме у забезпеченні целеполагающей творчої діяльності, направленої на перетворення світу і підпорядкування його інтересам людини, суспільства, полягає основний життєвий сенс і історичну необхідність виникнення і розвитку С., яке дає людині можливість правильно відображати що існує, передбачати майбутнє і на цій основі за допомогою практичної діяльності творити світ: «Свідомість людини не лише відображає об'єктивний світ, але і творить його... Світ не задовольняє людини, і чоловік своєю дією вирішує змінити його» (Ленін Ст І., Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 29, с. 194, 195).

  Походження С. і його біологічної передумови. Формуванню С. людини передував тривалий період «розумового» розвитку тварин. У тлумаченні цього розвитку діалектичний матеріалізм виходить з того, що психічне віддзеркалення з'являється лише на високому рівні організації матерії і пов'язано з утворенням нервової системи. Психічна діяльність тварин повністю обумовлена біологічними закономірностями і служить пристосуванню до зовнішнього середовища, тоді як С. людину направлено на перетворення світу. На відміну від тварини, чоловік виділяє своє відношення до світу і сам світ як об'єктивну реальність.

  Становлення людини пов'язане з переходом від привласнення готових предметів до праці (див. К. Маркс і Ф. Енгельс Соч., 2 видавництва, т. 3, с. 19, прим.(примітка)). В процесі праці відбувалося розкладання інстинктивної основи психіки тварин і формування механізмів свідомої діяльності. Зароджуючись і розвиваючись в праці, С. в нім перш за все і втілюється, створюючи світ олюдненої природи, культури. С. могло виникнути лише як функція складноорганізованого мозку, який формувався у міру ускладнення структури плотсько-наочної діяльності і соціальних стосунків, а також пов'язаних з цим форм знакової комунікації (див. Ф. Енгельс, там же, т. 20, с. 490).

  За допомогою знарядь чоловік залучав предмети до штучних форм взаємодії. Вживання знарядь і системи мовних знаків у вигляді жестів і звуків, тобто перехід до опосередкованої не лише практичної, але і символічної діяльності, в умовах первісного людського стада, а потім і родового суспільства видозмінив всю структуру людської активності. Логіка чувственнопредметной діяльності і система жестів, що відтворювала її, в актах комунікації, що диктуються необхідністю спільної праці, перетворювалася на внутрішній план розумової діяльності. Знаряддям цієї внутрішньої діяльності виступила система знаків — мова . Завдяки мові С. формується і розвивається як духовний продукт життя суспільства, здійснюється спадкоємність людської діяльності і спілкування.

  Соціальна суть С. Лічноє і суспільне С. Ідеалізм виходить з того, що С. розвивається іманентно, спонтанно і може зрозуміти виключно з самого себе. В протилежність цьому марксизм виходить з того, що неможливо аналізувати С. ізольовано від ін. явищ суспільному життю. «Свідомість... із самого початку є суспільний продукт і залишається їм, поки взагалі існують люди» (Маркс До. і Енгельс Ф., там же, т. 3, с. 29).

  Мозок людини містить в собі вироблені всією світовою історією людства потенції, що передаються по спадку «завдатки», які реалізуються в умовах вчення, виховання і всієї сукупності соціальних дій. Мозок стає органом людського С. лише тоді, коли людина залучається до суспільного життя, засвоює історично вироблені форми культури.

  С. об'єктивувався в системі матеріальної і духовної культури, у формах суспільств. С. Общественноє С. розвивається через С. окремих людей, будучи лише відносно незалежним від останнього: нерозшифровані письмена самі по собі ще не містять в собі розумового вмісту, лише у відношенні до окремих людей книжкові багатства бібліотек світу, пам'ятники мистецтва і т.п. мають сенс духовного багатства. Суспільне С. — це віддзеркалення суспільне буття, виражене в мові, в науці і філософії, у витворах мистецтва, в політичній і правовій ідеології, в моральності, в релігії і міфах, в народній мудрості, в соціальних нормах і переконаннях класів, соціальних груп, людства в цілому. Суспільне С. володіє складною структурою і різними рівнями, починаючи від буденного, масового С. і кінчаючи вищими формами теоретичного мислення. До складу суспільного С. входять різні його форми: наука, філософія, мистецтво, моральність, релігія політика, право. Відображаючи суспільне буття, суспільне С. володіє відносною самостійністю і надає зворотну дію на суспільне буття.

  Коли мають на увазі суспільне С., то відволікаються від всього індивідуального, особистого і беруть погляди, ідеї, характерні для даного суспільства в цілому або для певної соціальної групи. Подібно до того як суспільство немає «сума» складових його людей, так і суспільне С. немає «сума» сознаній окремих осіб, а якісно особлива духовна система, яка живе своїй відносно самостійним життям. Між особистим і суспільним С. відбувається постійна взаємодія. Історично вироблені суспільством норми С. стають особистими переконаннями індивіда, джерелом етичних розпоряджень, естетичних відчуттів і вистав. У свою чергу, особисті ідеї і переконання набувають характеру суспільної цінності, значення соціальної сили, коли вони входять до складу суспільного С., набувають характеру норми поведінки.

  Літ.: Маркс До. і Енгельс Ф., Святе сімейство, Соч., 2 видавництва, т. 2; Маркс До., Тези про Фейєрбаха, там же, т. 3; Енгельс Ф., Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії, там же, т. 21; Ленін Ст І., Матеріалізм і емпіріокритицизм, Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 18; його ж, Філософські зошити, там же, т. 29; Сеченов І. М., Вибрані філософські і психологічні твори, М., 1947; Хасхачих Ф. І., Матерія і свідомість, М., 1952: Рубінштейн С. Л., Буття і свідомість, М., 1957; Виготський Л. С., Розвиток вищих психічних функцій, М., 1960; Спіркин А. Р., Походження свідомості, М., 1960; його ж, Свідомість і самосвідомість, М., 1972; Шорохова Е. Ст, Проблема свідомості у філософії і природознавстві, М., 1961; Леонтьев А. Н., Проблеми розвитку психіки, 3 видавництва, М., 1972; Проблеми свідомості, М., 1966; Георгиев Ф. І., Свідомість, його походження і суть, М., 1967; Басєїн Ф. Ст, Проблема несвідомого, М., 1968; Уледов А. До., Структура суспільної свідомості, М., 1968; Тугарінов Ст П., Філософія свідомості, М., 1971; Дельгадо Х., Мозок і свідомість, пер.(переведення) з англ.(англійський), М., 1971; Conference on problerns of consciousness, 5 ed., N. Y., 1955; Beloff J., The existence of mind, L., 1962; F rey G., Sprache — Ausdruck des Bewufitseins, Stuttg., 1965; Brain and mind. Modern concepts of the nature of mind, by Н. Kuhlenbeck [а. о.], N. Y., 1965; Grei danus J. Н., A theory of mind and matter, Arnst., 1966; Rothacker Е., Zur Genealogie des menschlichen Bewubtseins, Bonn, 1966.

  А. Р. Спіркин.

  Розлади свідомості. Поняття «Засмучене С.» розглядається в сучасній психіатрії неоднозначно. Найбільш поширена точка зору згідно якої до розладів С. відносять лише ті хворобливі стани, при яких порушується сприйняття зовнішніх об'єктів, орієнтування у просторі та часі, розстроюється мислення, що відбувається не фіксується пам'яттю, настає відчуженість від реального світу (До. Ясперс).

  Кожна з перерахованих ознак може спостерігатися при різних психічних розладах, але поєднання цих ознак характеризує стан помраченного С. Отже, для розладу С. характерне порушення як абстрактно-логічного, так і наочного, плотського, пізнання.

  В клінічній практиці найчастіше зустрічається оглушення, яке виявляється загальмованістю, сонливістю, збідненням психічного життя, новишенієм порогу сприйняття зовнішніх подразників; від легкої міри (обнубіляция свідомості) до украй важких — сопору і коми . Деліриозному затьмаренню С., або делірію, властиві ілюзії, галюцинації афектні розлади, гострий марення, рухове збудження, що поєднуються із загальними для всіх видів порушення С. ознаками. Для онейроїдного (сновідного) затьмарення С. характерні перш за все фантастичні плотські грезоподобниє переживання, виражені афектні і рухові розлади, порушення самосвідомості. При аментівном затьмаренні С., або аменції, переважають грубий розлад перебігу асоціативних процесів (незв'язність, фрагментарність мислення), що супроводиться метушливим руховим збудженням, незв'язною балакучістю, постійною зміною настрою. На відміну від вказаних вище синдромів, смеркове затьмарення С. розвивається раптово, має чіткі почало і кінець і триває зазвичай недовго — хвилини або годинник: зовні поведінка людини незрідка виглядає доцільною і послідовною, але наявність злісно-тужливого афекту, гострого марення і яскравих галюцинацій може зумовити спалахи несамовитого збудження з безглуздою агресією.

  Літ.: Меграбян А. А., Про природу індивідуальної свідомості. (У нормі і патологні), Ер., 1959; Герцберг М. О., Нариси з проблеми свідомості в психопатології, М., 1961; Проблеми свідомості. Матеріали симпозіуму, М., 1966; Пападопулос Т. Ф., Проблема розладів свідомості в сучасній психіатрії, «Журнал невропатології і психіатрії ним. С. С. Корсакова», 1969, т. 69 № 3, с. 444—56; Rosenfeld M., Die Storungen des Bewusstseins, Lpz., 1929; Hirsch W., Rust K., Bewusstseinsverlust, 2 Aufl., Lpz., 1958.

  М. І. Фотьянов.