Гегель Георг Вільгельм Фрідріх
 
а б в г д е ж з и й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ъ ы ь э ю я
 

Гегель Георг Вільгельм Фрідріх

Гегель (Hegel) Георг Вільгельм Фрідріх (27.8.1770, Штутгарт, — 14.11.1831, Берлін), німецький філософ, представник німецької класичної філософії, творець систематичної теорії діалектики на основі об'єктивного ідеалізму. Народився в сім'ї чиновника. У 1788—93 вчився в Тюбінгенськом теологічному інституті. У 1793—1801 домашній викладач в Берне і Франкфурті-на-Майне. З 1801 жив в Ієне, займаючись науковою і літературною працею, в 1807 редагував газету в Бамберге. З 1808 по 1816 директор гімназії в Нюрнберзі. З 1816 до кінця життя професор філософії в університетах Гейдельберга (1816—18) і Берліна (з 1818).

загрузка...

  Світогляд Р. формувався під впливом ідей і подій Великої французької революції і відобразив в собі основні протиріччя буржуазного прогресу. Здійснення буржуазно-демократичних вимог мислилося Р. у формі компромісу із станово-феодальних буд, в рамках конституційної монархії. Ета обумовлена економічною і політичною відсталістю Німеччини тенденція в переконаннях Р. вплинула і на спосіб розробки ним спеціально філософських проблем, зокрема проблем діалектики, додавши останньої межі терпимості до віджилих форм життя і мислення і тим самим ослабивши її революційно-критичний характер.

  Р. починав як послідовник «критичної філософії» І. Канта і І. Фіхте, але вже незабаром, під впливом Ф. Шеллінга, перейшов з позицій «трансцендентального» (суб'єктивного) ідеалізму на точку зору «абсолютного» (об'єктивного) ідеалізму. Серед ін. представників йому.(німецький) класичного ідеалізму Р. виділяється загостреною увагою до історії людської духовної культури. Вже в ранніх вигадуваннях Р. тлумачить іудаїзм, античність, християнство як ряд рівнів розвитку духу і епох розвитку людства, що закономірно змінюють один одного, і намагається відновити їх історичну подобу. Свою епоху Р. вважав часом переходу до нової, поволі визрілої в лоні християнської культури, формації, в образі якої виразно проступають межі буржуазного суспільства з його правовими і етичними принципами. У «Феноменології духу» (1807) Р. розгортає основні принципи своєї філософської концепції. Духовна культура людства була вперше представлена тут в її закономірному розвитку як поступове виявлення творчої сили «світового розуму». Втілюючись в образах культури, що послідовно змінюють один одного, безособовий (світовий, об'єктивний) дух одночасно пізнає себе як їх творця. Духовний розвиток індивіда скорочено відтворює стадії самопізнання «світового духу», починаючи з акту найменування плотських даних «речей» і кінчаючи «абсолютним знанням», тобто знанням тих форм і законів, які управляють зсередини всім процесом духовного розвитку, — розвитком науки, моральності, релігії, мистецтва, політично-правових систем. «Абсолютне знання», що вінчає феноменологічну історію духу, є не що інше, як логіка. Тому завершальна глава «Феноменології духу» — програма критичного перетворення логіки як науки, реалізована Р. в подальших працях і перш за все в «Науці логіки» (1812). У цьому сенсі К. Маркс назвав «Феноменологію духу» — «... дійсним витоком і таємній гегелівській філософії» (Маркс До. і Енгельс Ф., З ранніх творів, 1956, с. 624).

  Універсальна схема творчої діяльності «світового духу» отримує в Р. назву абсолютної ідеї, а «Наука логіки» визначається як науково-теоретична «самосвідомість» цієї ідеї. «Абсолютна ідея» розкривається в її загальному вмісті у вигляді системи категорій, починаючи від найзагальніших і бідніших визначеннями — буття, небуття, готівкового буття, якості, кількості і т.д. — і кінчаючи конкретними, тобто багатообразно певними поняттями — дійсності, хімізму, організму (телеології), пізнання і ін. У логіці Р. обожнює реальне людське мислення, досліджуване їм в аспекті універсально-логічних форм і законів, що промальовувалися через сукупний історичний процес. Оголошуючи мислення «суб'єктом», тобто єдиним творцем всього духовного багатства, розвиненого історією, і розуміючи його як вічну, позачасову схему творчої діяльності взагалі, Р. зближує поняття ідеї з поняттям бога. Проте, на відміну від бога теїста, ідея знаходить свідомість, волю і особу лише в людині, а зовні і до людини здійснюється як внутрішньо-закономірна необхідність.

  Згідно з схемою Р., «дух» пробуджується в людині до самосвідомості спочатку у вигляді слова, мови, мови. Знаряддя праці, матеріальна культура, цивілізація з'являються як пізніші, похідні форми втілення тієї ж творчої сили духу (мислення), «поняття». Вихідна точка розвитку убачається, т. о., в здібності людини (як «кінцевого духу») до пізнання «самого себе» через освоєння всього того «багатства образів», які до цього поміщені усередині духу як неусвідомлені і мимоволі виникаючі в нім «внутрішні стани».

  Центральне місце в діалектиці Р. займає категорія протиріччя як єдність взаємовиключну і одночасно — взаїмопредполагающих один одного протилежностей (полярних понять). Протиріччя зрозуміло тут як «мотор», як внутрішній імпульс розвитку духу взагалі. Рух цей сходить від «абстрактного до конкретного», до усе більш повному, багатообразно розчленованому усередині себе і тому — «дійсному» результату. Протиріччя, по Р., недостатньо розуміти лише у вигляді антиномії, апорії, тобто у вигляді логічно недозволеного протиріччя: його слід брати разом з його дозволом у складі глибшого і конкретнішого розуміння, де вихідна антиномія одночасно і здійснюється, і зникає («знімається»).

  За допомогою створеного їм діалектичного методу Р. критично переосмислює всі сфери сучасної йому культури (науковою, етичною, естетичною і т.д.). На цій дорозі він усюди відкриває напружену діалектику, процес постійного «заперечення» кожного готівкового досягнутого стану духу наступним, визревающим в його надрах станом. Майбутнє визріває усередині справжнього у вигляді конкретного, іманентного йому протиріччя, визначеність якого передбачає і певний спосіб його дозволу. Гостро критичний аналіз сучасного йому стану науки і її понять переплітається в Р. з критичним відтворенням і філософським «виправданням» ряду догм і забобонів сучасної йому свідомості. Це протиріччя пронизує не лише логіку, але і ін. частини гегелівської філософської системи — філософію природи і філософію духу, складові відповідно 2-у і 3-у частини його «Енциклопедії філософських наук» (1817). Філософія духу розгортається далі в «Філософії права» (1821) і у виданих після смерті Р. лекціях з філософії історії, естетики, філософії релігії, історії філософії. Так, в філософії природи Р., критично аналізуючи механістичні переконання науки 18 ст, висловлює безліч ідей, що передбачають подальший розвиток природничонаукової думки (наприклад, про взаємозв'язок і взаїмопереходах визначень часу і простору, про «іманентну доцільність», характерну для живого організму, і т.д.), але одночасно відмовляє природі в діалектичному розвитку. Розглядаючи минуле лише з точки зору тих діалектичних колізій, які вели до дозрівання «сьогодення», тобто сучасності, що некритично зрозуміла як вінець і мета процесу, Р. завершує філософію історії зображенням прусської конституційної монархії, що ідеалізується, філософію права — зображенням буржуазної правосвідомості, що ідеалізується, філософію релігії — апологією протестантизму і т.д.

  В той же час гегелівська діалектика містила в собі можливість і революційно-критичного переосмислення дійсності. Це переосмислення — з матеріалістичних позицій — було здійснено в 40-х рр. 19 ст К. Марксом і Ф. Енгельсом.

  До. Маркс, підкреслюючи, що його «... діалектичний метод по своїй основі не лише відмінний від гегелівського, але є його прямою протилежністю», відзначав: «містифікація, яку зазнала діалектика в руках Гегеля, зовсім не перешкодила тому, що саме Гегель перший дав всеосяжне і свідоме зображення її загальних форм руху. В Гегеля діалектика стоїть на голові. Треба її поставити на ноги, щоб розкрити під містичною оболонкою раціональне зерно» (Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 23, с. 21, 22).

  Розвинене в «Філософії права» вчення Р. про «об'єктивний дух» зробило величезний вплив на подальший розвиток соціології і соціальної філософії (з критики саме цього вигадування Р. почалося вироблення К. Марксом матеріалістичного погляду на суспільство і історію — див.(дивися) там же, т. 1, с. 219—368 і 414—29). «Об'єктивний дух» охоплює в Р. сферу соціального життя і розуміється як надіндивідуальна цілісність, яка в своїй об'єктивній закономірності підноситься над окремими людьми і виявляється через їх різні зв'язки і стосунки. «Об'єктивний дух» розгортається в праві, моралі і моральності, причому під моральністю Р. розуміє такі рівні об'єктивування людської свободи, як сім'я цивільне суспільство і держава. Р. відзначає протиріччя буржуазного суспільства: поляризацію убогості і багатства, однобічний розвиток людини в результаті прогресуючого розподілу праці і т.д. Велике місце відводив Р. аналізу праці, яка вважала основним чинником процесу становлення людини.

  Історію Р. розглядає в цілому як «прогрес духу в свідомості свободи», причому цей прогрес розгортається через «дух» окремих народів що змінюють один одного в історичному процесі у міру виконання своєї місії. Ідея об'єктивної закономірності, що прокладає собі дорогу незалежно від бажань окремих осіб, знайшла своє мінливе віддзеркалення в гегелівському вченні про «хитрість світового розуму», що користується індивідуальними інтересами і пристрастями для досягнення своїх цілей.

  В естетиці найбільш важливою для її подальшого розвитку виявилося змістовне трактування Р. прекрасного як «плотського явища ідеї», причому акцент в розумінні естетичного був зроблений Р. на тому, що ідея береться тут не в її «чистій», логічній формі, але в її конкретній єдності з деяким зовнішньому буттям. Це визначило гегелівське вчення про ідеал і рівні його розвитку («формах мистецтва»). Останні диференціюються залежно від співвідношення між ідеєю і її зовнішнім чином: у символічній художній формі зовнішній образ лише натякає на ідею (до цієї стадії Р. відносить східне мистецтво), у класичній — ідея і її образ знаходяться в рівновазі і повністю відповідають один одному (античне мистецтво), в романтичній — над зовнішньою формою переважають духовний елемент, глибина душі і нескінченність суб'єктивності (що виросло на основі християнства середньовічне і нове європейське мистецтво).

  В лекціях з історії філософії Р. вперше змалював історико-філософський процес як поступальну ходу до абсолютній істині, а кожну окрему філософську систему — як певний рівень в цьому процесі.

  Буржуазна філософія послегегельовськой пори не змогла засвоїти дійсні завоювання Р. в області логіки. Гегельянство розвивалося швидше по лінії культивування формальних і містичних тенденцій гегелівської філософії (див. Гегельянство, Неогегельянство ). Формальний апарат діалектики Р. зробив сильний вплив на екзистенціалізм (Же. Іполит, Же. П. Сартр, М. Хайдеггер ).

  Критично перероблена з матеріалістичних позицій філософія Р. є одним з теоретичних джерел марксистсько-ленінської філософії — діалектичного матеріалізму. У цьому плані вигадування Р. до цих пір залишаються кращою школою діалектичної думки, на що не раз вказували До. Маркс, Ф. Енгельс, Ст І. Ленін.

  Соч.: Werke, Bd 1—19, Ст, 1832—87: Sämtliche Werke, hrsg. von H. Glockner, Bd 1—26, Stuttg., 1927—40; Sämtliche Werke. Kritische Ausgabe, hrsg. von G. Lasson und J. Hoffmeister, Bd 1—30, Lpz. — Hamb., 1923—60—; Theologische Jugendschriften, Tübingen, 1907; Briefe von und an Hegel, Bd 1—3, Hamb., [1969]: у русявий.(російський) пер.(переведення) — Вигадування, т. 1—14, М. — Л., 1929—59; Естетика, т. 1—2—, М., 1968—69—; Наука логіки, т. 1—, М., 1970; Роботи різних років, т. 1—2, М., 1970—71.

  Літ.: Маркс До., До критики гегелівської філософії права, Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 1, с. 219—368, 414—29; Маркс До. і Енгельс Ф., Німецька ідеологія, там же, т. 3: їх же, З ранніх творів, М., 1956, с. 621—642; Енгельс Ф., Л. Фейербах і кінець класичної німецької філософії, Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 21; Ленін Ст І., Філософські зошити, Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 29; Гайм P., Гегель і його час, пер.(переведення) з йому.(німецький), СП(Збори постанов) Би, 1861; Керд Е., Гегель, пер.(переведення) з англ.(англійський) М., 1898; Фішер До., Гегель, його життя, вигадування і учення, пер.(переведення) з йому.(німецький), СП(Збори постанов) БИ. 1902—03; Ільін І. А., Філософія Гегеля як вчення про конкретність бога і людини. т. 1—2, М., 1918: Овсянников М. Ф., Філософія Гегеля, М., 1959; Бакрадзе До. С., Система і метод філософії Гегеля, Тб., 1958; Гуліан До. І., Метод і система Гегеля, т. 1—2, М., 1962—1963; Маньковський Би. С., Вчення Гегеля про державу і сучасність, М., 1970; Гулига А., Гегель, М., 1970; Rosenkranz До., G. W. F. Hegels Leben, Ст, 1844; Dilthey W., Die Jugendgeschichte Hegels, B., 1905; Haering Th., Hegel, Bd 1—2, Lpz., 1929—38; Glockner H., Hegel, Bd 1—2, Stuttg., 1929—40; його ж, Hegel-lexikon, Bd 1—4, Stuttg., 1934—39; Hyppolite J., Génese et structure de la «Phénoménologie de l''esprit» de Hegel, P., 1946; Kojeve A., Introduction а la lecture de Hegel [P., 1947]; Lukacs G., Der junge Hegel, 2 Aufl., B., 1954: Litt Th., Hegel, Hdlb., 1953; Löwith K., Von Hegel bis Nietzsche, 5 Aufl., Stuttg., 1964; Rosenzweig F., Hegel und der Staat, Bd 1—2, 2 Aufl., Aalen, 1962; Hegel bei den Slaven, hrsg. von D. Tschižewskij, 2 Aufl., Bad Homburg, 1961; Hegel-studien, [hrsg. von F. Nicolin und O. Pöggeler], Bd 1—5, Bonn, 1961—68; Beyer W. R., Hegel-bilder, B., 1967.

  Е. Ст Ільенков.

Р. Гегель.