Декарт Рене
 
а б в г д е ж з и й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ъ ы ь э ю я
 

Декарт Рене

Декарт (Descartes) Рене (латинізоване ім'я — Картезій; Renatus Cartesius) [31.3.1596, Лае (Турень), — 11.2.1650, Стокгольм], французький філософ і математик. Походив із старовинного дворянського роду. Освіту здобув в ієзуїтській школі Ла Флеш в Анжу. На початку Тридцятирічної війни служив в армії, яку залишив в 1621; після декількох років подорожей переселився до Нідерландів (1629), де провів двадцять років у відокремлених наукових заняттях. Тут вийшли його головні вигадування — «Міркування про метод...» (1637, русявий.(російський) пер.(переведення) 1953), «Роздуми про першу філософію...» (1641, русявий.(російський) пер.(переведення) 1950), «Початки філософії» (1644, русявий.(російський) пер.(переведення) 1950). У 1649 на запрошення шведської королеви Кристини переселився до Стокгольма, де незабаром помер.

загрузка...

  Основна межа філософського світогляду Д. — дуалізм душі і тіла, «мислячої» і «протяжної» субстанції. Ототожнюючи матерію з протягом, Д. розуміє її не стільки як речовина фізики, скільки як простір стереометрії. В протилежність середньовічним уявленням про кінцівку світу і якісну різноманітність природних явищ Д. стверджує, що світова матерія (простір) безмежна і однорідна; вона не має порожнеч і ділима до безмежності (це перечило ідеям відродженою за часів Д. античною атомістики, яка мислила світ що складається з неділимих часток, розділених порожнечами). Кожну частку матерії Д. розглядав як інертну і пасивну масу. Рух, який Д. зводив до переміщення тіл, виникає завжди лише в результаті поштовху, що повідомляється даному тілу ін. тілом. Загальною ж причиною руху в дуалістичній концепції Д. є бог, який створив матерію разом з рухом і спокоєм і зберігає їх.

  Учення Д. про людину також дуалістічно. Людина є реальний зв'язок бездушного і млявого тілесного механізму з душею, що володіє мисленням і волею. Взаємодія між тілом і душею здійснюється, по припущенню Д., за допомогою особливого органу — т.з. шишковидної залози. Зі всіх здібностей людської душі Д. на перше місце висував волю. Гланвоє дія афектів, або пристрастей, полягає, по Д., у тому, що вони розташовують душу до бажання тих речей, до яких підготовлено тіло. Сам бог з'єднав душу з тілом, відрізнивши тим самим людину від тварин. Наявність свідомості у тварин Д. заперечував. Будучи автоматами, позбавленими душі, тварини не можуть думати. Тіло людини (як і тіло тварин) є, згідно Д., всього лише складний механізм, створений з матеріальних елементів і здатний, через механічну дію на нього навколишніх предметів, здійснювати складні рухи.

  Д. досліджував будову різних органів тварин, а також будову їх зародків на різних стадіях розвитку. Фізіологічні роботи Д. засновані на ученні В. Гарвея про кровообіг. Він вперше спробував з'ясувати суть «мимовільних» і «довільних» рухів і описав схему рефлекторних реакцій, в якій представлені доцентрова і відцентрова частини рефлекторної дуги. Д. вважав рефлекторним не лише скорочення скелетної мускулатури але і багато вегетативних актів.

  В крузі питань філософії, які розробляв Д., первинне значення мав питання про метод пізнання. Як і Ф. Бекон, Д. бачив кінцеве завдання знання в пануванні людини над силами природи, у відкритті і винаході технічних засобів, в пізнанні причин і дій, в удосконаленні самої природи людини Д. шукає безумовно достовірне вихідне основоположення для всього знання і метод, за допомогою якого можливо, спираючись на це основоположення, побудувати настільки ж достовірну будівлю всієї науки. Ні цього основоположення, ні цього методу він не знаходить в схоластиці. Тому вихідний пункт філософських міркувань Д. — сумнів в істинності загальновизнаного знання, що охоплює всі види знання. Проте, як і у Бекона, сумнів, з якого починав Д., є не переконання агностика, а лише попередній методичний прийом. Можна сумніватися в тому, чи існує зовнішній світ, і навіть в тому, чи існує моє тіло. Але само мій сумнів в усякому разі існує. Сумнів же є один з актів мислення. Я сумніваюся, оскільки я мислю. Якщо, т. о., сумнів — достовірний факт, то воно існує лише оскільки існує мислення, оскільки існую я сам як мислячий: «...Я мислю, отже я існую...» (Ізбр. проїзв.(твір), М., 1950, с. 282).

  Ідеалізм Д. пов'язаний з релігійними передумовами його системи. Для доказу реального існування світу, по Д., необхідно заздалегідь довести існування бога. Це доказ Д. будував за зразком онтологічного доказу бога Ансельма Кентерберійського (див. в ст. Бог ). Але якщо бог існує, то через його досконалість унеможливлюється того, щоб він нас обманював. Тому існування об'єктивного світу також достовірно.

  У вченні про пізнання Д. був родоначальником раціоналізму, який склався в результаті спостережень над логічним характером математичного знання. Математичні істини, по Д., абсолютно достовірні, володіють загальністю і необхідністю, витікаючими з природи самого інтелекту. Тому Д. відвів виняткову роль в процесі пізнання дедукції, під якою він розумів міркування, що спирається на сповна достовірні вихідні положення (аксіоми) і складається з ланцюга також достовірних логічних виводів. Достовірність аксіом убачається розумом інтуїтивно, з повною ясністю і виразністю. Для ясного і виразного представлення всього ланцюга ланок дедукції потрібна сила пам'яті. Тому безпосередньо очевидні вихідні положення, або інтуїції, мають перевагу порівняно до міркувань дедукції. Озброєний достовірними засобами мислення — інтуїцією і дедукцією, розум може досягти у всіх областях знання повної достовірності, якщо лише керуватиметься дійсним методом. Правила раціоналістичного методу Д. складаються з чотирьох вимог:

  1) допускати як достеменні лише такі положення, які представляються ясними і виразними, не можуть викликати жодних сумнівів в їх істинності; 2) розчленовувати кожну складну проблему на складові її приватні проблеми або завдання; 3) методично переходити від відомого і доведеного до невідомого і недоведеного і 4) не допускати жодних пропусків в логічних ланках дослідження. Досконалість знання і його об'єм визначаються, по Д., існуванням в нас природжених ідей, Д, що розділяються. на природжені поняття і природжені аксіоми. Достовірно відоме дуже мало що про тілесних речах; значно більше ми знаємо про людський дух і ще більше про бога.

  Учення Д. і напрям у філософії і природознавстві, що продовжувало його ідеї, отримало назву картезіанство — від латинізованої форми імені Д. Он зробив значний вплив на подальший розвиток науки і філософії, причому як ідеалізму, так і матеріалізму. Учення Д. про безпосередню достовірність самосвідомість, про природжені ідеї, про інтуїтивний характер аксіом, про протилежність матеріального і ідеального з'явилися опорою для розвитку ідеалізму. З ін. сторони, учення Д. про природу і його загальний механістичний метод роблять філософію Д. одним з етапів матеріалістичного світогляду нового часу.

  Ст Ф. Асмус.

  В «Геометрії» (1637) Д. вперше ввів поняття змінної величини і функції. Змінна величина в Д. виступала в подвійній формі: як відрізок змінної довжини і постійного напряму — поточна координата точки, що описує своїм рухом криву, і як безперервна числова змінна, що пробігає сукупність чисел, що виражають цей відрізок. Двоякий образ змінної зумовив взаємопроникнення геометрії і алгебри. В Д. дійсне число трактувалося як відношення будь-якого відрізання до одиничного, хоча сформулював таке визначення лише І. Ньютон; негативні числа отримали у Д. реальне тлумачення у вигляді направлених ординат. Д. значно поліпшив систему позначень, ввівши загальноприйняті знаки для змінних величин ( x , в , z ...) і коефіцієнтів ( а , b , з ...), а також позначення мір ( х 4 , a 5 ...). Запис формул у Д. майже нічим не відрізняється від сучасної. Д. поклав початок ряду досліджень властивостей рівнянь: сформулював правило знаків для визначення числа позитивного і негативного коріння, поставило питання про кордони дійсного коріння і висунув проблему приводимості (представлення цілої раціональної функції з раціональними коефіцієнтами у вигляді твору двох функцій такого ж роду), вказав, що рівняння 3-ої міри вирішуване в квадратних радикалах і вирішується за допомогою циркуля і лінійки, коли воно приводиться. У аналітичній геометрії, яку одночасно з Д. розробляв П. Ферма, основним досягненням Д. з'явився створений ним метод координат. У область вивчення геометрії Д. включив «геометричні» лінії (названі пізніше Г. Лейбніцем алгеброю), які можна описати рухами шарнірних механізмів. Трансцендентні («механічні») криві Д. виключив зі своєї геометрії. У «Геометрії» Д. виклав спосіб побудови нормалей і дотичних до плоских кривих (у зв'язку з дослідженнями лінз) і застосував його, зокрема, до деяким кривим 4-го порядку, т.з. овалам Декарта. Заклавши основи аналітичної геометрії, сам Д. просунувся в цій області недалеко — не розглядалися негативні абсциси, не торкнулися питання аналітичної геометрії тривимірного простору. Проте його «Геометрія» зробила величезний вплив на розвиток математики. У листуванні Д. містяться і ін. його відкриття: обчислення площі циклоїди, проведення дотичних до циклоїди, визначення властивостей логарифмічної спіралі. З рукописів Д. видно, що він знав (відкрите пізніше за Л. Ейлером) співвідношення між числами граней, вершин і ребер опуклих многогранників.

  Соч.: uvres, publiées par Ch. Adam et P. Tannery, t. 1—12, suppi., P., 1897—1913: Correspondance, publ. par Ch. Adam et G. Milhaud, v. 1—6, P..1936—56;в русявий.(російський) пер.(переведення) — Соч., т. 1, Казань, 1914; Ізбр. проїзв.(твір), [М.], 1950: Геометрія, з пріл. ізбр. робіт П. Ферма і листування Декарта, М. — Л., 1938.

  Літ.: Вілейтнер Р., Історія математики від Декарта до середини 19 століть, пер.(переведення) з йому.(німецький), 2 видавництва, М., 1966; Любімов Н. А., Філософія Декарта, СП(Збори постанов) Би, 1886; Фулье А., Декарт, пер.(переведення) з франц.(французький), М., 1895; Фішер До., Історія нової філософії, т. 1 — Декарт, його життя, вигадування і учення, пер.(переведення) [з йому.(німецький)], СП(Збори постанов) БИ. 1906; Спіноза Б., Принципи філософії Декарта, М., 1926: Биховський Би. Е., Філософія Декарта, М. — Л.. 1940; Асмус Ст Ф., Декарт, М., 1956; Laporte J., Le rationalisme de Descartes, P., 1945; Lefévre R., La vocation de Descartes, pt. 1, P., 1956: Alquié F., Descartes, P., 1963; Sebba G., Bibliografia cartesiana, The Hague, 1964.

Р. Декарт.