Картезіанство, напрям у філософії і природознавстві 17—18 вв.(століття), теоретичним джерелом якого були ідеї французького філософа Р. Декарта (латинізоване ім'я Cartesius — Картезій, звідси назва). До. характеризується послідовним дуалізмом — гранично чітким розділенням світу на дві самостійні (незалежні) субстанції — протяжну (res extensa) і мислячу (res cogitans), при цьому проблема їх взаємодії в мислячій істоті виявилася в принципі не вирішуваною в К. Для До. характерний також розвиток раціоналістичного математичного (геометричного) методу. Самодостоверность свідомості (декартівське «мислю, отже існую»), так само як і теорія природжених ідей, є вихідним пунктом картезіанської гносеології. Картезіанська фізика, в протилежність ньютонівською, вважала все протяжне тілесним, заперечуючи т.ч. порожній простір, і описувала рух за допомогою поняття «вихор»; фізика До. впоследстії знайшла своє вираження в теорії блізкодействія. У розвитку До. позначилися дві протилежні тенденції — до матеріалістичного монізму (Х. Де Руа, Би. Спіноза) і до ідеалістичного окказіоналізму (А. Гейлінкс, Н. Мальбранш).
Літ.: Биховський Би., Філософія Декарта, М. — Л., 1940, гл.(глав) 10; Історія філософії, т. 1, М., 1957, с. 382—408; Льоцци М., Історія фізики, пер.(переведення) з італ.(італійський), М., 1970; Brockdorff С., Descartes und die Fortbildung der kartesianischen Lehre, Münch., 1923; Mouy P., Le développement de la physique cartésienne (1646—1712), P., 1934; Dibon P., Sur l’histoire de la philosophie cartésienne, Groningue, 1955.
