Окказіоналізм (від латів.(латинський) occasio, рід.(народився) відмінок occasionis — випадок, привід), напрям в західно-європейській філософії 17 ст, що ідеалістично вирішувало поставлений дуалістичною філософією Р. Декарта питання про взаємовідношення душі і тіла. Представниками О. були І. Клауберг, А. Гейлінкс, Н. Мальбранш і ін. Нездатність картезіанського дуалізму (див. Картезіанство ) пояснити факти дії душі на тіло і на зворот (див. Психофізична проблема ) послужила вихідним пунктом О., що затверджувало принципову неможливість взаємодії душі і тіла. Те, що представляється тілесною причиною якої-небудь думки або вольового акту, насправді, по ученню О., є не більше ніж «привід» для дійсної причини, що «діє», який може бути лише бог. Взаємодію тіла і духу О. оголошував результатом безперервного «дива» — прямого втручання божества у кожному окремому випадку. Ідеалістичну переробку картезіанства завершив Мальбранш, який виступив із затвердженням неможливості впливу не лише тіла на душу, але і тіла на тіло. У філософії Р. Лейбніца О. був перероблений у вчення про передвстановлену гармонію.
Літ.: Введенський А. І. Декарт і окказіоналізм, Берлін — П. — М., 1922; Биховський Би. Е., Філософія Декарта, М. — Л., 1940, с. 138—48; Lenoble R., Mersenne ou la naissance du mecanisme, P., 1943 (уривки з соч.(вигадування) окказіоналістов і літ.(літературний)); Balz A., Cartesion studies, N. Y., 1951; Callot E., Probléemes du cartesianisme, Cardet-annecy, 1956.
