Платон (Pláton) (428 або 427 до н.е.(наша ера), Афіни, — 348 або 347, там же), старогрецький філософ. Народився в сім'ї, що мала аристократичне походження. Близько 407 познайомився з Сократом і став одним з його найзахопленіших учнів. Після смерті Сократа виїхав в Мегару. За переказами, відвідав Кирену і Єгипет. У 389 відправився до Південної Італії і Сіцілії, де спілкувався з піфагорійцями. У Афінах П. заснував власну школу — Академію платонівську . В 367 і 361 знов відвідав Сіцілію (у 361 на запрошення правителя Сиракуз Діонісія Молодшого, такого, що виразив намір проводити в своїй державі ідеї П.); ця поїздка, як і попередні спроби П. вступити в контакт з влада імущими, закінчилася повним крахом. Останню частину життя П. провів в Афінах, багато писав, читав лекції.
Майже всі вигадування П. написані у формі діалогів (бесіду в більшій частині веде Сократ), мова і композиція яких відрізняються високими художніми достоїнствами. До раннього періоду (приблизно 90-і рр. 4 ст до н.е.(наша ера)) відносяться діалоги: «Апологія Сократа», «Крітон», «Евтіфрон», «Лазет», «Лісій», «Хармід», «Протагор», 1-я книга «Держави» (сократовський метод аналізу окремих понять, переважання моральної проблематики); до перехідному періоду (80-і рр.) — «Горгий», «Менон», «Евтідем», «Кратіл», «Гиппій менший» і ін. (зародження вчення про ідеї, критика релятивізму софістів ) ; до зрілого періоду (70—60-і рр.) — «Федон», «Бенкет», «Федр», II—X книги «Держави» (вчення про ідеї), «Теетет», «Парменід», «Софіст», «Політик», «Філеб», «Тімей» і «Крітій» (інтерес до проблем конструктивно-логічного характеру, теорія пізнання діалектика категорій і космосу і др.); до пізнього періоду — «Закони» (50-і рр.).
Філософія П. не викладена систематично в його творах, що представляються сучасному дослідникові швидше обширною лабораторією думки; систему П. доводиться реконструювати. Найважливішою її частиною є вчення про три основні онтологічні субстанції (тріаді): «єдиному», «розумі» і «душі»; до нього примикає вчення про «космос». Основою всякого буття є, по П., «єдине», яке само по собі позбавлено яких-небудь ознак, не має частин, тобто ні почала, ні кінця, не займає якого-небудь простору, не може рухатися, оскільки для руху необхідна зміна, тобто множинність; до нього непридатні ознаки тотожності, відмінності, подібності і т.д. Про нього взагалі нічого не можна сказати, воно вище за всяке буття, відчуття і мислення. У цьому джерелі ховаються не лише «ідеї», або «ейдоси», речей (тобто їх субстанціальні духовні прототипи і принципи, яким П. приписує позачасову реальність), але і самі речі, їх становлення.
Друга субстанція — «розум» (нус ) є, по П., битійно-світловім породженням «єдиного» — «блага». Розум має чисту і незмішану природу; П. ретельно відмежовує його від всього матеріального, речового і такого, що стає: «розум» інтуїтивний і своїм предметом має суть речей, але не їх становлення. Нарешті, діалектична концепція «розуму» завершується космологічною концепцією. «Розум» є уявне родове узагальнення всіх живих істот, жива істота, або саме життя, дане в граничній узагальненості, впорядкованості, досконалості і красі. Цей «розум» втілений в «космосі», а саме в правильному і вічному русі піднебіння.
Третя субстанція — «світова душа» — об'єднує в П. «розум» і тілесний світ. Отримуючи від «розуму» закони свого рухи, «душа» відрізняється від нього своєю вічною рухливістю; це — принцип саморуху. «Розум» безтілесний і безсмертний; «душа» об'єднує його з тілесним світом чимось прекрасним, пропорційним і гармонійним, будучи сама безсмертній, а також причетній істині і вічним ідеям. Індивідуальна душа є образ і виділення «світової душі». П. говорив про безсмертя або, вірніше, про вічне виникнення також і тіла разом з «душею». Смерть тіла є перехід його в ін. стан.
«Ідеї» — це граничне узагальнення, сенс, смислова суть речей і самий принцип їх осмислення. Вони володіють не лише логічною, але і визначеною художньою структурою; їм властива власна, ідеальна матерія, оформлення якої і робить можливим розуміти їх естетично. Прекрасне існує і на ідеальному світі, це таке втілення ідеї, яке є межею і смисловим передбаченням всіх можливих часткових її втілень; це свого роду організм ідеї або, точніше, ідея як організм. Подальший діалектичний розвиток прототипу приводить до розуму, душі і тіла «космосу», що вперше створює красу в її остаточному вигляді. «Космос», який досконало відтворює вічний прототип або зразок («парадигму»), найпрекрасніше. До цього примикає платонівське вчення про космічні пропорції.
Матерія для П. — лише принцип часткового функціонування ідеї, її скорочення зменшення, затемнення, як би «воспрєємніца» і «годувальниця» ідей. Сама по собі вона абсолютно бесформенна, немає ні земля, ні вода, ні повітря, ні взагалі яка-небудь фізична стихія; матерія — це не суще, суще ж — лише ідея. П. піддав різкій критиці розрив ідей і речей і формулював ті самі аргументи, які Арістотель пізніше направив проти передбачуваного платонівського дуалізму. Справжнім буттям для П. є ідеальне буття, яке існує само по собі а в матерії лише «присутній». Матерія ж вперше отримує своє існування через те, що наслідує йому, залучається до нього або «бере» участь в нім.
Останніми роками життя П. переробив вчення про ідеї у дусі піфагореїзму, убачаючи тепер їх джерело в «ідеальних числах», що зіграло виняткову роль в розвитку неоплатонізма . В основі теорії пізнання П. лежить захват любові до ідеї, так що захват і пізнання виявлялися нерозривним цілим, і П. в яскравій художній формі малював сходження від тілесної любові до любові в області душ, а від останньої — до області чистих ідей. Цей синтез любові («ероса») і пізнання він розумів як особливого роду шаленство і екстаз, еротичний ентузіазм. У міфологічній формі це пізнання трактувалося в П. як спогад душ про свою небесну батьківщину, де вони безпосередньо сприймали всяку ідею.
Основною наукою, що визначає собою всі інші, є для П. діалектика — метод розділення єдиного на багато що, відомості багато чого до єдиного і структурної вистави цілого як едінораздельной множинності. Діалектика, вступаючи в область сплутаних речей, розчленовує їх так, що кожна річ отримує свій сенс, свою ідею. Цей сенс, або ідея речі, береться як принцип речі, як її «іпотеса», закон («номос»), ведучий в П. від розсіяної чуттєвості до впорядкованої ідеї і назад; саме так розуміється в П. логос . Діалектика тому є встановленням уявних підстав для речей, свого роду об'єктивних апріорних категорій або смислових форм. Ці логос — ідея — іпотеса — підставу трактуючи і як межа («мета») плотського становлення. Такою загальною метою є благо в «Державі», «Філебе» «Горгиі» або краса в «Бенкеті». Ця межа становлення речі містить в собі в стислому вигляді все становлення речі і є як би його планом, його структурою. У зв'язку з цим діалектика в П. є вченням про неделімих целостностях; як така вона відразу і дискурсивна, і інтуїтивна; виробляючи всілякі логічні розділення, вона уміє і все зливати воєдино. Діалектик, по П., володіє «сукупним баченням» наук, «бачить все відразу».
Індивідуальна душа володіє трьома здібностями: розумовою, вольовою і афектною — з приматом першої з них. У етиці цьому відповідають три чесноти — мудрість, мужність і просвітлений стан афектів, які об'єднуються в одну цілісну чесноту, що представляє їх рівновагу, — «справедливість».
Таке ж потрійне ділення П. проводив і в політиці, в теорії трьох станів: філософів, які на підставі споглядання ідей управляють всією державою; воїнів, основна мета яких охороняти державу від внутрішніх і зовнішніх ворогів, і працівників, тобто селян і ремісників, які підтримують державу матеріально, доставляючи йому життєві ресурси. П. виділяв три основні форми правління — монархія, аристократія і демократія. Кожна з них, у свою чергу, ділиться на дві форми. Монархія може бути законною (цар) або насильницькою (тиран); аристократія може бути владицтвом кращих або гірших (олігархія); демократія може бути законною або беззаконною, насильницькою. Всі шість форм державної влади П. піддав різкій критиці, висунувши утопічний ідеал державного і суспільного пристрою. По П., царі повинні філософствувати, а філософи царювати, причому такими можуть бути лише небагато споглядальників істини. Розробивши детальну теорію суспільств. і особистого виховання філософів і воїнів, П. не відносив її до «працівників». П. проповідував знищення приватної власності, спільність дружин і дітей, державну регуліруємость браків, суспільне виховання дітей, які не повинні знати своїх батьків. Утопію П. в «Государстве» К. Маркс характеризував як «... афінську ідеалізацію єгипетських кастових буд» (Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 23, с. 379).
В естетиці П. краса розуміється як абсолютна взаїмопронізанность тіла, душі і розуму, сліянность ідеї і матерії, розумності і задоволення причому принципом цієї сліянності є міра. Пізнання не відділяється в П. від любові, а любов — від краси («Бенкет», «Федр»). Все прекрасне, т. о., мабуть і чутно, зовні або тілесно, воно жваве своїм внутрішнім життям і містить в собі той або інший сенс. Подібна краса опинялася біля П. правителем і взагалі джерелом життя для всього живого.
Краса життя і реального буття для П. вища за красу мистецтва. Буття і життя є наслідування вічним ідеям, а мистецтво є наслідування буттю і життю, тобто наслідування наслідуванню. Тому П. виганяв Гомера (хоча і ставив його вище за всіх поетів Греції) зі своєї ідеальної держави, оскільки воно є творчість життя, а не вигадок, хоч би і красивих. П. виганяв зі своєї держави сумну, розніжуючу або застільну музику, залишаючи лише військову або взагалі мужню і мирно діяльну музику. Доброзвичайне і пристойність є необхідною умовою краси.
Не відкидаючи богів традиційної міфології, П. вимагав філософського очищення їх від всього грубого, аморального і фантастичного. Він вважав недопустимим для сприйнятливого дитячого віку ознайомлення з більшістю міфів. Міф, по П., — це символ; у міфологічній формі він викладав періоди і віки космосу, космічного рух богів і душ взагалі і т.д.
Історичне значення філософії П. визначається тим, що він послідовно продумав основні принципи об'єктивного ідеалізму, на підставі чого В. І. Ленін назвав всю ідеалістичну лінію у філософії «лінією Платона» (див. Повні збори соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 18, с. 131). Ідеї П. послужили вихідною основою багатовікової традиції платонізму і неоплатонізма.
Соч.: Opera..., exc. Н. Stephanus, v. 1—3, Gen., 1518 -, Opera, ed. J. Burnet, v. 1—5, Oxf., 1956—62; у русявий.(російський) пер.(переведення) — Соч., т. 1—3, М., 1968-72.
Літ.: Асмус Ст Ф., Історія античної філософії, М., 1965, гл.(глав) 4; його ж, Платон, М., 1969; Лосев А. Ф., Нариси античного символізму і міфології, т. 1, М., 1930; його ж, Історія античної естетики. Софісти. Сократ. Платон, М-код.,1969 (літ.); його ж, Історія античної естетики (Висока класика), М., 1974; Ritter С., Platon. Sein Leben, seine Schriften, seine Lehre, Bd 1—2, Münch., 1910—23; Natorp P., Platos Ideenlehre, 2 Ausg., Lpz., 1921; Zeller Ed., Die Philosophie der Griechen..., 6 Aufl., Tl 2, Abt. 1, Darmstadt, 1963, S. 389—982, Gould J., The development of Plato''s ethics, Camb., 1955; Stenzel J., Platon der Erzieher, 2 Aufl., Hamb., [1961]; Ross W. D., Plato''s theory of ideas, 2 ed., Oxf., 1961; Hoffmann E., Platon, Hamb., 1961; Wilamowitz-moellendorff U. von, Platon, 5 Aufl., Bd 1-2, Ст, 1959—62; Friedländer P., Platon, 3 Aufl., Bd 1—2, Ст, 1964; Wyller E. A., Der späte Platon, Hamb., 1970; Gigon O. A., Platon, Bern, 1965; Totok W., Handbuch der Geschichte der Philosophie, Bd 1, Fr./M., 1964, S. 146—212.
