Додаткова вартість, вартість, що створюється неоплаченою працею найманого робітника понад вартість його робочої сили і безоплатно привласнювана капіталістом. Виражає специфічно капіталістичну форму експлуатації, при якій додатковий продукт набуває форми П. с. виробництво і привласнення П. с. складає суть основного економічного закону капіталізму . «Виробництво додаткової вартості або нажива — такий абсолютний закон...» капіталістичного способу виробництва (Маркс До., див.(дивися) Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 23, с. 632). Він відображає економічні стосунки не лише між капіталістами і найманими робітниками, але і між різними групами буржуазії: промисловцями, торговцями, банкірами, а також між ними і землевласниками. Гонитва за П. с. грає головну роль в розвитку продуктивних сил при капіталізмі, визначає і направляє розвиток виробничих стосунків капіталістичного суспільства. Учення о П. с., яке В. І. Ленін назвав «... наріжним каменем економічної теорії Маркса» (Повні збори соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 23, с. 45), було вперше розроблено Марксом в 1857—58, в рукописі «Критика політичної економії» (первинний варіант «Капіталу»), хоча окремі положення були вже в таких роботах 40-х рр. 19 ст, як «економічно-філософські рукописи 1844 роки», «Убогість філософії», «Наймана праця і капітал» .
Передумовою виробництва П. с. є перетворення робочої сили в товар. Лише на певному рівні розвитку суспільства власник грошей знаходить на ринку вільного від засобів виробництва робітника, вимушеного продавати свою робочу силу. Вжиток її рівнозначно створенню нової вартості. Центральною проблемою теорії П. с. є пояснення механізму капіталістичної експлуатації на основі пануючих в буржуазному суспільстві товарно-грошових стосунків. Суперечлива дія цього механізму полягає в тому, що нееквівалентний по суті обмін діяльністю між робітником і капіталістом, між працею і капіталом, здійснюється насправді на основі закону вартості, тобто на основі обміну еквівалентів — товарів, що мають однакову вартість (див. Вартості закон ) .
Дослідження процесу виробництва П. с. К. Маркс починає з аналізу загальної формули капіталу ( Д—Т—Д; де Д'' би ольше Д або Д'' = Д + д ) , яка виражає покупку товару ( Д—Т ) для його продажу ( Т — Д'' ) з метою збільшення капіталу. Приріст або надлишок вартості ( д ) над спочатку авансованою сумою грошей ( Д ), пущених в зворот, Маркс називає П. с. Зростання первинної суми грошей за рахунок приєднання П. с. робить їх капіталом . Аналіз загальної формули капіталу показує, що П. с. не може виникнути з товарного звернення, що здійснюється на основі закону вартості; з іншого боку, якби власник грошей не пускав їх в звернення, то жодного приросту не могло б бути. Отже, П. с. не може виникнути і поза зверненням. Маркс показав, що капіталіст, купуючи і продаючи товари по їх вартості, все-таки витягує з цього процесу велику вартість, ніж та, яку вклав в нього.
Продаж робочої сили капіталістові відбувається за її вартістю, визначуваною тією кількістю суспільно необхідного робочого часу, протягом якого вона відтворюється. Капіталіст набуває споживної вартості товару робоча сила, що володіє «... оригінальною властивістю бути джерелом вартості...» (Маркс До., див.(дивися) Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 23, с. 177). Реалізується вона на другому етапі обміну між працею і капіталом — в процесі виробництва, коли і створюється нова вартість, що містить П. с. Остання визначається Марксом як різниця між тією вартістю, яку жива праця створює в процесі виробництва, і тій, яку капіталіст оплачує робітникові у формі заробітної плати . «Додаткова вартість є не що інше як надлишок тієї кількості праці, яка дає робітник, над тією кількістю упредметненої праці, яку він отримав в своїй власній заробітній платі, як вартість своєї робочої сили» (там же, т. 47, с. 190—91).
Здібність робітника до праці, а отже, і продукт його праці належать капіталістові. Закон вартості, як закон обміну еквівалентів, не протіворечит тому, що вартість, створена в результаті витрати живої праці перевищує вартість робочої сили. Реально П. с. виступає у вигляді прибутку, який в процесі реалізації і розподілу приймає ряд форм: підприємницького доходу, привласнюваного промисловими і торгівельними підприємцями, відсотка, привласнюваного банкірами, і земельної ренти отримуваної власниками землі. Всі ці конкретні види доходів мають свої особливості. Загальне між ними полягає в тому, що у них одне джерело — неоплачена праця робітників.
В безмежному прагненні до збільшення виробництва П. с. капіталісти різними способами підсилюють експлуатацію найманих робітників. Цим способам відповідають дві форми П. с. — абсолютна і відносна. Абсолютна П. с. є результатом подовження робочого дня понад необхідне робочого часу, протягом якого робітник відтворює вартість своєї робочої сили. Фактична величина його залежить від співвідношення класових сил. Спонукувані алчним прагненням до збільшення П. с., капіталісти всіляко прагнуть подовжити межі робочого дня. Проте із зростанням організованості робочому класу в результаті впертої боротьби удалося добитися законодавчого обмеження робочого дня. Абсолютна П. с. зростає також і в результаті підвищення інтенсивності праці — при незмінній або навіть при величині робочого дня, що зменшується. Іншим способом збільшення виробництва П. с. є скорочення необхідного і відповідне збільшення додаткового робочого часу при незмінній тривалості робочого дня. Цьому способу відповідає відносна П. с. Скорочення необхідного робочого часу пов'язано перш за все з підвищенням продуктивності праці в галузях, що виробляють засоби існування робітника, т.к. в кінцевому рахунку це веде до зниження вартості робочої сили. А це, у свою чергу, приводить до скорочення необхідного і відповідно збільшенню додаткового робочого часу у всіх галузях капіталістичного виробництва. Різновидом відносною є надлишкова П. с., привласнювана окремими капіталістами на своїх підприємствах в результаті зниження індивідуальної вартості товару в порівнянні з його суспільною вартістю. Надлишкова П. с. не пов'язана із зниженням вартості робочої сили. Джерелом її є вища продуктивність праці робітників технічно досконаліших підприємств в порівнянні з середнім для даної галузі рівнем продуктивності. Надлишкова П. с. носить тимчасовий характер, т.к. по мірі поширення нової техніки і технології на ін. підприємства відповідної галузі знижується суспільна вартість товарів і зникає різниця між індивідуальною і суспільною вартістю товару. Проте швидкоплинний характер надлишковою П. с. не означає, що вона зникає зовсім. Вона просто переходить від одних капіталістів до інших. Боротьба за її здобуття складає головну стимул-реакцію внутрігалузевій конкуренції .
Розвиток капіталізму характеризується стійким зростанням норми П. с., що є відношенням всієї маси П. с. до змінного капіталу або додаткового робочого часу до необхідного, виражене у відсотках, де m’ — норма П. с ., m — маса П. с., u — змінний капітал. Між нормою і масою П. с. існує функціональний зв'язок. Якщо норма П. с. відображає міру експлуатації робочого класу, то маса — абсолютну величину П. с. ( m ) і дорівнює вартості авансованого змінного капіталу (u), помноженій на норму П. с. ( m'' ) . Маркс відзначав, що «... норма додаткової вартості є точне вираження мірі експлуатації робочої сили капіталом, або робітника капіталістом» (там же, т. 23, с. 229). По його розрахунках, в середині 19 ст вона складала приблизно 100%. Норма П. с. у фабрично-заводській промисловості Росії в 1908 перевищувала 100% (див. Ст І. Ленін, Повні збори соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 22, с. 24—25). По розрахунках дослідників-марксистів, норма П. с. в оброблювальній промисловості США складала в %: 115 (1966, Ст Перло, США), 118—120 (1955, В. М. Кудров і С. М. Никітін, СРСР), 192 (1958, Е. С. Варга, СРСР), 312 (1969, С. Л. Вигодський, СРСР), 397 (1957, А. І. Кац, СРСР), 1187 (1965—69, Ю. Кучинський, ГДР(Німецька Демократична Республіка)). Вагання у величині норми П. с. пояснюються відмінностями в вживаній методиці підрахунку. Але всі ці розрахунки свідчать про зростання норми П. с. з розвитком капіталізму. При цьому слід мати на увазі вплив таких протидіючих чинників, як боротьба робочого класу, зростання вартості робочої сили, боротьба двох систем і т.п. Маркс відзначав, що можливе поліпшення «... життєвого положення робітника, нічого не міняє в природі і законі відносної додаткової вартості, нічого не міняє в тому, що в результаті підвищення продуктивності праці усе більш значна частина робочого дня привласнюється капіталом. Звідси видно вся нісенітність спроб спростувати цей закон шляхом підбору статистичних викладень на доказ того, ніби матеріальне положення робітника... покращало... унаслідок розвитку продуктивної сили праці» (Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 47, с. 279).
Теорія П. с. Маркса дала можливість розкрити неспроможність буржуазних апологетичних теорій прибули. Багато з «концепцій», що протиставляються сучасними буржуазними економістами теорії П. с. Маркса, є по суті модернізовані варіанти теорії доходів, сформульованої французьким економістом Же. Б. Сіємо, сприйнятою потім англійцями Дж. Міллем, Дж. Р. Мак-Куллохом і Н. Сеніором . Представники вульгарній політичній економії ставили завдання спростувати головне в економічній теорії марксизму — учення о П. с., т.к. іменно воно розкриває суть і механізм капіталістичної експлуатації, озброює робочий клас науковим розумінням його історичної місії. Американський економіст Дж. Би. Кларк намагався «поглибити» теорію трьох чинників Сіючи. Вважаючи, що розподіл суспільного продукту здійснюється відповідно до вкладу кожного з чинників виробництва (праці, капіталу, землі) в національний дохід, він створив теорію граничної продуктивності (див. Продуктивності теорії ) .
Учення о П. с. дозволило Марксу сформулювати основний економічний закон руху капіталістичного суспільства, розкрити об'єктивні тенденції його розвитку, дало ключ до розуміння капіталістичного способу виробництва. Оскільки привласнення класом капіталістів П. с., створеною робочим класом, відбувається відповідно до внутрішніх законів капіталістичного способу виробництва, і перш за все із законом вартості, то капіталістична експлуатація витікає з самої істоти капіталістичних виробничих стосунків. Отже, звільнення робочого класу від «найманого рабства» неможливе в рамках буржуазних буд; для цього необхідна соціалістична революція. В той же час гігантський розвиток продуктивних сил, яким супроводиться посилення експлуатації праці капіталом, означає також створення і накопичення матеріальних передумов, що обумовлюють можливість соціалістичної революції. Т. о., з теорії П. с. безпосередньо слідує вивід про непримиренність класових протиріч між капіталом і найманою працею.
Літ.: Маркс До., Капітал, т. 1—3, Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 23—25, ч. 1—2; його ж, Теорії додаткової вартості (IV том «Капіталу»), там же, т. 26, ч. 1—3; Енгельс Ф., Анті-Дюрінг, там же, т. 20, с. 25—27, 208—27; Ленін Ст І., Три джерела і три складові частини марксизму, Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 23, с. 44—46; його ж, Карл Маркс, там же, т. 26, с. 63—73; Варга Е., Нариси по проблемах політичної економії капіталізму, М., 1964, с. 113—16; Леонтьев Л. А., «Капітал» К. Маркса і сучасна епоха, М-код.,1968, с.68—122; Вигодський С. Л., Сучасний капіталізм. (Досвід теоретичного аналізу), М., 1969, с. 240—49; Політична економія сучасного монополістичного капіталізму, т. 1—2, М., 1970; Кучинський Ю., Закон додаткової вартості при імперіалізмі, «Проблеми світу і соціалізму», 1973 № 11.
