Іудаїзм, релігія, що виникла в 1-м-коді тис. до н.е.(наша ера) в Палестині; поширена серед євреїв. Про число віруючих (іудаїстов) достовірних статистичних даних немає. Більшість віруючих зосереджена в Ізраїлі і США.
В 13 ст до н.е.(наша ера) частина западносемітських кочових племен, що бігла, по біблейському відданню, в пустелю від єгипетського фараона (єврейські племена), в період їх вторгнення до Палестини об'єднувалася довкола загального культу бога племінного союзу Яхве [остаточно племінний союз, що прийняв назву «Ізраїль» («бог б'ється»), склався до 11 ст до н.е.(наша ера)]. Поклоніння Яхве (ім'я якого пізніше було табуїровано і замінювалося словом «господь») не виключало і культи ін. божеств, як своїх племінних, так і місцевих ханаанейських. Яхве не мав ні зображень, ні храмів; йому був присвячений шатер («скінія») і у нім скринька («ковчег»), що вважалася земним місцеперебуванням бога, незримо присутнього у всьому світі. Офіційний культ здійснювався особливою родоплеменной групою або кастою льовітов. Після виникнення в кінці 11 ст до н.е.(наша ера) Ізраїльсько-іудейського царства цар Соломон (син пануючи Давіда ) побудував Яхве храм в Єрусалимі. Культ Яхве став, таким чином, основою офіційної ідеології цієї держави, що захищала інтереси рабовласників. При розділенні царства в 10 ст до н.е.(наша ера) на північне, власне Ізраїльське, і південне — Іудейське, з центром в Єрусалимі, цей храм зберіг значення головним чином для південного царства; у північному були свої храми. Але і в південному царстві продовжували офіційно існувати і ін. місця культу як Яхве, так і ін. богів.
В поступовому складанні І. як догматичній релігії найважливішу роль зіграло т.з. пророчий рух, що розвивався з 9—8 вв.(століття) до н.е.(наша ера) З 8 ст до н.е.(наша ера) проповіді пророків записувалися. Спочатку пророки не наполягали на універсальності Яхве, але оголошували його «ревнивим богом», що не допускає, щоб його «обранці» почитали ін. богів. Виникла концепція «договору» («заповіту») між ізраїльськими племенами і Яхве (перші, нібито зобов'язалися не шанувати інших богів і виконувати бажання Яхве, а Яхве — передати їм владу над Палестиною). Зовнішньою ознакою «договору» було оголошено обрізання, що було насправді обрядом, відомим і багатьом іншим народам Древнього Сходу як пережиток ритуалу ініціації, — прийняття хлопчика в общину воїнів. Деякі з пророків виступали проти різних проявів соціальної несправедливості, продовжуючи стояти на грунті тоді загальній рабовласницькій ідеології.
Загибель в 722 до н.е.(наша ера) північного, Ізраїльського царства і позбавлення Єрусалиму від облоги (700 до н.е.(наша ера)) Ассірії були використані пророками для впровадження своїх ідей серед жителів Іудейського царства.
В 9—7 вв.(століття) до н.е.(наша ера) склалися в основних межах книги Буття, Результат, Левіт, Числа, приписані Моісею, за переказами, що очолював ізраїльтян ще в часи кочовища. У них викладалося міфічне минуле ізраїльтян, а також правові і етичні норми у дусі концепції «заповіту» і «ревнивого бога»; обряди і багато меж міфологічного світогляду були сприйняті з раніших культових традицій. До 8—6 вв.(століття) до н.е.(наша ера) сходять також книги, що трактують історію Ізраїльського і Іудейського царств з точки зору виконання або невиконання умов Яхве царями і населенням. У 8—7 вв.(століття) до н.е.(наша ера) пророки вже починають заперечувати само буття ін. богів, окрім Яхве, але існування інших культів серед населення засвідчене до 5 ст до н.е.(наша ера) В 622 до н.е.(наша ера), при перебудові єрусалимського храму царем Іосией, була «відкрита» рукопис так званого Второзаконія, що підводило підсумок ученню пророків. Разом з остаточною редакцією останніх чотирьох Книг Моісея Второзаконіє склало з початку 4 ст до н.е.(наша ера) Пятікніжіє, або Тору (Закон), найбільш шанобливу в І. частина священного писання (Біблії). Надалі всі соціальні лиха, що припадали на долю етнічних груп, що дотримувалися іудейської релігії, пояснювалися відступом від букви Тори. Це визначило догматичний характер І. і велике значення, яке додавалося буквалістськи-точного виконання ритуалів, що наказували Торой.
В 587 до н.е.(наша ера) велика частина іудеїв була переселена вавілонським царем Навуходоносором II у Вавілонію; Єрусалимський храм був зруйнований. Серед переселенців виступив пророк Ієзекііль з ідеєю відновлення Ізраїлю, але вже як теократичної держави з центром в новому єрусалимському храмі. Засновником цієї держави мав бути нащадок царя Давида — месія . На розвиток І. в період вавілонського полону зробила вплив іранська релігія.
При персидській династії Ахеменідов іудеї були повернені до Єрусалиму, перетвореного на самоврядне храмовий місто (6—5 вв.(століття) до н.е.(наша ера)). Був побудований новий, «2-й храм» Яхве. Але керівники нової релігійної общини Езра і Неємія не прийняли в неї іудеїв, що не побували в полоні, а також ізраїльтян, що залишалися в Палестині, під приводом їх змішаної з людьми, що почитали ін. богів. Неприйняті створили особливу общину самаритян, що зберігається в Палестині до теперішнього часу. Після Езри ізоляція віруючих євреїв — під приводом їх богообраності — стала однією з найважливіших догм І.; проте надалі було визнано, що для вступу до «заповіту» з богом, незалежно від походження, досить обрізання і виконання вимог Тори.
В 3—2 вв.(століття) до н.е.(наша ера) значна частина іудеїв була виселена завойовниками еллінізму до Єгипту, Сирії, Вірменії і ін. У самій Іудеєві, в обстановці гострої класової боротьби, стали виникати різні течії усередині І., наприклад ессєї, що засуджували офіційний напрям в І. (фарисеїв ) і розвиваючі ідеї аскетизму, примітивної соціальної рівності. Одній з іудейських сект було первинне і християнство, яке лише пізніше відокремилося і протиставило себе І., проте іудаїстічеськие священні книги цілком увійшли до християнської Біблії (Старий завіт, тобто «древній договір», — на відміну від Нового заповіту — Евангелій і тому подібне).
Близько 100 н.е.(наша ера) був остаточно встановлений канон священних книг І., що включив Тору, Пророків (записи релігійно-політичних мов і історичні книги «пророчого» напряму) і Писання (книги іншого вмісту, визнані що не перечать догмам І., у тому числі книги Рут, Есфірь, Іов, Екклесиаст, Гімн піснею і ін.). У зв'язку з введенням письмового канону чоловікам іудейської релігійної общини ставилася обов'язкова письменність; це правило зберігалося протягом всього середньовіччя.
Після двох повстань проти римського владицтва (Іудейська війна 66—73 і повстання Бар-Кохби 132—135) іудеї були виселені з Єрусалиму.
Найважливішим культовим нововведенням діаспора з'явилася заміна богослужіння в храмі (яке, по догмі, могло відбуватися лише в Єрусалимі) молитовними зборами в синагогах під керівництвом вчителів релігійного закону (рабинів ) замість жерців; рабини зазвичай управляли і цивільно-правовим життям членів релігійної общини. Розробка релігійного учення І. продовжувалася у вигляді коментування Біблії (Мішна, до 3 ст) і складання Гемари — збори правових (Галаха) і фольклорних (Аггада) тлумачень біблейських текстів, — часто в неймовірно лапідарною, туманною формі, суб'єктивних і суперечливих; Гемара з Мішной складають Талмуд (до 5 ст). На створення релігійно-філософського обгрунтування норм І. (особливо монотеїзму) вплинула ідеалістична філософія еллінізму і раннесредневековий, у тому числі арабський, неоплатонізм і арістотелізм. Учення раннесредневекового І. було узагальнено Маймонідом в 12 ст (віра в єдиного безтілесного вічного бога-творця що розкрився людям через Моісея і пророків, вічність Тори, чекання месії, посмертна подяка у справах, воскресіння з мертвих).
Мешкаючи на території панування інших догматичних релігій, іудеї піддавалися правовим обмеженням, а інколи і жорстоким переслідуванням, особливо в християнських країнах, оскільки християнське учення покладало на іудейську релігійну общину 1 ст провину за страту Ісуса. В той же час догма І., що вимагала ізоляції іудеїв від людей ін. релігій, полегшувала властям християнських держав створення єврейських гетто. Не дивлячись на замкнутість прибічників, що штучно створювалася, І., деякі середньовічні царства, прагнучи уникнути політичного впливу великих християнських держав, переходили в І. (наприклад, химьярітськоє в Південній Аравії в 517, хазар в Поволжье в 8 ст). У 8 ст в Іраку, Сирії і Палестині виникла секта караїмів, що відкидала раввінат і всі коментарі рабинів до Біблії. У І. набули також поширення містичні учення, наприклад каббала (найважливіше соч.(вигадування) «Зохар» Моісея де Леона, 13 ст). Під її впливом знаходилася і пізніша релігійно-філософська іудаїстічеськая література («Шулхан Арух», етіко-правове зведення Іосифа Каро, 16 ст, регулюючий життя віруючих до дрібниць).
В 17 ст виник рух містика і авантюриста Саббатая Цеві (Туреччина), що оголосив себе месією; воно знайшло багаточисельних послідовників серед євреїв різних країн, що помилково шукали в ученні Цеві засобів позбавлення від соціального гніту. Крах цього руху і погіршення положення євреїв як в гетто Європи, так і в Азії і Африці, привели, з одного боку, до нового посилення ізоляції їх від інших народів, з іншої — до того, що заперечував авторитет рабинів хасидізму (Баал Шем-Тов, середина 18 ст), що наполягав на індивідуальному спілкуванні віруючого з богом через посредство «праведників» (цаддіков). І те і інше об'єктивно сприяло закріпленню безправного положення євреїв і їх відриву від загальнодемократичних рухів.
В 2-ій половині 19 ст серед іудаїстов Німеччини, США і ін. країн почався рух за реформу І. шляхом зближення з християнським протестантизмом, що з'явилося одній із спроб пристосувати І. до буржуазних порядків, що затвердилися, і поставити його на службу капіталізму; реформатори пропонували розуміти месіанізм і чекання відновлення храму і створення теократичної держави в Єрусалимі у переносному розумінні, як грядуще здійснення етичних ідеалів людства, нібито закладених в І. Однако ортодоксальний І. залишався пануючою течією серед євреїв, особливо в США і Східній Європі.
І. не визнає храмів і не має духовної ієрархії; синагоги містяться на засоби віруючих (значний вклад на їх вміст вносять капіталісти). У США існує Рада синагог Америки, у веденні якого знаходиться ряд учбових закладів.
В державі Ізраїль І. є офіційною релігією. Синагоги, як і організації інших релігій, фінансуються міністерством релігії; раввінату передані судові функції по родинно-шлюбних і деяким іншим справам євреїв.
Найважливіші свята І.: субота, коли забороняється всяка діяльність, аж до варива їжі і пересування; 10-й день після місячного нового року («день очищення», йом-киппур) — час поста і покаяння; паска (навесні); п'ятидесятниця; свято кущей (восени; на 7-й або 8-й день після нього — свято «веселості Тори»). У 13 років що сповідає І. хлопчик проходіт обряд «бар-міцва», що вводить його в общину віруючих, причому він повинен показати знання священного писання і виголосити відповідну промову на мові іврит. Життя тих, що сповідають І. обтяжена безліччю архаїчних обмежень, ритуалів, харчових заборон і тому подібне
І., як релігія, талмудична обрядовість, відволікає євреїв трудящих від розуміння дійсних причин соціального гніту. І., як і інші релігії, завжди був в руках пануючих експлуататорських класів засобом духовного пригноблення трудящих. І. узятий на озброєння сіонізмом, що є в сьогодення час офіційною ідеологією держави Ізраїль. Прагнучи завоювати на свою сторону маси євреїв трудящих і відірвати їх від світового революційного робітника і національно-визвольного руху, а також виправдати загарбницьку політику Ізраїлю, сіонізм став використовувати в своїх політичних цілях такі ідеї І., як месіанізм, що передбачає створення нового, «ідеального» Ізраїлю (з центром в Єрусалимі), який включав би всю Палестину. З 2-ої чверті 20 ст сіонізм знайшов підтримку в найбільш реакційних елементів серед іудаїстов, особливо в США. У своїй анексіоністській політиці шовініста сіонізм використовує догмат І. про «богообраність» євреїв, з допомогою І. прагне обгрунтувати концепцію «усесвітньої єврейської нації» і ряд ін. реакційних положень.
Літ.: Маркс До. і Енгельс Ф». Про релігію. [Сб. ст.], М., 1955; Ленін Ст І., Про релігію. [Сб. ст., 2 видавництва], М. [1966]; Луначарський А. Ст, Про атеїзм і релігії. [Сб. статей, листів і ін. мат-лов], М., 1972; Критика іудейської релігії. [Сб. ст.], М., 1962; Велльгаузен Ю., Введення в історію Ізраїлю, пер.(переведення) з йому.(німецький), СП(Збори постанов) Би, 1909; Рановіч А., Нарис історії староєврейської релігії, М., 1937; Косидовський 3., Біблейські оповіді, 2 видавництва, М., 1969; Albright W. F., Archaeology and the religion of Israel, [4 ed.], Baltimore, 1956; Eissfeldt О., Einleitung in das Alte Testament, 3 Aufl., Tübingen, 1964; Noth М., Geschichte Israels, 2 Aufl., Göttingen, 1954; The Old Testament and modern study, [L.], 1961; Vaux R. de, Les institutions de l''ancien Testament, P., 1958—60; Bousset W., Die Religion des Judentums im Späthellenistischen Zeitalter, 3 Aufl., Tübingen, 1926; Judentum im Mittelalter, B., 1966; Kaufmann J., The religion of Israel [Chi., I960]; Schechter S., Studies in Judaism, N. Y., [1958]; Baron S. W., A social and religious history of the Jews, 2 ed., v. 1—12, 14, N. Y., 1957—69; Fohrer G., Geschichte der israelitischen Religion, B., 1969.
