Партизанський рух в 1918—22 в період Громадянської війни в Радянській Росії, озброєна боротьба трудящих в тилу білогвардійців і інтервентів в захист завоювань Великої Жовтневої соціалістичної революції. Антирадянський терористичний режим, що насаджувався білогвардійцями і інтервентами на окупованій ними території, і відновлення дореволюційних порядків викликали озброєний опір широких мас трудящих, почали партизанську боротьбу. ЦК РКП(б) на чолі с В. І. Леніним надавав величезне значення П. д. у тилу ворога і здійснював загальне керівництво його розгортанням на Україні, Доні, Північному Кавказі, в Сибіру, на Далекому Сході і в інших районах. Підпільні партійні організації під керівництвом ЦК створювали партизанські загони і прагнули очолити що стихійно виникали, щоб додати партизанській боротьбі організований і цілеспрямований характер, погоджувати її з бойовими діями Червоної Армії.
Характер і масштаби П. д. визначалися конкретними соціально-економічними і географічними умовами, розставлянням класових сил в різних районах країни.
На Україні і в Білорусії П. д. виникло в 1918, з початком окупації цих районів австро-німецькимі інтервентами, і характеризувалося поєднанням гострої класової і національно-визвольної боротьби. Вже в лютому в Чернігівській і сусідніх губерніях (район Гомель — Новозибков — Чернігів) почав активні дії партизанський загін Н. А. Щорса . До літа 1918 П. д. придбало широкий розмах. У червні спалахнули повстання проти окупантів і гетманщини, що охопили всю Київщину і прилеглі губернії (близько 30 тис. партизан на чолі с В. С. Балясом і ін.). Для його придушення було кинуто до 2 німецьких дивізій. Після наполегливих боїв в початку серпня партизани були вимушені піти на лівобережжі Дніпра, а потім в нейтральну зону між Україною і РРФСР. Головною рушійною силою П. д. на Україні були робочий клас і трудове селянство; проте в нім брали участь також заможні і навіть куркульські шари, на які спиралися есери, анархісти, націоналісти, що намагалися підпорядкувати П. д. своїм цілям; тому інколи на чолі повстанських загонів виявлялися антирадянські елементи (наприклад, Н. І. Махно ). Це створювало значні труднощі і вимагало від більшовицьких партійних організацій великої гнучкості в керівництві, уміння правильно направляти партизанську боротьбу, викривати антирадянську суть атаманщини.
Керівництво П. д. на Україні здійснював спочатку Народний секретаріат, а потім Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет, створений за рішенням 1-го з'їзду КП(б) В (липень 1918). На з'їзді було прийнято рішення про підготовку озброєного повстання проти окупантів і диктатури гетьмана П. П. Ськоропадського. 6 серпня почалося повстання на Чернігівщині, яке очолив Центральний військово-повстанський штаб на чолі з Н. Р. Крапівянським. Проте повстання потерпіло невдачу, і повсталі відійшли в нейтральну зону. Пленум ЦК КП (б) В (8—9 вересня) розкрив причини цієї невдачі, піддав критиці дії Центрального ревкома який без достатньої підготовки віддав (за ініціативою А. С. Бубнова і Г. Л. Пятакова) наказ про загальне повстання в обстановці, коли Радянська Росія, зв'язана умовами Брестського світу 1918, не могла надати українському народові еффектівной військової допомоги. У нейтральній зоні по вказівці пленуму почалося формування двох українських повстанських дивізій з добровольців і партизан в районі Сураж — Сіверський для Новгорода — Рильськ. 2-й з'їзд КП (б) В (жовтень 1918) призвав підсилити роботу в масах, готувати їх до боїв за Радянську владу. У листопаді 1918 розвернувся наступ радянських військ на харківському і київському напрямах, яке підтримувалося П. д. у тилу ворога. Ще до підходу радянських військ повстанцями були звільнені Екатерінослав (нині Дніпропетровськ), Конотоп, Павлодар, Полтава і ін. На початку 1919 велика частина України була звільнена Червоною Армією у взаємодії з партизанами від інтервентів і петлюрівців.
В Білорусії в 1918 активно діяли партизани в Мінській, Вітебській і Могильовській губерніях. Велику роль в розгортанні П. д. зіграли місцеві партизанські організації. Для здійснення централізованого керівництва на конференції комуністичних організацій окупованих районів Білорусії і Литви (серпень 1918) був створений Краєвий комітет. Правильна тактика комуністів дозволила до осені 1918 залучити в партизанську боротьбу значні маси трудящих. Важливу роль в організації підпілля і П. д. зіграв А. Ф. М'ясників . Спираючись на підтримку партизан, радянські війська 10 грудня 1918 звільнили Мінськ, а 5 січня 1919 — Вільнюс. П. д. з'явилося одній з причин краху австро-німецької окупації на Україні, в Білорусії і Прибалтиці.
В період деникінськой окупації П. д. на Україні керувало Зафронтовоє бюро ЦК КП (б) В на чолі з С. Ст Косиором (засновано в липні 1919), безпосереднє керівництво здійснювали РВС(Реввоєнрада) і Головний штаб повстанського руху. У жовтні 1919 Зафронтбюро дало директиву партизанам почати активні дії, в результаті яких були звільнені Новомоськовськ, Полтава, Казатін, Кременчук і ін. У грудні 1919 в тилу деникінських військ на Україні діяло понад 50 тис. партизан. Активна робота комуністів в партизанських загонах України дозволила здолати вплив есерів, анархістів, боротьбістов і інших дрібнобуржуазних партій. В кінці 1919 — початку 1920 з анархістської «повстанської армії» Махно в Червону Армію перейшло понад 35 тис. чіл.
Важливу роль під час боротьби з білогвардійськими арміями генерала А. І. Деникіна грало П. л. на Доні, Північному Кавказі і в причорномор'ї. Складність організації П. д. у цих районах обумовлювалася значним соціальним розшаруванням, а також становими пережитками серед козацтва, що визначало вельми строкатий і незрідка політично незрілий склад повстанців. П. д. на Доні здійснювалося через Донське бюро (створено восени 1918), яке пізніше було підпорядковано політвідділу Південного фронту. У причорномор'ї на чолі П. д. стояв підпільний Північно-кавказький комітет партії у Екатерінодаре, при якому був створений військово-революційний штаб, що координував дії партизанських загонів. Активну роботу проводив Новоросійський підпільний комітет РКП (б). У липні 1919 Північно-кавказького і Новоросійського комітетів скликали підпільну конференцію, на якій були створені головний і районні штаби. Це дозволило укріпити вплив партії в повстанських і партизанських загонах в районі Новоросійськ — Туапсе і додати їх діям організований і цілеспрямований характер. 15-тисячна «червоно-зелена» армія в цьому районі вела успішні бої з білогвардійцями, порушувала перевезення по ж. д.(залізниця) Майкоп — Туапсе. Значний розмах придбало П. д. на Ставропольщине під керівництвом Кавказького краєвого комітету РКП (б). Боротьбу горців Дагестану очолював Дагестанський обласний комітет РКП (б) на чолі с У. Д. Буйнакським і Д. Кормасовим. У організації П. д. на Північному Кавказі велику роль зіграли Н. Ф. Гикало, Би. Е. Калмиків, С. М. Корів, Ф. І. Махарадзе, Р. До. Орджонікідзе, А. Шеріпов і ін. П. д. на Північному Кавказі відвернуло значні сили денікінців і надало допомогу радянським військам в зриві ворожого настання на Астрахань.
П. д. на Уралі, в Казахстані, Сибіру і на Далекому Сході почалося влітку 1918. Загони уральських робітників і селян, ведучи партизанські дії, чинили наполегливий опір білогвардійцям і бунтівним чехословатським військам. Найбільш знаменною подією з'явився рейд партизанської армії під командуванням Н. Д. Каширіна і В. К. Блюхера з району Оренбурга через Південний Урал на з'єднання с 3-ою армією Східного фронту (див. Уральській армії похід 1918 ). В кінці 1918 — початку 1919 в Омську, Канське, Енісейське, Тюмені сталися повстання робочих і мобілізованих селян. Характер П. д. у цих районах відображав соціальну неоднорідність селянства, частина якого виявилася під впливом есерів і анархістів, і було потрібно наполегливу роботу комуністів для подолання цього впливу. Для надання допомоги комуністам Сибіру і Далекого Сходу ЦК РКП (б) 17 грудня 1918 створив Сибірське бюро ЦК (Ф. І. Голощекин, А. А. Масленников, А. Я. Нейбут і ін.). 19 липня 1919 ЦК РКП (б) прийняв рішення про розвитку П. д. у Сибіру, про об'єднання партизанських загонів в крупні з'єднання і координації дій партизан і Червоній Армії. Найбільшого розмаху П. д. досягло в Алтайській і Енісейськой губернії. У Алтайській губернії влітку 1919 партизани об'єдналися в Західно-сибірську селянську Червону Армію (близько 25 тис. чіл.) на чолі с Е. М. Мамонтовим і І. Ст Громовим, яка діяла в районі Славгород — Алейськ — Рубцовськ; у ін. районах Алтая діяли Чумишськая і Гірничо-алтайська партизанські дивізії. У губернії Енісейськой навесні 1919 була створена 1-я селянська армія на чолі з А. Д. Кравченко і П. Е. Щетінкиним . На південний схід від Енісейська на початку 1919 виникла Тасєєвськая радянська партизанська республіка. Партизани боролися також в районах Тайшета, Томська, Черемхово, Іркутська, паралізуючи рух по Сибірській же. д.(залізниця) До осені 1919 колчаківський тил в Сибіру був повністю дезорганізован. Близько 100 тис. сибірських партизан ще до підходу Червоної Армії звільнили обширні райони від білогвардійців.
На Далекому Сході, окупованому японськими і американськими інтервентами, найбільш крупними об'єднаннями партизан були Амурська армія і Східно-забайкальський фронт. У Забайкаллі восени 1919 проти семеновщини і японських інтервентів діяли партизани під команд.(командувач) П. Н. Журавльова. На початку 1920 сили партизан були об'єднані в 2 корпуси, які допомогли Народно-визвольній армії Далекосхідної республіки (ДВР) звільнити в жовтні Читу. У Амурської області боротьбу партизан очолювали В. А. Бородавкин і С. С. Шилов. У лютому 1920 партизани (до 20 тис.) звільнили Амурську область.
Партизанами Примор'я керували посланці Далькрайкома РКП (б) С. Р. Лазо, Ст М. Сибірцев, А. А. Фадєєв і ін. На початку 1920 партизани звільнили Хабаровськ і Владивосток, але після так званого меркуловського контрреволюційного перевороту в травні 1921 партизанам знову довелося взятися за зброю. П. д. надало велику допомогу армії ДВР в звільненні Далекого Сходу в 1922.
П. д., що охопило сотні тис. робітників і селян, зіграло велику роль в Громадянській війні. Воно дезорганізовувало тил білогвардійців і інтервентів і надало значну допомогу Червоній Армії в розгромі ворогів. П. д. було переважно селянським і з'явилося одним з проявів виникнення і зміцнення військово-політичного союзу робочого класу і селянства трудящого.
Літ.: Історія КПРС, т. 3, кн. 2, М., 1968; Історія громадянської війни в СРСР. 1917—1922, т. 3-5, М., 1957—60; Алексашенко А. П., Крах деникінщини, М., 1966; Стішов М. І., Більшовицьке підпілля і партизанське рух в Сибіру в роки громадянської війни (1918—1920 рр.), М., 1962; Крушанов А. І., Боротьба за владу Рад на Далекому Сході і в Забайкаллю (квітень 1918 — березень 1920), Владивосток, 1962; Нариси історії КП України, 3 видавництва, М., 1972; Нариси історії Краснодарської організації КПРС [Краснодар, 1966]; Теслярів І. Ф., Героїчне підпілля, М., 1968.
