Фантастика (від греч.(грецький) phantastike – мистецтво уявляти), різновид художньої літератури; її вихідною ідейно-естетичною установкою є диктат уяви над реальністю, що породжує картину «дивного світу», що протиставив буденній дійсності і звичним, побутовим уявленням про правдоподібність. Витоки Ф. – в міфотворчеськом народно-поетичній свідомості, що виразилася в чарівній казці і героїчному епосі. Ф. у істоті своєму зумовлена багатовіковою діяльністю колективної уяви і є продовженням цієї діяльності, використовуючи і оновлюючи постійні міфічні (див. Міфологія ) і казкові (див. Казка ) образи, мотиви, сюжети у поєднанні з життєвим матеріалом історії і сучасності. Т. о. виникає передвказаний («архетіпічеський») принцип фантастичного правдо- і жізнеподобія, згідного етичним і естетичним закономірностям уявного казково-міфологічного всесвіту і що становить мозаїчне ціле, що розростається. Ф. еволюціонує разом з розвитком літератури, вільно поєднуючись з різними методами (в т.ч. з реалістичним) зображення ідей, пристрастей і подій. Особливо плідним, проте, виявилося поєднання Ф. з романтизмом .
Ф. виділяється як особливий вигляд художньої творчості у міру віддалення фольклорних форм від практичних завдань міфологічного осмислення дійсності і ритуально-магічної дії на неї. Первісне світобачення стає історично неспроможним і тим самим – фантастичним, тобто не відповідним новим уявленням про дійсність. Характерною ознакою виникнення Ф. служить розробка естетики дивного, невластивою первісному фольклору. Відбувається розшарування: багатирська казка і оповіді про культурного героя трансформуються в героїчний епос (народне іносказання і узагальнення історії), в якому елементи дивного є підсобними і неістотними; казково-чарівна стихія усвідомлюється як така і служить природним середовищем для розповіді про подорожі і пригоди, винесеного за історичні рамки. Так, «Іліада» Гомера є по суті поділа реалістичний опис епізоду Троянської війни (чому не заважає участь у дії героїв-небожителів); гомерівська ж «Одіссея» – перш за все фантастичне оповідання про всілякі і неймовірні пригоди, не пов'язані з епічним сюжетом, одного з героїв тієї ж війни. Сюжет, образи і випадки «Одіссеї» – почало всією літературною західно-європейською Ф. Прімерно так само, як «Іліада» і «Одіссея», співвідносяться ірландські героїчні саги і «Плавання Брана сина Фебала» (7 ст н.е.(наша ера)). Прообразом багато майбутніх фантастичних подорожей послужила пародійна «Правдива історія» Лукиана, де автор для посилення комічного ефекту прагнув нагромадити якомога більше неймовірного і нісенітного і збагатив при цьому флору і фауну «дивної країни» багатьма живучими вигадками.
Т. о., ще в античності намітилися основні напрями Ф. – фантастичні блукання-пригоди і фантастичний пошук-паломництво (характерний сюжет – зішестя в пекло). Овідій в «Метаморфозах» направив в русло Ф. відвічно-міфологічні сюжети перетворень і поклав початок фантастіко-символічні алегорії – жанру швидше дидактичному, чим пригодницькому: «повчанню в чудесах». Фантастичні перетворення стають формою усвідомлення мінливості і ненадійності людської долі в світі, підвладному лише свавіллю випадку або загадковій горішній волі.
Багате зведення література обробленою казковою Ф. дають казки «Тисячі і однієї ночі»; вплив їх екзотичної образності позначився в європейській передромантиці і романтизмі. Фантастичні сюжети «Тисячі і однієї ночі» відрізняються своєрідною національною і релігійною замкнутістю. Фантастичними образами і відгомонами «Махабхарати» і «Рамаяни» насищена індійська література від Калідаси до Р. Тагора. Своєрідний літературний переплавка народних оповідей, легенд і поверій є багато творів японською (наприклад, жанр «розповіді про страшний і надзвичайний» – «Кондзяку-моногатарі») і китайською Ф. («Розповіді про чудеса з кабінету Ляо» Пу Сун-ліна).
Фантастична уява під знаком «естетики дивного» було основою середньовічного рицарського епосу – від «Беовульфа» (8 ст) до«Персеваля» (близько 1182) Кретьсна де Труа і «Смерті Артура» (1469) Т. Мелорі. Обрамленням фантастичних сюжетів стала легенда про двір короля Артура, накладена згодом на розцвічену уявою хроніку хрестових походів. З нею схрещувалася більш історично обгрунтована легенда про двір Карла Великого. Подальшу трансформацію цих сюжетів виявляють монументально-фантастичні, такі, що майже зовсім втратили історіко-епічну підоснову ренесансні поеми «Закоханий Роланд» Боярдо, «Несамовитий Роланд» Л. Аріосто, «Звільнений Єрусалим» Т. Тассо «Королева фей» Е. Спенсера. Разом з багаточисельними рицарськими романами 14–16 вв.(століття) вони складають особливу епоху в розвитку Ф. Вехой в розвитку фантастичної алегорії, створеної Овідієм, був «Роман про Розу» 13 ст Гильома де Лорріса і Жана де Мена.
Розвиток Ф. в період Ренесансу завершують «Дон Кихот» М. Сервантеса – пародія на Ф. рицарських пригод і одночасно початок реалістичного романа, і «Гаргантюа і Пантагрюель» Ф. Рабле – комічна епопея на фантастичній основі, одночасно традиційній і довільно переоформленій і переосмисленій. В Рабле ж знаходимо (глава «Телемськоє абатство») один з перших прикладів фантастичної розробки утопічного жанру, хоча і споконвічно нехарактерною: адже у тих, що зачинають жанру Т. Мора (1516) і Ф. Кампанелли (1602) утопія тяжіє до дидактичного трактату і лише в «Новій Атлантиді» Ф. Бекона являє собою науково-фантастичну гру уяви. Приклад більш традиційного поєднання Ф. з мрією про казкове царство справедливості – «Буривши» В. Шекспіра.
У меншій мірі, чим прадавня міфологія і фольклор, стимулювали Ф. релігійно-міфологічні образи Біблії. Найбільші твори християнської Ф. – «Втрачений рай» і «Повернений рай» Дж. Мільтона – засновані на апокрифах . Це, проте, не зменшує того факту, що твори європейської Ф. середньовіччя і Відродження, як правило, мають вторинне, етичне християнське забарвлення або представляють гру фантастичних образів у дусі християнської апокрифічної демонології. Зовні Ф. стоять житія святих, де чудеса принципово виділені як екстраординарні випадки. Проте християнсько-міфологічна свідомість сприяє розквіту особливого жанру – Ф. бачень. Починаючи з апокаліпсису Іоана Богослова «бачення» або «одкровення» стають повноправним літературним жанром: різні аспекти його представляють «Бачення про Петре Орачі» (1362) У. Ленгленда і «Божественна комедія» Данте. Ідея «одкровення», на відміну від житія, – зіставлення земній дійсності іншого, надприродного плану існування.
Поетика релігійного «одкровення» визначає візіонерськую фантастику В. Блейка: його грандіозні «пророчі» образи – остання вершина жанру.
До кінця 17 ст маньерізм і бароко, для яких Ф. була постійним фоном, додатковим художнім планом (при цьому відбувалася естетизація сприйняття Ф., втрата живого відчуття дивного), змінив класицизм, за своєю суттю чужий Ф.: його звернення до міфу повністю раціоналістично. У романах 17–18 вв.(століття) мотиви і образи Ф. будучи схожим використовуються для ускладнення інтриги. Фантастичний пошук трактується як еротичні пригоди («фейниє казки», наприклад «Акажу і Зірфіла», 1744, Ш. Дюкло). Ф., не маючи самостійного значення, виявляється підмогою крутійського романа («Кульгавий біс» А. Р. Лесажа, «Закоханий диявол» Же. Казота), філософського трактату («Мікромегас» Вольтера) і т.д. У «Подорожах Гуллівера» Дж. Свіфта Ф. у дусі Рабле і Сирано де Бержерака поставлена на службу ідеологічній сатирі. Реакція на засиллі просветітітельського раціоналізму настала в 2-ій половині 18 в.; англієць Р. Херд закликає до відчутого вивчення Ф. («Листи про рицарство і середньовічних романах», 1762); у «Пригодах графа Фердинанда Фетома» Т. Смоллетт передує той, що став початком розвитку Ф. 19–20 ст «готичний роман» Х. Уолпола, А. Радкліф, М. Люіса, В. Бекфорда. Поставляючи аксесуари романтичних сюжетів, Ф. залишається на підсобній ролі: з її допомогою подвійність образів і подій стає образотворчим принципом передромантизму .
У романтиків подвійність обертається роздвоєнням особи, ведучим до поетично благотворного «священного безумства». «Притулки в царстві фантазії» (Ю. А. Кернер) шукали всі романтики: в «ієнцев» фантазування, тобто спрямованість уяви в позамежний світ міфів і легенд, висувалося як залучення до вищого прозріння, як життєва програма – порівняно благополучна (за рахунок романтичної іронії) в Л. Тика, патетична і трагічна в Новаліса, чий «Генріх фон Офтердінген» виявляє зразок оновленої фантастичної алегорії, осмисленої у дусі пошуків недосяжного і незбагненного ідеально-духовного світу. Гейдельбергськая школа використовувала Ф. як джерело сюжетів, що додають додатковий інтерес земним подіям (так, «Ізабелла Єгипетська» Л. А. Арніма є фантастичним аранжуванням любовного епізоду з життя Карла V). Такий прагматичний підхід до Ф. виявився особливо перспективним.
Прагнучи збагатити ресурси Ф., йому.(німецький) романтики звернулися до її першоджерел – зібрали і обробили чарівні казки і легенди («Народні казки Петера Лебрехта», 1797, в обробці Тика, «Дитячі і родинні казки», 1812–14, і «Німецькі віддання», 1816–1818, брати Я. і Ст Грімм). Це сприяло становленню жанру літературної казки у всіх європейських літературах, що залишається і що понині веде в дитячій Ф. Классичеський його зразок, – казки Х. До. Андерсена.
Романтична Ф. синтезує творчість Е. Т. А. Гофмана: тут і готичний роман («Еліксир диявола»), і літературна казка («Повелитель бліх», «Лускунчик і мишачий король»), і феєрична фантасмагорія («Принцеса Брамбілла»), і реалістична повість з фантастичною підосновою («Вибір нареченої», «Золотий горщик»).
Спробу оздоровити потяг до Ф. як до «пропасти потойбічного» представляє «Фауст» Гете; використовуючи традиційно-фантастичний мотив продажу душі дияволові, поет виявляє тщету блукань духу в сферах фантастичного і як остаточна цінність затверджує земну життєдіяльність, що перетворює світ (тобто утопічний ідеал виключається з області Ф. і проектується в майбутнє).
В Росії романтична Ф. представлена в творчості Ст А. Жуковського, Ст Ф. Одоєвського, А. Погорельського, А. Ф. Вельтмана. ДО Ф. звертався А. С. Пушкин («Руслан і Людмила», де особливо важливий билинно-казковий колорит фантазії) і Н. Ст Гоголь, фантастичні образи якого органічно влиті в народно-поетичну ідеальну картину України («Страшна помста», «Вій»). Його петербурзька Ф. («Ніс», «Портрет», «Невський проспект»), украй економна і «виморочна», інакше обумовлена загальною картиною дійсності, зображення якої, що згущує, природно породжує фантастичні образи (як і в «Піковій пані» Пушкіна або в «Двійнику» Ф. М. Достоєвського).
Із затвердженням критичного реалізму Ф. знову виявилася на периферії літератури, хоча незрідка притягувалася як своєрідний контекст оповідання, що додає символічний характер реальним образам (наприклад, в Ш. Бронте, Н. Хоторна, А. Стріндберга). Готичну традицію Ф. розвиває Е. По, малюючий або такий, що має на увазі позамежний, потойбічний світ як царство примар і кошмарів, що володарюють над земними долями людей. Проте він же передбачив («Історія Артура Гордона Піма», «Повалення в Мальстрем») появу нової галузі Ф. – наукової фантастики, яка в творчості Ж. Верна і Г. Уеллса принципово відособляється від загальнофантастичної традиції; вона малює реальний світ, що перетворюється наукою (до худу або до добра) і що по-новому відкривається погляду дослідника. (Правда, розвиток космічної Ф. приводить до відкриття нових світів, по неминучості тих, що якось співвідносяться з традиційно-казковим, але це момент прівходящий.)
Інтерес до Ф. як такий відроджується до кінця 19 ст в неоромантиків (Р. Л. Стівенсон), декадентів (М. Швоб, Ф. Сологуб), символістів (М. Метерлінк, А. Блок), експресіоністів (Р. Мейрінк), сюрреалістів (Р. Козак, Е. Крейдер). Розвиток дитячої літератури породжує нова подоба фантастичного світу – світ іграшковий: в Л. Керролла, До. Коллоді, Л. Мілна; у сов.(радянський) літературі – в А. Н. Толстого («Золотий ключик»), Н. Носова, До. Чуковського. Уявний, частково казковий світ створює із залученням мотивів і образів західної пригодницької літератури А. Грін
В західній літературі 20 ст багато представлена неоготічеськая Ф. (У. Де ла Мари, Х. П. Лавкрафт, Дж. Кольер). Хоча в 2-ій половині 20 ст фантастичний імпульс знаходить собі вихід в основному в області наукової фантастики, проте інколи він викликає якісно нові художні явища, наприклад трилогія англійця Дж. Р. Р. Толкина «Володар кілець» (1954–55), написана в руслі епічної Ф., романи і драми Кобо Абе, твори іспанських і латиноамериканських письменників (А. Састре, Х. Кортасар). Для сучасності характерний відмічене вище контекстне використання Ф., коли зовні реалістичне оповідання має відтінок символіко-іноськазання і дає більш менш зашифроване відсилання до якому-небудь міфологічному сюжету (наприклад, «Улісс» Дж. Джойса, «Кентавр» Дж. Апдайка, «Корабель дурнів» До. А. Портер). Поєднання різних можливостей Ф. являє собою роман М. Булгакова «Майстер і Маргарита». Фантастіко-алегорічній жанр представлений в радянській літературі циклом «натурфілософських» поем Н. А. Заболоцкого («Торжество землеробства» і ін.), народно-казкова Ф. – творчістю П. П. Бажова, літературно-казкова, – п'єсами Е. Шварца.
Жанрові форми Ф. – фантасмагорія і феєрія – стали традиційним допоміжним засобом русявий.(російський) і сов.(радянський) сатири: від М. Е. Салтикова-Щедріна («Історія одного міста») до В. В. Маяковського («Клоп» і «Лазня»).
Ф. 2-ої половини 20 ст залишається живою і плодоносною гілкою різних напрямів художньої літератури.
Літ.: Мелетінський Е. М., Герой чарівної казки, М-код,, 1958; його же,»Едда» і ранні форми епосу, М., 1968; Ільенков Е. Ст, Про естетичну природу фантазії, в збірці: Питання естетики, ст 6, М., 1964; Кагарліцкий Ю., Що таке фантастика?, М., 1974; Бахтін М., Питання літератури і естетики, М., 1975; Gould S. Ст, Curious myths of the Middle Ages, L., 1901; Felix-faure-goyau L., La vie et la mort des fees, P., 1910; Frye N., Fables of identity, N. Y. – Birmingam, 1963; Todorov Tz., Introduction а la litterature fantastique, P., 1970; Campbell J., The flight of the Wild Gander, Chi., 1972; Kennard J. E., Number and nightmare. Forms of fantasy in contemporary fiction, Hamden (Conn.), 1975.
