Апокрифи (греч. apokryphos — таємний, сокровенний), твори іудейської і ранньохристиянської літератури, не включені церквами в канон (не використовуються при богослужінні). Не всі твори, не включені в канон іудейською церквою, вважаються А. християнською церквою; більш того, існує відмінність між окремими християнськими церквами у віднесенні того або іншого вигадування до А. Термін «А.» вперше був спожитий в одному з папських декретів кінця 4 ст, тоді ж і був складений християнською церквою перший список апокрифічних вигадувань. А. діляться на старозавітних, новозаветниє, жітійниє. Старозавітні А. — пам'ятники іудейської літератури переважно 2—1 вв.(століття) до н.е.(наша ера) До них відносяться 1—3-я книги Маккавєєв, Послання Ієремії, Мудрість Соломона, Юдіфь, Мудрість Ісуса сина Сирахова, 3-я книга Ездри, Товіт і ряд ін. Християнська церква (виключаючи лютеранську) внесла частину старозавітних А. у свій канон, тому деякі з них, будучи загубленими в єврейському оригіналові, збереглися в грецькому переведенні. Деякі старозавітні А. написані, очевидно, на грецькій мові (3-я книга Маккавєєв, Моленіє Манасії і ін.), а також на арамійській мові (Товіт). Фрагменти із старозавітних А. знайдені серед кумранських рукописів, виявлених в 1947—65 в печерах на побережжі Мертвого моря. Новозаветниє А. включають багаточисельні євангелія (Петра, Хома, Первоєвангеліє Іакова і ін.), послання (Климента, Полікарпа, Варнави і ін.). Ряд новозаветних А. (євангеліє Хоми, Істини і ін.) у коптському переведенні був знайдений в 1946 при розкопках в Хенобоськионе (Єгипет). На грані між новозаветнимі і жітійнимі Л. — апокрифічні діяння апостолів (Павла, Андрея і ін.), християнства, що оповідають про поширення, і про страждання перших його проповідників.
В середні віки поширення і створення А. найчастіше були пов'язані з народними антифеодальними рухами, єрессю. Так, в Болгарії рух богомилів викликав розквіт апокрифічної літератури. Християнська церква в боротьбі з єрессю засуджувала велику частину А. як єретичні, тоді як деякі А. (що не перечать канону) церквою не лише не засуджувалися, але рекомендувалися для читання віруючим. У Древній Русі одночасно з поширенням християнства широко поширилися і А., так звані відречені книги; багато хто з них, проникнувши через Болгарію, був переведеннями і переробкою грецьких А. («Ходіння богородиці по муках», А. про Соломона і Китоврасе і ін.). Російські тексти А. дійшли до нас в списках (найраніші відносяться до 11 ст). У Ізборнику Святослава 1073 перераховані книги «сокровенні», тобто апокрифічні. Проте деякі А. увійшли до 16 ст в такі церковно-офіційні збори, як «Великі Четьі Мінєї». Багато А. збереглися в списках в монастирських бібліотеках (наприклад, в Соловецком монастирі). А. знайшли віддзеркалення в живописі (ікони «Зішестя в пекло» і ін.), у фольклорі (духовні вірші, змови, ворожіння), в музиці (опера А. Серова «Юдіфь» і ін.).
Літ.: Яцимірський А. І., Бібліографічний огляд апокрифів в південнослов'янській і російській писемності, П., 1921; Свенцицкая І. С., Заборонені євангелія, М., 1965; Гудзій Н. До., Історія древньої російської літератури, М., 1966, с. 28—35; Eissfeld О., Einleitung in das Alte Testament, 3 Aufl, Тübingen, 1964.
