Ткачев Петро Никітіч
 
а б в г д е ж з и й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ъ ы ь э ю я
 

Ткачев Петро Никітіч

Ткачев Петро Никітіч [29.6(11.7) .1844, с. Сивцово Веліколуцкого повіту Псковської губернії, — 23.12.1885 (4.1.1886), Париж], російський революціонер, ідеолог якобінського напряму в народництві, літературний критик і публіцист. З дрібномаєтних дворян. Закінчив екстерном юридичний факультет Петербурзького університету (1868), літературну діяльність почав в 1862. З 1865 співробітничав в журналі «Російське слово» і «Справа» під псевдонімом П. Никітін, П. Ніонов, все Той же і ін. За революційну пропаганду серед студентства піддавався тюремному висновку, постійно знаходився під наглядом поліції. Під час студентських хвилювань в Петербурзі в 1868—69 разом з С. Р. Нечаєвим очолював радикальна меншість. Арештований в 1869, судився по «процесу нечаєвцев», після від'їзду тюремного висновку висланий на батьківщину. У 1873 біг за кордон. У еміграції співробітничав в журналом «Вперед!», прилучився до групи польсько-російських емігрантів (див. Якобінці росіяни ), після розриву с П. Л. Лавровим почав видавати журнал «Набат» (1875—81), спільно з До. М. Турським був одним з творців «Суспільства народного звільнення» (1877), діяльність якого в Росії була незначна. В середині 1870-х рр. зближувався з французькими бланкистамі, співробітничав в їх газеті «Ni dieu, ni maìtre» («Ні бога ні пана»). В кінці 1882 важко захворів і останні роки провів в психіатричній лікарні.

загрузка...

  Переконання Т. склалися під впливом демократичної і соціалістичної ідеології 50—60-х рр. 19 ст Т. відкидав ідею «самобутності» російського суспільного устрою і стверджував, що післяреформений розвиток країни здійснюється у бік капіталізму. Вважав, що запобігти перемозі капіталізму можна лише замінивши буржуазно-економічний принцип соціалістичним. Як і всі народники, Т. зв'язував надію на соціалістичне майбутнє Росії з селянством, комуністичним «по інстинкту, за традицією», пройнятим «принципами громадського володіння». Але, на відміну від ін. народників, Т. вважав, що селянство через свою пасивність і темноту нездібно самостійно зробити соціальну революцію, а община може стати «вічком соціалізму» лише після того, як буде знищений існуючий державний і соціальний буд. На противагу аполітичності Т., що панувала в революційному русі, розвивав ідею політичної революції як першого кроку до революції соціальної. Услід за П. Р. Заїчневським він вважав, що створення таємної централізованої і законспірованої революційної організації є найважливішою гарантією успіху політичної революції. Революція, по Т., зводилася до захвату влади і встановлення диктатури «революційної меншості», що відкриває дорогу для «революційно-упоряджальної діяльності», яка, на відміну від «революційно-руйнівної», здійснюється виключно переконанням. Проповідь політичної боротьби, вимога організації революційних сил, визнання необхідності революційної диктатури відрізняли концепцію Т. від ідей М. А. Бакуніна і Лаврова.

  Свої філософські переконання Т. називав «реалізмом», розуміючи під цим «... строго реальне, розумно наукове, а тому самому і вкрай людське світобачення» (Вибрані соч.(вигадування) на соціально-політичні теми, т.4, 1933, с. 27). Виступаючи противником ідеалізму, Т. ототожнював його в гносеологічному плані з «метафізикою», а в соціальному — з ідеологічною апологією існуючих буд. Цінність будь-якої теорії Т. ставив в залежність від її стосунки до суспільних питань. Під впливом робіт Н. Р. Чернишевського і частково К. Маркса Т. засвоїв окремі елементи матеріалістичного розуміння історії, визнавав «економічний чинник» найважливішим важелем соціального розвитку і розглядав історичний процес з точки зору боротьби економічних інтересів окремих класів. Керуючись цим принципом, Т. виступав з критикою суб'єктивного методу в соціології Лаврова і Н. До. Михайлівського, їх теорій соціального прогресу. Проте в питанні про ролі особи в історії Т. схилявся до суб'єктивізму. Якісна особливість історичної дійсності полягає, по Т., в тому, що вона не існує зовні і окрім діяльності людей. Особа виступає в історії як активна творча сила і оскільки межі можливого в історії рухливі, то особи, «активна меншість», можуть і повинні вносити «... у процес розвитку суспільного життя багато такого, що не лише не обумовлюється, але часом навіть рішуче протіворечит як попереднім історичним передумовам, так і даним умовам громадськості...» (Вибрані соч.(вигадування) на соціально-політичні теми, т.3, 1933, с. 193). Керуючись цим положенням, Т. створив власну схему історичного процесу згідно якої джерелом прогресу є воля «активної меншості». Ця концепція стала філософським обгрунтуванням теорії революції Т.

  В області літературної критики Т. виступав послідовником Чернишевського, Н. А. Добролюбова і Д. І. Пісарева . Продовжуючи розробку теорії «реальної критики», Т. вимагав від художнього твору високій ідейності і суспільній значущості. Естетичні достоїнства художнього твору Т. частенько ігнорував, помилково оцінив ряд сучасних літературних творів, звинувачував І. С. Тургенева в спотворенні картини народного життя, відкидав сатирові М. Е. Салтикова-щедріна, називав Л. Н. Толстого «салоновим письменником».

  Революціонери народники кінця 1860 — початки 1870-х рр., що заперечували політичну революцію в ім'я соціальної, відкидали доктрину Т. Лішь в кінці 1870-х рр. логіка історичного процесу привела народовольців до прямого політичного виступу проти самодержавства. «Підготовлена проповіддю Ткачева і здійснена за допомогою “страхітливого” і терору, що дійсно устрашав, спроба захопити владу — була велична...» — писав В. І. Ленін (Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 6, с. 173). Високо оцінивши заслуги Т. і народовольців Ленін піддав критиці змовницьку тактику бланкізму (див. там же, т.13, с.76). Розгром «Народної волі» означав по суті поразку теорії Т. і в той же час — крах якобінського (бланкистського) напряму в російському революційному русі.

 

  Соч.: Соч., т.1—2, М. 1975—76; Ізбр. соч.(вигадування), т.1—6, М., 1932—37; Ізбр. літ.(літературний)-крітіч. статті, М. — Л., 1928.

 

  Літ.: Енгельс Ф., Емігрантська література, Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т.18, с.518—48; Ленін Ст І., Що робити?, Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т.6, с.173—74; Плеханов Р. Ст, Наші розбіжності, Ізбр. філос.(філософський) проїзв.(твір), т.1, М., 1956; Козьмін Би. П., П. Н. Ткачев і революційний рух 1860-х рр., М., 1922; його ж, З історії революційної думки в Росії, М., 1961; його ж, Література і історія, М., 1969; Реуель А. Л., Російська економічна думка 60-70-х рр. XIX ст і марксизм, М., 1956; Седов М. Р., Деякі проблеми історії бланкізму в Росії. [Революційна доктрина П. Н. Ткачева], «Питання історії», 1971 №10; П. Н. Ткачев, в кн.: Історія російської літератури XIX ст Бібліографічний покажчик, М. — Л., 1962, с. 675—76; П. Н. Ткачев, в кн.: Народництво в роботах радянських дослідників за 1953—70 рр. Покажчик літератури, М., 1971, с. 39—41; П. Н. Ткачев, в кн.: Історія російської філософії. Покажчик літератури, виданої в СРСР російською мовою за 1917—1967 рр., ч, 3, М., 1975, с. 732—35.

  Би. М. Шахматов.

П. Н. Ткачев.