кріпацтво, сукупність юридичних норм феодальної держави, що закріплювали якнайповнішу і суворішу форму селянської залежності при феодалізмі. До. п. включала заборона селянам вирушати зі своїх земельних наділів (т.з. прикріплення селян до землі або «фортеця» селян землі; збіглі підлягали примусовому поверненню), спадкове підпорядкування адміністративній і судовій владі певного феодала, позбавлення селян права відчужувати земельні наділи і набувати нерухомості, інколи — можливість для феодала відчужувати селян без землі. «Основна ознака кріпака права той, що селянство... вважалося прикріпленим до землі, — звідси і само поняття — кріпацтво» (Ленін Ст І., Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 39, с. 75—76).
В російській історичній літературі терміни «кріпацтво», «крепостнічеськоє» або «кріпосне» суспільство уживаються інколи в розширювальному сенсі для позначення феодалізму і феодального суспільства в цілому, а термін «кріпосна залежність» — для позначення феодальної залежності взагалі.
До. п. передбачала наявність досить сильної державної влади, здатної реалізувати його основні норми. Тому однією з умов виникнення До. п. в повному його об'ємі було існування централізованого державного управління (у масштабі всієї країни або окремих князівств). Найчастіше До. п. виникало в процесі розширення панських господарств і панщини, орієнтованих на виробництво з.-х.(сільськогосподарський) продуктів для продажу; прикріплення до землі крестьян-барщинников мало при цьому метою запобігти їх втечі. В деяких випадках передумовою До. п. було прагнення феодальної держави прикріпити селян до місця сплати державних податків (або натуральних або грошових оброків на користь окремих феодалів).
В Західній і Центральній Європі 7—9 вв.(століття) селяни знаходилися по спадку в особистій або судовій і адміністративній залежності від сеньйорів, але, виключаючи дворових людей і рабів, посаджених на земельні наділи, не були юридично прикріплені до землі або до особи пана і не знали інших обмежень До. п. Лише при Карлі Великому, в період короткочасного посилення Франкського держави, були зроблені спроби (що загалом не удалися) ввести прикріплення до землі ширшого круга селян. Юридичне прикріплення селян до землі існувало в цей час лише в Південно-західній Європі, в межах колишньої Римської імперії.
В період розвиненого феодалізму, в 10—15 вв.(століття), деякі елементи До. п. (заборона відходу або спадкове особисте підпорядкування сеньйорові, або обмеження цивільних прав, або все це разом узяте) склалися в Західній Європі відносно окремих категорій селянства ряду регіонів (віллани центральної Англії, ременси Каталонії, французькі і південноіталійські серви, среднєїтальянськие і північноіталійські колони і массарії, південно-німецькі Leibeigenen). Своєрідність форм До. п. в цей період виражалося не лише в специфіці його проявів і, зокрема, у відсутності деяких найбільш сором'язливих його норм (заборони набувати нерухомості, відчужень селян без землі), але і в обмеженні його поширення (велика частина сільського населення залишалася зовні До. п.), а також у відсутності у всіх названих районах (окрім центральної Англії) прямого зв'язку поширення До. п. з пануванням панщини (норми До. п. складалися тут при переважанні натуральної або грошової ренти) і в поступовому звільненні в 13—15 вв.(століття) абсолютної більшості селян від яких би то не було норм До. п. У 16—18 вв.(століття) у Західній Європі елементи До. п. зникають повністю.
В Центральній і Східній Європі, навпаки, До. п. в ці століття перетворюється на найважливіший елемент соціальних стосунків в сільському господарстві. Розвиток підприємницького поміщицького господарства, розрахованого на виробництво товарної з.-х.(сільськогосподарський) продукції, швидкий зростання панщини, безроздільне політичне панування, в цих країнах дворянства, зацікавленого в забезпеченні нестримної експлуатації селян, зумовили поширення т.з. «другого видання кріпацтва» в Східній Німеччині, Прибалтиці, Польщі, Чехії, Угорщині. У Східній (Заельбськой) Німеччині До. п. складається після поразки Селянської війни 1524—26 і отримує особливо повне розвиток після Тридцятирічної війни 1618—48 (найбільш важкі форми прийняло в Мекленбурге, Померанії, Східній Пруссії). В цей же час поширюється До. п. в Чехії. У Угорщині До. п. було закріплено в Укладенні 1514 (Тріпартітум ) , виданому після придушення Дожі Дьердя повстання 1514 . В Польщі норми До. п., що складалися вже з середини 15 ст, увійшли в Петрковський статут 1496 . До. п. поширювалося в цих країнах на основну масу селян. Воно передбачало багатоденну (до 6 днів в тиждень) панщину, позбавлення селян більшості власницьких, цивільних і особистих прав, супроводилося скороченням селянського заорювання або навіть позбулося землі частини селян і перетворенням їх в безправних холопів або тимчасових власників землі. Інші причини привели до поширення в 17 ст До. п. в країнах Балканського півострова, захоплених імперією Османа. До. п. переслідувало тут в першу чергу мета забезпечити виплату грабіжницьких державних податків.
Панування До. п. в період пізнього середньовіччя було одним з проявів перемоги феодальної реакції, що надовго затримала капіталістичний розвиток країн Центральної і Східної Європи. Відміна До. п. відбувалася тут в ході реформ кінця 18—19 вв.(століття) (1781 в Чехії, 1785 в Угорщині, 1807 в Пруссії, 1808 в Баварії, 1820 в Мекленбурге і т. д.); крепостнічеськие пережитки зберігалися, проте, тут і після цих реформ.
В більшості країн Сходу До. п. не отримало широкого поширення. Проте в різні періоди в деяких країнах існувало прикріплення селян до місця сплати податку, що породжувало і право розшуку і насильницького повернення збіглих селян як було, наприклад, в Ірані і суміжних з ним країнах в 13—14 вв.(століття)
Літ.: Ськазкин С. Д., Вибрані праці по історії, М., 1973; Безсмертний Ю. Л., Північно-французький серваж. (До вивчення загального і особливого у формах феодальної залежності селян), у сб.(збірка): Середні століття, М., 1971, ст 33; Кнапп Р., Звільнення селян і походження сільськогосподарських робітників в старих провінціях Прусської монархії, пер.(переведення) з йому.(німецький), СП(Збори постанов) БИ. 1900; Le deuxième servage en Europe Centrale et Orientale, P., 1971; Heitz G., Zum Charakter der «Zweiten Leibeigenschaft», «Zeitschrift für Geschichtswissenschaft», 1972 № 1.
Ю. Л. Безсмертний.
кріпацтво в Росії. Прийнято відрізняти кріпацтво як систему соціальних стосунків. п. як юридичної форми їх вираження. Тип залежності, що виражається поняттям «кріпацтво», можна прослідити в його генезисі на Русі приблизно з 11 ст, хоча до кінця 16 ст кріпосна форма експлуатації (якнайповніша форма феодальної залежності) охоплювала лише окремі категорії сільського населення. У 12 ст близькою по характеру до кріпацтва була експлуатація ролейних (ріллі) закупів і смердів на панщині. По Російській правді князевий смерд обмежений в майнових і особистих правах (його виморочне майно йде князеві; життя смерда прирівняне до життя холопа : за їх вбивство призначається однаковий штраф — 5 гривень). У 13—15 вв.(століття) стосунки феодальної залежності поширювалися на значне число селян, але кріпацтво ще було розвинене слабо. З середини 15 ст для деяких категорій селян окремої вотчини встановлюється обмеження виходу тижнем до і після Юрьева дня осіннього. Термін виходу, вказаний в грамотах середини 15 ст, підтверджений як загальнодержавна норма Судебником 1497, яким також встановлений розмір вихідного мита («літнього»). Судебником 1550 був збільшений розмір «літнього» і встановлено додаткове мито («за повоз»). Тимчасове (див. Заповідні літа ) , а потім і безстрокова заборона селянського виходу була підтверджена указом 1597, що встановлював п'ятирічний термін розшуку збіглих (урочні літа ) . В 1607 був виданий указ, що вперше визначав санкції за прийом і тримання збіглих (штраф на користь держави і «літнє» старому власникові збіглого). Основну масу дворянства владнували тривалі терміни розшуку збіглих селян, проте крупні землевласники країни, а також дворяни південної околиці, куди йшов великий приплив збіглих, були зацікавлені в коротких термінах розшуку. Впродовж всієї 1-ої половини 17 ст дворяни подають колективні чолобитні про подовження урочних років. У 1642 встановлений 10-річний термін для розшуку збіглих і 15-річний — для розшуку вивезених поміщиками чужих селян. Соборне укладення 1649 визначило безстроковість розшуку, т. е, поверненню підлягали всі селяни, що бігли від своїх власників після складання пісцових книг 1626 або переписних книг 1646—47. Але і після 1649 встановлювалися нові терміни і підстави для розшуку, які стосувалися селян, що бігли на околиці: у райони по засечной межі (укази 1653, 1656), до Сибіру (укази 1671, 1683, 1700), на Дон (вирок 1698 і ін.). Причому дворянство постійно домагалося, щоб розшук збіглих кріпосних селян здійснювався коштом держави. Велика увага законодавство 2-ої половини 17 ст приділяло покаранням за прийом збіглих.
В Росії в 17 — 1-ій половині 18 вв.(століття) зживалися відмінності між окремими прошарками селянства; відбувалося злиття кабальних холопів з повними, стиралися правові грані між холопами і селянами шляхом перетворення тих і інших в «ревізські душі», поступово ліквідовувався інститут холопа (вже в кінці 17 ст за феодалами було визнано право брати селянських дітей в дворових); посилювалося обмеження селян в правах власності (заборона набувати нерухомого майна в містах і повітах і т. п.) і пошуках додаткових джерел існування і доходів (відміна права вільно вирушати на промисли). Розширювалися права феодала на особу працівника, і поступово кріпосні позбавлялися майже всіх цивільних прав: у 1-ій половині 17 ст починається фактична, а в останній чверті 17 ст і юридично санкціонований (указами 1675, 1682 і 1688) продаж селян без землі, виробляється середня ціна селянина, незалежна від ціни землі, з 2-ої половини 17 ст вводяться тілесні покарання для селян, що не підкоряються волі землевласника. З 1741 поміщицькі селяни усуваються від присяги, відбувається монополізація власності на кріпаках в руках дворянства і К. п. поширюється на всі розряди тяглового населення, 2-я половина 18 ст — завершуючий етап розвитку державного законодавства, направленого на посилення До. п. в Росії: укази про право поміщиків засилати неугодних дворових людей і селян до Сибіру на поселення (1760) і каторжні роботи (1765), а потім і укладати у в'язниці (1775). Продаж і покупка кріпаків без землі не був обмежений нічим, окрім заборони торгувати ними за 3 місяці до рекрутського набору (1766) [причому це не стосувалося старих і малолітніх], при конфіскації або продажі маєтків з аукціону (1771); дозволялося розлучати батьків і дітей (1760). Закон передбачав покарання лише за смерть кріпака від поміщицьких катувань. Велике значення в розвитку До. п. мали ревізії (особливо перша з них, проведена в 1719). В кінці 18 ст сфера дії До. п. розширилася і територіально: воно було поширене на Україну.
Поступово у зв'язку з розвитком в надрах феодалізму капіталістичних стосунків почав наростати криза феодально-кріпосницької системи в Росії. У 18 ст До. п. зробилося головною перешкодою в розвитку продуктивних сил країни. Воно заважало культурному і соціальному прогресу. Тому в 1-ій половині 19 ст всі суспільні питання кінець кінцем зводилися до проблеми відміни До. п. Не дивлячись на всі обмеження, дворянська монополія на володіння кріпаками підточувалася. По указу 1841 кріпаків дозволялося мати лише особам, що володіли населеними маєтками. Але багаті кріпаки самі мали кріпаків і мали в своєму розпорядженні засоби для викупу на волю, який, проте, цілком залежав від поміщика. У 1-ій половині 19 ст в Росії почали розроблятися проекти обмеження і відміни До. п. У 1808 було заборонено продавати кріпаків на ярмарках, в 1833 — розлучати членів одного сімейства при продажі. Часткове розкріпачення незначного числа селян було вироблене на основі законів про «вільних хліборобів» (1803) і «временнообязанних селянах» (1842). У обстановці селянських хвилювань уряд відмінив в 1861 До. п. (див. Селянська реформа 1861 ) . Проте пережитки До. п. (поміщицьке землеволодіння, відробітки, черезполосиця і т. п.) збереглися в Росії аж до Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Літ.: Ленін Ст І., Розвиток капіталізму в Росії, Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 3; його ж, Кріпосне господарство в селі, там же, т. 25; Греків Би. Д., Селяни на Русі з прадавніх часів до XVII ст, 2 видавництва, кн. 1—2, М., 1952—54; Маньков А. Р., Розвиток кріпака права в Росії в 2-у підлогу.(половина) XVII ст, М.— Л., 1962; Корецкий Ст І., Закріпачення селян і класова боротьба в Росії в другу підлогу.(половина) XVI ст, М., 1970; Похильовіч Д. А., Селяни Білорусії і Литви в XVI—XVIII вв.(століття), Львів, 1957; Дорошенко Ст Ст, Нариси аграрної історії Латвії XVI ст, Рига, 1960; Семевський Ст І., Селяни в царювання імп.(імператор) Катерини II, т. 1—2, СП(Збори постанов) Би. 1881—1901; його ж, Селянське питання в Росії в XVIII і першою пів.(половина) XIX вв.(століття), т. 1—2, СП(Збори постанов) Би. 1888; Ігнатовіч І. І., Поміщицькі селяни напередодні звільнення, М., 1910. Див. також літ.(літературний) при ст. Селянство (у Росії і СРСР), Селянська реформа 1861 .
