Роман (франц. roman, йому.(німецький) Roman), різновид епосу як роду літератури, один з великих за об'ємом епічних жанрів, який має змістовні відмінності від іншого такого ж жанру — національно-історичної (героїчною) епопеї, активно розвивається в західноєвропейських літературах з епохи Відродження, а в новий час отримує пануючу значення в світовій літературі. Спочатку Р. називали оповідні твори, створені на якій-небудь романській мові, на відміну від інших, написаних на латині — літературній мові середньовіччя. Пізніше, коли з'явилися англійський і німецький Р., старе значення терміну забулося, і він набув сучасного значення, але в різних країнах неоднакове. Так, в Англії Р. (romances) називають лише ті з них, в яких зображаються надзвичайні пригоди, а соціально-побутові Р. називаються novels. Переважаюча форма Р. — прозаїчна, але відвіку створюються і Р. у віршах.
На відміну від епопеї з її інтересом до становлення суспільства — до подій і позитивних героїв національно-історичне значення, Р. проявляє інтерес до становлення соціального характеру окремої особи в її власному житті і в її зовнішніх і внутрішніх зіткненнях з середовищем. Як новий жанр Р. історично виникає і розвивається тоді, коли у феодальному суспільстві з його строгою системою авторитарних норм — релігійних, станових, корпоративних — починають складатися умови для моральної свободи окремої особи, для розвитку її самосвідомості і самоствердження, для ідейно-етичного заперечення нею старих загальнозначущих норм. Процес швидкого розвитку особистого початку, що відбувався в свідомості різних шарів суспільства, був важливий не лише для появи в самому житті нових типів людей, що діють в своїх інтересах, але і для формування нового, «гуманістичного» світобачення.
В Європі декілька Р. було створено ще в пізню пору (1—4 вв.(століття)) життя античного суспільства (так званий античний любовний Р., наприклад «Ефіопіка» Геліодора ) , але справжній розвиток Р. почався лише на підступах до західноєвропейського Відродженню, перш за все — у французькій літературі
12 ст, отклікавшейся на виникнення нового, «куртуазного» ідеалу — спрямованості лицаря до витончених етично-естетичних переживань, які особливо сильно виявлялися в любові до «прекрасної пані», обраниці серця, і були яскравим вираженням «особового початку», доти ще не розвиненого в житті рицарства (див. Куртуазна література ) . Це привело до створення багаточисельних рицарських романів (віршованих і прозаїчних), в яких герой-лицар здійснював неймовірні, часом фантастичні подвиги не в ім'я батьківщини, родового або васального боргу, як в героїчному епосі, а ради власної слави і відданості своєї коханої.
Пізніше, з 16—17 вв.(століття), «романні» інтереси стали виникати у письменників з демократичних шарів суспільства; спочатку в іспанській, а потім в древніх західноєвропейських літературах з'явилися пригодницькі Р., головними героями яких були активні вихідці з соціальних низів; завдяки напористості, виверткості, шахрайству, випробовуючи то успіхи, то поразки, вони втиралися у вищі шари феодального суспільства, що вже хилилося до занепаду, добиваючись там високого положення. У кращих з таких авантюрно-крутійських Р. (наприклад, «Пригоди Шахраюй Блаза» А. Р. Лесажа ) письменники по ходу пригод героя давали широкі картини вдач різних соціальних шарів.
Обидва види Р. мали щось загальне в побудові сюжетів . Пригоди лицарів або «шахраїв» полягали в їх зіткненнях з різними, часто випадковими небезпеками в різних місцях; сюжет твору був позбавлений «єдності дії» і будувався як ланцюжок епізодів, зв'язаних між собою лише єдністю головного героя і тимчасовою послідовністю. А по своєрідності художнього мислення тих часів герой зазвичай виходив неушкодженим з найстрашніших зіткнень, і кінцева розв'язка конфліктів зазвичай була благополучною.
Ще в початку 17 ст (захід Відродження) було створено пригодницький твір, що об'єднав мотиви крутійського, пасторального і рицарського Р., — «Дон Кихот» Сервантеса. Виникнувши з прагнення пародіювати епігонів рицарського Р., воно втілилося у великий Р., такий, що передує історії європейської романістіки нового часу, завдяки, зокрема, не вмираючою і в подальші століття «донкіхотської ситуації» (протистояння суб'єктивне героїчної людської натури і прози життя).
Пригодницький Р. різних видів виникав і розвивався в ту історичну епоху, коли в суспільстві ще не дозріли соціальні сили, які могли б ідеологічно протистояти його старим засадам. Коли ж — на підступах до буржуазних революцій — такі ідейні антагонізми стали виникати, вони позначилися на подальшому розвитку жанру. Тоді письменники з різними суспільними ідеалами стали цікавитися таким становленням характерів окремих осіб, яке виникало і розвивалося в їх внутрішніх, ідейних протиріччях з суспільством. Тоді на зміну пригодницькому Р. поступово прийшов Р., в сюжеті якого розвивався єдиний конфлікт — або між головними героями, що займають різні життєві позиції, або між героєм і що оточує його соціальним середовищем.
Першими авторами Р. нового типа були англійські і французькі сентименталісти середини 18 ст Так, в «Юлії, або Новій Елоїзе» (1761) Ж. Ж. Руссо весь сюжет побудований на одному конфлікті: чутлива любов аристократки Юлії і бідного вчителя Сен-пре розкриває не лише глибину їх переживань, але і їх внутрішній протест проти бездушних моральних норм і вдач пануючого дворянського стану. У 19 ст всі крупні романісти, одні відразу (О. Бальзак, Стендаль), інші поступово (Ст Ськотт, Ч. Діккенс), засвоїли цю нову форму Р., відповідний його новому вмісту, і вона стала пануючою.
В Росії пригодницькі Р. виникли в безіменній літературі кінця 17 — початку 18 вв.(століття) («Повість про Василя Коріотськом» і ін.), а потім створювалися низовими демократичними письменниками аж до «пушкінської» епохи (М. Д. Чулков, А. Е. Ізмайлов і ін.). Першим російським Р. нового типа був «Євгеній Онегин» А. С. Пушкіна; на його традицію спиралися багато романістів 19 ст
(М. Ю. Лермонтов, І. С. Тургенев, І. А. Гончаров і ін.).
Р. нового типа, засновані на принциповіших ідейних позиціях авторів, а часто і героїв, відрізнялися розвитком проблематики і вшир і углиб. Показуючи становлення характерів героїв в складних конфліктних взаємодіях, багато авторів просліджували і формування, і зміну цих характерів в певних національно-історичних умовах і тому охоплювали оповіданням дуже широкі сфери суспільного життя змальовуваних епох і країн — їх цивільні, духовні, побутові стосунки і вдачі («Євгеній Онегин» Пушкіна, «Батько Горіо» Бальзака, «Важкі часи» Діккенса). Такі Р. незрідка бували розгалуженими, багатолінійними по сюжету і монументальними за об'ємом («Втрачені ілюзії» Бальзака, «Холодний будинок» Діккенса, «Ганна Кареніна»
Л. Н. Толстого, «Брати Карамазови» Ф. М. Достоєвського), а інколи навіть об'єднувалися в цикли (у «Людській комедії» Бальзака, «Ругон-Маккарах» Е. Золя). А в той же час автори таких Р. проявляли ту або іншу міру історизму художнього мислення і на цій основі приходили (часто стихійно) до розкриття обумовленості змальовуваних характерів обставинами суспільного життя. Тим самим вони приходили до реалізму, що розкривав глибокі протиріччя соціального життя, до реалізму критичному, такому, що зазвичай приводив навіть тих героїв, позиціям яких співчував автор, до невдач і поразок. І Р. ці були по перевазі драматичними або навіть трагічними в своїх конфліктах і особливо в розв'язках («Герой нашого часу» Лермонтова, «Мадам Боварі» Р. Флобера, «Ідіот» Достоєвського). Деякі романісти, що володіли дуже активними етичними ідеалами (Толстой, Достоєвський), глибоко розкрили духовну і психологічну суперечність суті людини. 19 ст став класичною стадією розвитку жанру.
В 20 ст традицію соціально-побутового, незрідка в той же час і психологічного Р. «критичного» реалізму продовжують багато письменників (Дж. Голсуорси, А. Франс, Р. Роллан, Р. Тагор, Т. Манн, А. Моравіа, Р. Грін, Е. Хемінгуей, Р. Белль, У. Фолкнер і ін.). В той же час в розвитку жанру намітилися дві нові і протилежні тенденції. З одного боку, криза ідеологічної свідомості буржуазного суспільства виявилася у втраті орієнтації на об'єктивні процеси і закономірності суспільного життя, в різкому посиленні суб'єктивності і індівідуалістічності світобачення. Захоплені ним романісти відходили від реалізму і зосереджувалися на суб'єктивному «потоці свідомості» героїв, на аналізі їх емоційних вражень від життя, не пронизаному загальною ідейною концепцією і часто перехідному в психологічний «натуралізм». Так виник в світовій літературі 20 ст модерністський Р. (А. Білий, М. Пруст, Дж. Джойс, Ф. Кафка і др.; див.(дивися) також «Новий роман» ).
З іншого боку, в Росії, потім в СРСР і пізніше в інших країнах в їх соціалістичних літературах, що виражають революційне конкретно-історичне світобачення, створювалися Р., що продовжували демократичні традиції реалізму 19 ст Вони змальовували процес засвоєння нового світогляду цивільно-активною частиною робітничо-селянських мас і демократичної інтелігенції і в той же час процес їх участі в революційному русі, в цивільній боротьбі, в будівництві і захисті нового суспільства. В основному це — Р. на теми боротьби і праці, соціально-політичні по своїй проблематиці і конфліктам, героїчні або романтіко-героїчні по своєму пафосу, критично затверджуючі життя, створені на основі принципів соціалістичного реалізму . У власне жанровому плані вони містять в собі нову властивість: у них, як і в Р. 19 ст, характери усвідомлюються в їх розвитку, але розвиток цей відбувається на основі дієвої участі героїв в революційному становленні нового суспільства. Такі Р. бувають і не дуже великі за сюжетним обсягом («Мати» М. Горького, «Розгром» А. А. Фадєєва, «Як загартовувалася сталь» Н. А. Островського), але часто у зв'язку з особливостями свого вмісту досягають монументальних масштабів сюжетного розвитку, є романами-епопеями нового типа. У багатонаціональній радянській літературі роман-епопею представляють такі твори, як «Тихий Дон» М. А. Шолохова, «Ходіння по муках» А. Н. Толстого, «Живі і мертві» До. Симонова, «Кров людська — не водиця» М. А. Стельмаха, «Просвіт в хмарах» А. М. Упіта, «Дорога Абая» М. Ауезова і др.; у зарубіжних соціалістичних літературах — «Мертві залишаються молодими» А. Зегерс, «Комуністи» Л. Арагона, «Хвала і слава» Я. Івашкевіча.
Літ. : Веселовський А. Н., Історія або теорія романа?, Ізбр. статті, Л., 1939; Гріфцов Би. А., Теорія романа, М., 1927; Фокс Р., Роман і народ, пер.(переведення) з англ.(англійський), М., 1960; Деці П., Сім століть романа, пер.(переведення) з франц.(французький), М., 1962; Кожінов Ст Ст, Походження романа, М., 1963; Мотильова Т. Л., Зарубіжний роман сьогодні, М. 1966; Льовідова І., Роман — в центрі суперечок, «Питання літератури», 1967 № 5; Бахтін М. М., Епос і роман, «Питання літератури», 1970 № 1; Поспелов Р. Н., Романні жанри в епосі, в його кн.: Проблеми історичного розвитку літератури, М., 1972; Долі романа, Сб. ст., М-код,, 1975; Kayser W., Entstehung und Krise des modernen Romans, Darmstadt, 1965; Stevick Ph., The theory of novel, N. Y., 1967; Bourneuf R., Ouellet R., L''univers du roman, P., 1972; Hilliebrand B., Theorie des Romans, Bd 1—2, Münch., 1972 (літ.).
