Народна освіта, система освітньо-виховних установ і заходів, забезпечуючу освіту і виховання народу відповідно до інтересів, потреб суспільства і держави. У ряді країн поряд з державними існують приватні і релігійні учбово-виховні установи. Н. о. охоплює установи дошкільного виховання, загальноосвітні школи всіх типів, професійно-технічні, середні спеціальні і вищі учбові заклади, різні форми професійного вчення і підвищення кваліфікації працівників, позашкільні установи.
Про Н. о. як про систему широкої освіти народу на користь держави можна говорити лише починаючи з кінця 18 — почала 19 вв.(століття) До цього за всю багатовікову історію людства вчення і виховання в школах були привілеєм родової, рабовласницької і феодальної знаті. Невелике число дітей ремісників і торговців отримувала елементарна освіта в цехових, гильдейських і міських школах. Основні маси трудящих були позбавлені права на освіту.
З розвитком капіталістичних стосунків зацікавленість буржуазії в удосконаленні виробництва і вченні робітників, а також участь народних мас в буржуазних революціях привели до того, що в країнах, що вступали на дорогу капіталістичного розвитку, як правило, видавалися закони, що визначали обов'язки держави по організації освіти всіх громадян без виключення. Проте ці закони відображали лише перехід від станової школи до школи класової. Станова школа вимагала приладдя учнів до відомого стану, класова (буржуазна) — засобів для плати за вчення. У ряді країн буржуазна школа тривалий час продовжувала існувати паралельно із становою, з привілейованими аристократичними учбовими закладами. Зростання продуктивних сил в капіталістичному суспільстві зумовив розвиток загального і нижчого професійного утворення значної частини трудящих. У 19 ст в більшості капіталістичних країн були видані закони про загальне обов'язкове початкове вчення. Хоча потреби тих, що розвиваються промисловості, транспорту, зв'язку і ін. галузей господарства у виучених працівниках мали об'єктивний характер, в буржуазних державах фактично були створені дві системи Н. о.: одна для імущих класів, інша для трудящих. Сучасні ідеологи капіталізму намагаються видавати деякі зміни в системах Н. о. капіталістичних країн (відміна плати за вчення в загальноосвітній школі, підвищення рівня загального обов'язкового вчення дітей до 14—15-річного віку, збільшення числа стипендіатів у вузах і ін.) за подолання класового характеру буржуазної школи. Вони стверджують, що в сучасних капіталістичних державах нібито не лише юридично, але і фактично здійснюється загальнодоступність освіти, є рівні можливості здобуття його для імущих і незаможних, а всі відмінності в освіті пояснюються лише різницею в здібностях і завдатках дітей. Проте в класовому суспільстві навіть безкоштовна школа не перестає бути класовою, бо витрати сім'ї на вміст дітей в школі доступні далеко не всім. Платність вчення у вузах і високі витрати на вміст студентів різко знижують соціальну значущість підвищення рівня обов'язкового безкоштовного вчення в середній школі. (Призначення що найбільш здатним вчиться з сімей стипендій трудящих з різних фондів не забезпечує права на освіту всієї молоді.) Класовий характер має і використовувана в окремих капіталістичних країнах практика розподілу що вчаться по школах і класах залежно від здібностей. В результаті вживання спеціальної системи тестів в число більш обдарованих потрапляють головним чином діти спроможних батьків, краще підготовлені до вчення, і лише вони мають можливість поступати в школи з підвищеним рівнем утворення, які відкривають доступ в університети і ін. вузи. Більшість випускників початкової школи поступають в такі школи, які, як правило, не дають права продовжувати освіту у вузі. В умовах буржуазного суспільства пролетарський революційний рух вимушував правлячі класи міняти політику області Н. о. і підтримувало заходи по розвитку освіти трудящих. Але фактично достовірно народна система освіти на всіх його рівнях можлива лише в умовах соціалістичного і комуністичного суспільства.
В СРСР і ін. соціалістичних країнах забезпечуються широкий розвиток і загальнодоступність всіх видів і форм освіти, послідовне здійснення принципів єдиної школи, безкоштовність освіти на всіх його рівнях, вчення на рідній мові, відділення школи від церкви, державні стипендії що вчиться професійно-технічних училищ, вищих і середніх спеціальних учбових закладів; система освіти передбачає високий рівень утворення всього населення, незалежно від расової і національної приналежності, майнового і соціального положення, підлоги, віросповідання.
Основою системи Н. о. у всіх країнах є початкова (елементарне) освіта. Тривалість початкового вчення в різних країнах, як правило, від 3 до 6 років. У деяких країнах немає спадкоємності між елементарною і середньою освітою; у систему Н. о. вводиться спеціальна ланка — проміжні школи (інколи їх називають додатковими), які готують до вступу до середньої школи.
Середня освіта здійснюється в школах зазвичай з 6-річним терміном вчення (граматичні школи у Великобританії, гімназії в ФРН(Федеральна Республіка Німеччини), ліцеї у Франції і Італії, класи з академічним профілем в США і др.); у СРСР (де вирішуються завдання загальної середньої освіти) — у всіх типах середньої загальноосвітньої школи, професійно-технічних училищах, що дають поряд з робочою професією загальну середню освіту, і в середніх спеціальних учбових закладах.
Вищу освіту дають університети, інститути, вищі школи і училища, деякі коледжі і ін. з терміном вчення звичайно від 4 до 6 років.
В багатьох капіталістичних країнах частина шкіл належить церкві, добродійним організаціям і приватним особам. У СРСР і ін. соціалістичних країнах учбові заклади переважно є державними (деякі знаходяться у веденні профспілок, кооперативних і ін. організацій).
Існує декілька систем управління Н, що історично склалися. о. — централізована, децентралізованная і змішана. При першій — справою освіти відають спеціальне міністерство і органи на місцях, держава фінансує школу, видає обов'язкові учбові програми, підручники, затверджує єдині вимоги для здобуття документів про освіту, керує підготовкою викладачів і т.д. Така система прийнята у Франції, Італії, Бельгії, країнах Латинської Америки.
При децентралізованной системі керівництво освітою знаходиться в компетенції місцевих адміністративних органів, а стан шкіл значною мірою залежить від самодіяльності населення. Держава обмежує свої функції обліком, а в окремих випадках частковим фінансуванням потреб освіти. Така система склалася у Великобританії (зокрема, в Шотландії), Норвегії, Швеції. Система Н. о. в США довгі роки була децентралізованной, з 60-х рр. 20 ст відбувається процес централізації.
Для змішаної системи управління освітою (існує в Індії, Пакистані і ін.) характерне розділення функцій між центральними і місцевими органами влади. Зазвичай центральні органи відають загальним планеруванням і контролем, а також фінансуванням ряду ланок Н. о.
В СРСР і ін. соціалістичних країнах управління Н. о. здійснюється урядами на основі демократичного централізму, що означає поєднання центрального керівництва з широкою самодіяльністю місцевих органів і громадськості.
Принципи побудови, основні завдання і дороги вдосконалення всіх ланок системи народної освіти визначені в «Основах законодавства Союзу РСР і союзних республік про народну освіту (19 липня 1973)».
«Метою народної освіти в СРСР є підготовка високоосвічених, всесторонньо розвинених активних будівельників комуністичного суспільства, вихованих на ідеях марксизму-ленінізму, у дусі пошани до радянських законів і соціалістичного правопорядку, комуністичного відношення до праці, фізично здорових, здатних успішно працювати в різних областях господарського і соціально-культурного будівництва, активно брати участь в суспільній і державній діяльності, готових беззавітно захищати соціалістичну Батьківщину, зберігати і умножати її матеріальні і духовні багатства, берегти і охороняти природу. Народна освіта в СРСР покликана забезпечувати розвиток і задоволення духовних і інтелектуальних потреб радянської людини» (указ. книга, с. 6). Система народної освіти в СРСР включає: дошкільне виховання, загальна середня освіта, позашкільне виховання, професійно-технічна освіта, середня спеціальна освіта, вища освіта. Науково-технічний прогрес з його постійно зростаючою науковою інформацією обумовлює необхідність регулярного поповнення трудящими загальноосвітніх, загальнотехнічних і спеціальних знань. Тому в системах народного утворення СРСР і ін. соціалістичних країн отримали широкий розвиток вечірнє утворення, заочне утворення, різні форми підвищення кваліфікації і самоосвіти трудящих. У СРСР різними видами вчення в 1973 було охоплено близько 81 млн. чіл.; існувало 181 тис. загальноосвітніх шкіл, у тому числі 165 тис. денних. 5,7 тис. професійно-технічних учбових закладів, 4,3 тис. середніх спеціальних учбових закладів, 825 вузів, у тому числі 61 університет. У загальноосвітніх школах всіх видів виучувалося 49,3 млн. учнів. 8-річну школу закінчили 4,8 млн. і середню загальноосвітню — 2,9 млн. чіл.; при цьому у вечірніх (змінних) і заочних середніх школах, в професійно-технічних училищах здобули середню освіту понад 660 тис. чіл. У професійно-технічних училищах виучувалося близько 2,8 млн. учнів, в середніх спеціальних учбових закладах — 4,4 млн., у вузах — 4,6 млн. студентів. У професійні технічні училища прийнято понад 2 млн. чіл., у тому числі 229 тис. в училища, що дають поряд з професією середню освіту, в середні спеціальні учбові заклади — 1 млн. 347 тис. чіл., у тому числі близько 850 тис. на денні відділення, у вузи — 930 тис. чіл., у тому числі 532 тис. на денні відділення. Училищами професійно-технічної освіти підготовлено понад 1,8 млн. кваліфікованих робітників. У народне господарство направлено 1,8 млн. фахівців, з них близько 700 тис. з вищим і 1,1 млн. з середньою спеціальною освітою. До кінця 1972 вища і середня (повне і неповне) освіта мала 72% населення, зайнятого в народному господарстві. Дорогою індивідуального, бригадного і курсового вчення на підприємствах, в установах і організаціях, а також в колгоспах отримали нові професії і підвищили свою кваліфікацію близько 20 млн. чіл.
Літ.: Маркс До. і Енгельс Ф., Про виховання і освіту, М., 1957; Ленін Ст І., Про народну освіту. Статті і мови, М., 1957; Ленін Ст І., Про виховання і освіту, 3 видавництва [М., 1973]; Директиви ВКП (б) і постанови Радянського уряду про народну освіту. Сб. документів за 1917—1947 рр. ст 1—2, М-код — Л., 1947; Луначарський А. Ст, Ленін і народна освіта. Сб. статей і виступів [М., 1960]; В. І. Ленін і проблеми народного утворення. Під ред. Н. К. Гончарова і Ф. Ф. Королева, М., 1961; Народна освіта в СРСР, М., 1967.
