Народне ополчення у Великій Вітчизняній війні 1941
 
а б в г д е ж з и й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ъ ы ь э ю я
 

Народне ополчення у Великій Вітчизняній війні 1941

Народне ополчення у Великій Вітчизняній війні 1941 45, добровольчі військові і воєнізовані формування з осіб, що не підлягали першочерговому заклику по мобілізації, що створювалися в допомогу Червоній Армії; одна з форм участі радянського народу в озброєній боротьбі проти німецько-фашистських загарбників. Напад фашистської Німеччини на СРСР, загроза існуванню соціалістичної держави підняли радянський народ на непримиренну боротьбу з ворогом. Сотні тисяч людей (робітники, службовці, студенти, колгоспники, працівники науки, техніки, культури і ін.), що не підлягали заклику, зверталися в партійні і радянські організації, у військкомати з проханням відправити їх на фронт. За ініціативою народу під керівництвом Комуністичної партії в багатьох містах почалося формування робочих загонів, комуністичних батальйонів загонів партійно-радянського активу, груп самооборони. Вже в перші дні війни в Бресті, Гродно, Перемишле, Лієпає такі формування брали участь в боях. 24 червня 1941 СНК(Рада Народних Комісарів) СССР прийняв постанову про створення на добровільних засадах в прифронтовій смузі винищувальних батальйонів для охорони об'єктів в тилу радянських військ і для боротьби з шпигунсько-диверсійними і десантними групами противника. Керівництво їх бойовою діяльністю в тилу країни здійснювали штаби при наркоматах внутрішніх справ СРСР, союзних і автономних республік і управліннях внутрішніх справ країв і областей. До кінця липня 1941 було 1755 винищувальних батальйонів (по 100—200 чіл., в окремих випадках до 500 чіл. у кожному), в яких налічувалося понад 328 тис. чіл. Крім того, більше 300 тис. чіл. полягало в групах сприяння батальйонам. У Москві було сформовано 25 винищувальних батальйонів, в областях РРФСР — понад 1000, на Україні — 657, в Білорусії — 78, в Молдавії — 63. Такі батальйони створювалися також на території Карелії, радянських прибалтійських і закавказьких республік. У 1941 в армію, що діє, було направлено 1350 батальйонів (понад 250 тис. чіл.), понад 25 тис. бійців-винищувачів стали партизанами.

загрузка...

  За ініціативою партійних організацій і трудящих Ленінграда в кінці червня 1941 почалося формування дивізій народного ополчення; вже 30 червня ця робота розвернулася у всіх районах. ЦК ВКП (б) схвалив почин ленінградців і розповсюдив його на ін. міста. 2 липня приступили до створення ополчення партійної організації Москви. 4 липня ГК(Цивільний кодекс) Про(Державний комітет оборони) прийняв постанову «Про добровільну мобілізацію трудящих Москви і Московської області в дивізії народного ополчення». Роботу по їх формуванню вели місцеві партійні органи. Командні посади в ланці батальйон і вище укомплектовувалися в основному кадровими командирами. Політсклад підбирався з місцевих партійних працівників, озброєння надавав наркомат оборони. Матеріальне забезпечення спочатку здійснювалося головним чином за рахунок місцевих ресурсів. У липні в Москві було сформовано 12 дивізій народного ополчення, які у вересні 1941 були перейменовані в стрілецькі дивізії і отримали військові номери: 2-я, 8-я, 17-я, 18-я (пізніше 11-я гвардійська), 29-я, 60-я, 110-я (84-я гвардійська), 113-я, 139-я. 140-я, 160-я 173-я (77-я гвардійська). П'ять дивізій (2-я, 8-я, 29-я, 139-я, 140-я) зважаючи на втрати в жовтні 1941 було розформовано, останні брали участь в боях до кінця війни. У жовтні 1941 в Москві було сформовано ще 4 дивізії народного ополчення, які в січні 1942 були перейменовані в стрілецьких: 129-у, 130-у, 155-у і 158-у. Всього народне ополчення Москви склало понад 160 тис. чіл. У Ленінграді в червні — вересні 1941 були сформовані і відправлені на фронт 10 дивізій і 14 кулеметно-артилерійських батальйонів (близько 135 тис. чіл.). Всього в ополчення вступило 200 тис. чіл. Три дивізії, що зазнали втрат в боях, були розформовані, не отримавши військових номерів, останні стали кадровими стрілецькими дивізіями (13-я. 44-я, 56-я, 80-я, 85-я, 86-я, 189-я) і брали участь в боях до повного розгрому ворога. У Ростові-на-Доні були створені кавалерійська дивізія народного ополчення (116-я, перетворена потім в 12-у гвардійську) і ополченчеський стрілецький полк, в Сталінграді — корпус народного ополчення у складі кавалерійської і стрілецької дивізій і танкової бригади. 15 тис. чіл. записалися в ополчення в Севастополі. Дивізії народного ополчення формувалися в Краснодарському краю, Кировськой, Воронежською, Ярославською областях, бригада — в Смоленську, полиці, батальйони, загони — в Курську, Тулі, Калініне, Іванові, Горькому, Рязані. Брянську. Ополчення РРФСР, за приблизним підрахунком, склало близько 1 млн. чіл. У 1941 ополченчеськие формування створювалися на Україні і в Білорусії. Проте зважаючи на незавершеність формування з'єднань на Україні в бойових діях брала участь лише Кременчуцька дивізія. Ополчення України використовувалося головним чином для комплектування і поповнення кадрових частин і з'єднань, окремі підрозділи прямували для партизанської боротьби в тилу ворога. У Білорусії налічувалося понад 200 формувань народного ополчення (близько 33 тис. чіл.). Понад 10 тис. чіл. билося в обложеному Могильові. У Карелії були три полки народного ополчення і ряд батальйонів; у Молдавії — Кишинівський комуністичний полк; у Естонії — Таллінський комуністичний і Нарвський робочі полиці, створені з окремих ополченчеських підрозділів; у Латвії — два Латиські полки, до яких увійшли робочі батальйони і загони партійно-радянського активу. У Литві діяли лише загони партійно-радянського активу.

  Літ.: Беляєв С., Ковалів П., Народне ополчення Ленінграда, Л., 1959; Московське ополчення [1941—1945 рр.]. Короткий історичний нарис, М., 1969; Біленко С. Ст, Винищувальні батальйони у Великій Вітчизняній війні, М., 1969; Балковій П. Н., Народне ополчення Радянської Україні, До., 1961.

  Би. І. Ковалів.