Визначення , релігійне уявлення про витікаючу від волі божества детерміновану етичної поведінки людини і звідси його «порятунки» або «засудження» у вічності. Особливе значення набуває в монотеїстських релігіях, оскільки з точки зору послідовного монотеїзму те, що все існує визначається кінець кінцем волею бога. При цьому концепція П. вступає в протиріччя з ученням про свободі волі і відповідальності людини за його провину, без якої виявляється неможливою релігійна етика. Це зумовило виникнення суперечок о П. у іудаїзмі, ісламі, християнстві . Повідомляючи про існування в Іудеєві три напрямів, історик Іосиф Флавій (1 ст) характеризує ессєєв як прибічників доктрини про П., саддукєєв — як прибічників вчення про вільну волю, а фарисеям приписує компромісну позицію. У ісламській теології 8—9 вв.(століття) йшла гостра полеміка між джабарітамі, що учили про абсолютний П., і кадарітамі, що відстоювали свободу волі. У християнстві концепція П. була сформульована Августином в боротьбі з пелагианством : на благодать не може бути заслужена і обумовлена лише вільним свавіллям божества. Підвищений інтерес до проблеми П. характерний для релігійного індивідуалізму Реформації — для М. Лютера і особливо для Ж. Кальвіна що розвинув вчення про абсолютний П. — кальвінізм .
