Августин Блаженний Аврелій (Augustinus Sanctus) (13.11.354, Тагаст, Північна Африка, Нумідія, — 28.8.430, Гиппон, Північна Африка), християнський теолог, видний представник західною патристики . Пройшов через захоплення маніхейством і скептицизмом, в 387 прийняв хрещення. З 395 єпископ Гиппона. Духовному світу А. властивий ряд протиріч: унікальна розумова сприйнятливість і устремління до єднальної догми, розвинена індивідуалістична самосвідомість і містика надособистої церковності. Онтологія А. і його вчення про бога як абсолютне буття слідують неоплатонізму, але А. намагався заново продумати старі ідеї, виходячи не з об'єкту, а з суб'єкта, з самоочевидності людського мислення (передбачення основної ідеї Декарта). Буття бога, по А., можна безпосередньо вивести з самосвідомості людину, а буття речей — ні (хід думки, близький Ансельму Кентерберійському і протилежний до підходу Хоми Аквінського ). Психологізм А. виявляється в його вченні про час як корелляте що пам'ятає, споглядає і чекаючої душі. Новою межею мислення А. була увага до двох проблем, мимо яких прошла антична думка: динаміки людської особи і динаміки загальнолюдської історії. Першою з них присвячена «Сповідь» — лірична автобіографія, що малює внутрішній розвиток А. від дитинства до остаточного твердження в ортодоксальному християнстві. З недосяжним для античної літератури і філософії психологічним самоаналізом А. зумів показати суперечність становлення особи. При цьому особові тенденції філософії А. поєднуються з теологічною доктриною визначення; від констатації темних «безодень» душі А. прийшов до виводу про необхідність божественної благодаті, яка виводить особу з тотожності собі і тим самим «рятує». Проблема містично осмисленої діалектики історії поставлена в трактаті «Про град божому», який написаний під враженням узяття Риму ордами Аларіха в 410. А. убачав два протилежні види людської спільності: «град земний», тобто державність, яка заснована «на любові до себе, доведеною до презирства до бога», і «град божий» — духовну спільність, яка заснована «на любові до бога, доведеній до презирства до себе». «Град божий» ніяк не тождествен ідеалу теократії, у дусі якого тлумачили в середні віки ідеологи католицизму учення А. (він підкреслював «бездомність» «граду божого», неможливість його пристосування до політичної реальності). А. знаходив влучні слова для критики «каїновського» духу імперії, потребітельськи організованої пізньоантичної цивілізації, бездумності римлян, що завоювали чужі міста і що скаржаться, коли те ж саме зробили з їх власним містом. Проте всяке насильство — від насильства над дитям в школі, виразно описаного в «Сповіді», до державного насильства — для А. є наслідок гріховної зіпсованості людини і остільки гідно презирство, але неминуче. Тому А. визнавав необхідність державної влади, ним же охарактеризованою як «велика розбійницька зграя».
Вплив А. було надзвичайно багатобічно. Для середньовіччя А. був незаперечним авторитетом в питаннях релігії і філософії, аж до Хоми Аквінського що не має собі рівного; від нього виходить платонічна орієнтація ранньою схоласти . Відродження оцінило його гостроту в передачі індивідуальної емоції, ранній протестантизм — переживання ним благодать. Мотиви «сповіді» в літературі сентименталізму (Руссо і ін.) переводили в мирський план досвід самоспостереження А. У сучасній католицькій неосхоластиці к А. апелюють мислителі, що не задовольняються розсудливістю томізму, екзистенціалісти бачать в А. одного зі своїх попередників.
Соч.: Opera omnia, t. 1—11, P., 1864—65 (Patrologiae cursus compl., ser. latina..., accur., J.-P. Migne, t. 32—47); у русявий.(російський) пер.(переведення) — Творіння Блаженного Августина, 2 видавництва, ч. 1—7, До., 1901—12.
Літ.: Трубецкой Е., Релігійно-суспільний ідеал західного християнства в V столітті, ч. 1, М., 1892; Герье Ст, Бл. Августин, М., 1910; Попів І. Ст, Особа і учення Бл. Августина, т. 1, ч. 1—2, Сергиев Посад, 1916; Баськин М., Августин як теоретик католицизму, «Тр. Моськ. ін-т(інститут) а історії, філософії і літератури», 1937, т. 1; Історія філософії, т. 1, М., 1940, с. 391— 96; Maier F. G., Augustin und das antike Rom, [Stuttg. — Kоln], 1955; Jaspers K., Die groben Philosophen, Bd I Münch., 1957; Hessen J., Augustins Metaphysik der Erkenntnis, Leiden, 1960; Deane H. A., The political and social ideas of St. Augustine, N. Y.—L., 1963.
