Маніхейство , релігійне учення, що виникло на Близькому Сході в 3 столітті і що було синтезом халдейсько-вавілонських, персидських (зороастрізм, маздеїзм, парсизм) і християнських міфів і ритуалів. М. зазвичай зв'язується з гностицизмом . Назва «М-код.» відбувається від імені його засновника — напівлегендарного Мані (близько 216 — близько 277). Згідно з відданням, він проповідував своє учення в Персії, Середній Азії, Індії. Йому приписують близько 7 робіт релігійно-етичного вмісту. Основний вміст М. склало песимістичне учення про ізначальності зла. Полемізуючи з християнством, М. учить, що зло — почало настільки ж самостійне, як і добро. Пов'язуючи зло з матерією, а добро зі світлом як духом, Мані, проте, на відміну від неоплатонізма, не вважав тьму або матерію наслідком згасання світла; у М. царство тьми як рівне протистоїть царству світла. Світова історія — боротьба світла і тьми, добра і зла, бога і диявола. При нападі тьми на світло частина світу полонила тьмою. Сенс подальшої історії — в звільненні світла, що полонить. По М., чоловік двойствен: творіння диявола, він створений все ж за зразком небесного «світлого первочеловека» і містить в собі елементи світла. Піддававшись усюди гонінням, як що протистоїть пануючим релігіям, М., проте поширилося до Іспанії на Заході і Китаю на Сході. На Заході воно розглядалося християнством як християнська єресь. У 8 столітті воно стало пануючою релігією в Уйгурськом царстві. У 8—9 століттях М. переслідувалося прибічниками ісламу; надалі припинило своє існування як самостійну релігію як в Європі, так і в Азії (у Китаї остаточна заборона М. відноситься до кінця 14 століття). Навіяні М. вчення про дуалізм добра і зла розвивали в Європі павлікиане, богомили (див. Богомильство ), катари, а на Сході — персидські маздакити.
Літ.: Дияконів М. М., Нарис історії древнього Ірану, М., 1961 (бібліографія); Alfaric P., Les écritures manichéennes, v. 1—2, P., 1918; Burkitt F. C., The religion of the Manichees, Camb., 1925; Schaeder H. H., Urform und Fortbildungen des manichäischen Systems, Lpz., 1927; Jackson A. V. W., Researches in Manichaeism, N. Y., 1932; Puech H., Le Manichéisine. Son fondateur, sa doctrine, P., 1949 (бібліографія); Widengren G., Mani und der Manichäismus, Stuttg., 1961: Ort L. I. R., Mani. A religio-historical description of his personality, Leiden, 1967.
