Природне право, одне з широко поширених понять політичної і правової думки, що позначає сукупність або зведення принципів, правив, прав, цінностей, продиктованих природною природою людини і тим самим як би незалежних від конкретних соціальних умов і держави. Е. п. виступало завжди як оцінна категорія відносно правової системи, що діяла в даному політичному суспільстві, і закріплюваного нею будуючи суспільних стосунків. У концепціях апологетичного плану цих буд і дію щєє право оголошувалися відповідними Е. п. і природній справедливості; у концепціях, що вимагали соціальних перетворень, існуючий порядок стосунків і право оголошувалися невідповідними Е. п. і справедливості. За багатовікове існування Е. п. його вміст варіювався залежно від історичних умов, а також соціально-політичних позицій його виразників. Ф. Енгельс відзначав, що Е. п. і природна справедливість є «... ідеологизірованноє, вознесене на небеса вираження існуючих економічних стосунків або з їх консервативної, або з їх революційного боку» (Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 18, с. 273).
Ідея Е. п. розвивалася вже в давнину, особливо на античному світі; вона використовувалася грецькими софістами, Арістотелем і особливо активно стоїками. Римські юристи поряд з цивільним правом і правом народів виділяли природне право (jus naturale) як віддзеркалення законів природи і природного порядку речей. Цицерон стверджував, що закон держави, Е, що перечить. п., не може розглядатися як закон.
В середні віки Е. п. носило по перевазі геологічну форму, будучи складовою частиною релігійних учень (наприклад, в ученні Хоми Аквінського Е. п. — конкретизація божественного розуму, керівника світом, основа права, що створюється державою). І в сучасний період ідея Е. п. залишається складовою частиною офіційної теологічної і політичної доктрини католицької церкви (див. Неотомізм ).
Своє найвище соціальне звучання ідея Е. п. отримала в 17—18 вв.(століття) як основне ідеологічне знаряддя боротьби прогресивних сил суспільства з феодальних буд. Ідеологи Освіти — Дж. Локк, Же. Руссо, Ш. Монтеськье, Д. Дідро, П. Гольбах, А. Н. Радіщев і ін. широко використовували ідею Е. п. для критики феодальних порядків, як що перечать природній справедливості. У цих концепціях Е. п. виступало як незмінні принципи природи людини і його розуму, які мають бути виражені в законах, що діють, що спричинить заміну правління людей (тобто абсолютизму) правлінням законів. Ідеї Е. п. знайшли віддзеркалення у французькій Декларації прав людини і громадянина (1789), американській Декларації незалежності (1776) і ін. актах. У той же період (17—18 вв.(століття)) активізувалися спроби виправдання за допомогою Е. п. феодально-абсолютистських режимів (наприклад, С. Пуффендорф в Германії).
Із зміцненням капіталістичних буд буржуазні ідеологи 19 ст відмовилися від Е. п., оголосивши буржуазних буд єдино можливим і справедливим, не потребуючим надзаконних критеріїв. Особливо рішуче проти ідеї Е. п. виступає позитивізм .
В 20 ст відбувається процес т.з. відродження природного права. Це пов'язано з тим, що перехід капіталізму в монополістичну, а потім і державно-монополістичну стадію зажадав переоцінки ряду правових інститутів, у тому числі і за допомогою Е. п., а зростання свідомості трудящих змусив буржуазних ідеологів шукати популярні гасла, які можна було б обернути проти соціалістичних ідей. Теорія Е. п. виявилася зручній для цих цілей (наприклад, заперечення приватної власності оголошується порушенням основних принципів Е. п.). Після 2-ої світової війни 1939—45 в Західній Німеччині, Італії і деяких ін. країнах Е. п. використовувалося, з одного боку, для відмежування від фашистській ідеології, а з іншого боку — для того, щоб перешкодити соціально-політичним реформам, що далеко йдуть. «Відроджене Е. п.» випробовує сильний вплив клерикалізму, а також додає поняттю Е. п. прагматистський характер (наприклад, Е. п. «із змінним вмістом» або «Е. п. конкретної ситуації»).
Марксистський матеріалістичний підхід до права як віддзеркалення економічних буд і політичної структури класового суспільства робить зайвим поняття Е. п. як передумова існування і обов'язковості права, що діє; у суспільстві може бути лише одне право, що встановлюється державою, а в своїй правотворчій діяльності держава зв'язана принципами даних соціальних буд, які визначаються не «природою людини», а соціально-економічних буд і способу виробництва. В той же час марксизм не вважає помилковим все те, що стоїть за поняттям Е. п. Він надає важливе значення невідчужуваним правам людини і громадянина, а в оцінці права, що діє, відводить важливу роль ідеалам і цінностям (в т.ч. і справедливості), рахуючи їх, проте, соціально обумовленими, класовими, історично змінними, а не апріорними категоріями.
Літ.: Історія політичних учень, 2 видавництва, М., 1960, с. 213—215, 236—249, 269—327.
