Парабіоз (від пара... і... біоз ), 1) особлива фазна реакція живої тканини на дію подразників (при певній силі і тривалості їх дії), що супроводиться оборотними змінами основних її властивостей — збудливості і провідності, а також нормального розвитку процесу збудження. Поняття і теорія П. дани і розроблені Н. Е. Введенським (1901) на нервово-м'язовому препараті жаби. При дії електричним струмом або іншими фізичними і хімічними чинниками на ділянку нерва в місці дії відбувається зміна реактивних властивостей нервового провідника, що розвивається поступово і що має фазний характер. Перша стадія —провізорная, зрівняльна, або стадія трансформації, - характеризується тим, що і слабкі і сильні роздратування нормальної ділянки нерва, розташованого перед парабіотізіруємим, викликають приблизно однакові скорочення м'яза із зменшенням їх амплітуди. У другій, парадоксальній, фазі П. сильні роздратування тієї ж незмінної ділянки нерва викликають менше тетанічне м'язове скорочення (див. Тетанус ), чим слабкі. У третій стадії — гальмівний, або гальмівною, - слабкі і сильні роздратування, нанесені на ділянці нерва, розташованій вище парабіотичного, не викликають скорочення. Якщо дія подразника продовжується, то відбуваються необоротні зміни і відмирання нерва. При видаленні зухвалого П. подразника нерв поступово повертається до вихідного стану; при цьому стадії П. розгортаються в зворотному порядку. Розвиток П. характеризується постійним зниженням лабільності ; та, що дратує і провідність нерва на різних стадіях П. має свої відмінні риси і супроводиться фазними змінами електричного потенціалу дратованої ділянки. Введенський розглядав всі стадії П. як різні форми прояву процесу збудження і характеризував П. як своєрідне збудження, що не поширюється, стаціонарне, є на ранніх етапах еволюції нормальною формою процесу збудження. Д. Н. Насонов із співробітниками встановив, що в основі П. лежать оборотні зміни білків протоплазми, близькі за своєю природою початковим фазам денатурації (див. Паранекроз ). Теорія П. надалі знайшла підтвердження в дослідженні зміни процесів збудження і гальмування в центральній нервовій системі, а також при вивченні вищої нервової діяльності. І. П. Павлов показав, що при розвитку внутрішнього гальмування в корі великих півкуль, окрім описаних на нервово-м'язовому препараті трьох стадій П., має місце четверта — ультрапарадоксальная, при якій позитивні подразники викликають негативний ефект, а негативні — позитивний. Учення о П. розкрило генетичну єдність процесів збудження і гальмування і вказало на взаємозв'язок збудливості і провідності.
2) Метод штучного з'єднання двох (або декілька) організмів через кровоносну і лімфатичну системи, вживаний у фізіологічному експерименті в цілях вивчення взаємних гуморальних впливів. Набув поширення після робіт німецьких учених Ф. Зауербруха і М. Хейде (1908). Застосовується для вивчення імунологічної толерантності при пересадках тканин і органів (див. Трансплантація ), для дослідження впливу на організм гормонів і інших метаболітов.
Літ.: Ухтомський А., Васильев Л., Винограду М., Вчення про парабіоз, М., 1927; Введенський Н. Е., Збудження, гальмування і наркоз, Полн. собр. соч.(вигадування), т. 4, Л., 1953; Насонов Д. Н., Місцева реакція протоплазми і збудження, що поширюється, 2 видавництва, М.— Л., 1962.
