Ліві есери , партія лівих соціал-революціонерів, дрібнобуржуазна політична партія в Росії 1917—21. З'явилася як опозиційна політична течія в партії есерів в роки 1-ої світової війни 1914—18, виступивши під антивоєнними гаслами. Лідерами його були М. А. Спірідонова, Би. Д. Камков, М. А. Натансон . Після Лютневої революції 1917 ліве крило есерів об'єдналося довкола газети «Земля і воля», що виступала з викриттями імперіалістичного характеру війни. На 3-м-коді з'їзді партії есерів [25 травня (7 червня) — 4 (17) червня 1917] Л. е. утворили т.з. «ліву опозицію» і виступили з декларацією, в основі якої лежало три головних пункту політичних розбіжностей з ЦК партії есерів: засудження війни як імперіалістичною, негайне припинення війни і вихід з неї Росії; засудження співпраці есерів з буржуазним Тимчасовим урядом як урядом контрреволюції; негайне рішення питання про землю у дусі есерівської програми «соціалізації» і передача землі селянам по зрівняльній нормі. Ці розбіжності, поступово посилюючись, привели спочатку до утворення фракції Л. е. усередині партії, а потім, після Жовтневої революції, до остаточного розколу — утворення нової партії. На Демократичній нараді (1917) в Петрограді Л. е. виступили проти коаліції з кадетами, а в Передпарламенті заявили, що вважають політику керівництва партії есерів зрадою, і покинули засідання. Л. е. входили разом з більшовиками у військово-революційні комітети, брали участь в Жовтневому озброєному повстанні 1917, в роботі 2-го Всеросійського з'їзду Рад 25—27 жовтня (7—9 листопада) 1917 (тоді як праві есери пішли із з'їзду), голосували за його декрети і були вибрані у ВЦИК. Постановою 4-го з'їзду есерів 26 листопада — 5 грудня (8—18 грудня) 1917 Л. е. були виключені з партії. 2(15) грудня 1917 1-й з'їзд Л. е. оформив їх організаційно як самостійну партію. На Надзвичайному, а потім на 2-м-коді Всеросійському з'їздах Рад селянських депутатів (листопад — грудень 1917) Л. е. в цілому підтримали більшовиків, але спочатку відмовилися від їх пропозиції увійти до Радянського уряду, зажадавши створення «однорідного» уряду з представників різних соціалістичних партій. Більшовики, враховуючи, що Л. е. визнали Жовтневу революцію 1917 і Радянську владу, і зважаючи на їх вплив серед селянства, пішли на тимчасову угоду з ними. В кінці 1917 сім лівих есерів увійшли в СНК(Рада Народних Комісарів): А. Л. Колегаєв був призначений наркомом землеробства, І. 3. Штейнберг — наркомом юстиції, П. П. Прошьян — наркомом пошти і телеграфів і так далі Л. е. брали участь в проведенні аграрної політики Радянської влади, будівництві Червоної Армії, в боротьбі з контрреволюцією. Але і в період угоди з більшовиками Л. е. по низці принципових запитань розходилися з ними (по відношенню до Засновницьких зборів, контрреволюційного друку, до ВЧ(висока частота) До(Всеросійська надзвичайна комісія), земствам і так далі), причому в основі всіх розбіжностей лежало заперечення Л. е., як дрібнобуржуазною партією, диктатури пролетаріату. У лютого 1918 в складних політичних умовах Л. е., схильні до коливань і авантюризму, виступили проти більшовиків. На засіданні ВЦИК 23 лютого 1918 Л. е. проголосували проти підписання умов Брестського світу 1918 з Німеччиною, а на 4-м-коді Надзвичайному з'їзді Рад (14—16 березня 1918) — проти його ратифікації. Коли ж переважною більшістю з'їзду мирний договір був ратифікований, Л. е. оголосили себе вільними від виконання умов угоди з більшовиками і вийшли із складу СНК(Рада Народних Комісарів), залишившись, проте, у складі ВЦИК і в ін. радянських установах. У перші місяці після Жовтневої революції 1917 Л. е. виражали інтереси селянства трудящого, але у міру розгортання соціалістичної революції в селу значна частина його відійшла від Л. е. (що і показали, зокрема, вибори в місцеві Ради в кінці червня 1918). Гл. соціальною базою Л. е. стає куркульство, проти якого були направлені декрети Радянської влади про комнезами, і частина середняків, інтереси яких також торкнулися цими декретами. 24 червня 1918 ЦК Л. е., а потім їх 3-й з'їзд (28 червня — 1 липня) постановили всіма доступними засобами «випрямити лінію радянської політики». З 5-го Всеросійського з'їзду Рад (4—10 липня 1918), на якому з 1164 депутатів були 773 більшовики, а останні — майже всі Л. е., почалася відкрита їх боротьба проти більшовиків. Більшість депутатів не підтримали Л. е.; тоді вони приступили до «активних» дій. 6 липня 1918 лівим есером Я. Г. Блюмкиним був убитий в Москві німецький посол Ст Мірбах, що послужило сигналом на початок контрреволюційного заколоту (див. Лівоесерівський заколот 1918 ) . Після розгрому заколоту вирішенням 5-го Всеросійського з'їзду Рад частина Л. е., що підтримує політичну лінію свого ЦК, була виключена із складу Рад. Проте значна частина рядових член партії Л. е. і навіть лідерів не підтримала авантюристських дій свого керівництва. Партія розкололася і у вересні 1918 з неї виділилися партії «народників-комуністів» і (революційних комуністів )[перша з них проіснувала до листопада 1918, а друга — до вересня 1920, коли вони увійшли в РКП (б)]. У 1918 частину лідерів Л. е. (Ст А. Алгасов, А. Л. Колегаєв, Р. Д. Закс, Би. Ф. Малкин, Ю. В. Саблін і ін.) вступила в ряди більшовиків; деякі перейшли в табір відкритих ворогів Сов. власті, брали участь в контрреволюційних змовах і повстаннях. Окремі групи Л. е. грали відому політичну роль в 1918—19 на Україні, Далекому Сході, в Туркестані і так далі в боротьбі з білогвардійцями, але виступали проти більшовицького керівництва. На початку 20-х рр., втративши всякий вплив в масах, партія Л. е. припинила своє існування.
Літ.: Ленін Ст І., Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво (див. Довідковий том, ч. 1, с. 332); Бонч-Бруєвіч Ст, Вбивство німецького посла Мірбаха і повстання лівих есерів, Ізбр. соч.(вигадування), т. 3, М., 1963; Гусев До. Ст, Крах партії лівих есерів, М., 1963; Гусев До. Ст, Еріцян Х. А., Від того, що погоджується до контрреволюції. (Нариси історії політичного банкротства і загибелі партії соціалістів-революціонерів), М., 1968; Ілюхина Р. М., До питання про угоду більшовиків з лівими есерами, в збірці: Історичні записки, т. 73, М., 1963; Голінков Д. Л., Крах ворожого підпілля, М., 1971, с. 88—99, 173—80; Спірін Л. М., Крах однієї авантюри, М., 1971.
