Характерология
 
а б в г д е ж з и й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ъ ы ь э ю я
 

Характерология

Характерология (від характер і ... логия ),

загрузка...

  1) у психології — вчення про характер. Термін введений німецьким філософом Ю. Банзеном («Нариси по характерологиі», 1867). Як особлива область психологічних досліджень отримала розвиток головним чином в німецькій психології 1-ої половини 20 ст, що виходила значною мірою з ідей філософії життя, феноменології і ін., причому термін «характер» незрідка виступав як синонім особи . Перший систематичний аналіз різних аспектів характеру був дан Л. Клагесом («Принципи характерологиі», 1910) на основі розвиненого їм вчення про вираження. У т.з. конституціональній типології німецького психіатра Е. Кречмера (1921) отримав закінчене вираження статичний підхід до характеру як якоїсь незмінної структури основних меж, відповідної будові тіла (див. Темперамент ), причому як психічна, так і соматична конституція визначається, по Кречмеру, кінець кінцем природженими, перш за все ендокринними чинниками (близький Кречмеру в своїй морфологічній концепції характеру американський психолог В. Шелдон). У типології До. Р. Юнга (1921) виділяються екстравертівний і інтравертівний типи характеру (особи), що відрізняються переважанням спрямованості (установкою) на зовнішній об'єкт або на внутрішній світ думок і переживань.

  Динамічний і генетичний підхід до характеру набув поширення в психоаналізі ( індивідуальна психологія А. Адлера і ін.), що відводить вирішальну роль у формуванні характеру подіям раннього дитинства; освіта тих або інших рис вдачі тлумачиться при цьому як своєрідний спосіб вирішення деякої конфліктної ситуації (у концепції В. Райха характер в цілому з'являється як «панцир», відчужена система захисних реакцій людини). У психоаналізі і різному перебігу , що йде від нього, глибинній психології робиться акцент на несвідомих і ірраціональних витоках характеру. У концепції німецького ученого Р. Хайса (1936) разнонаправленность потягів і здібностей розглядалася як основний конфлікт, що визначає формування характеру і особи. Ф. Лерш в роботі «Будова характеру» (1938, з 1951 під назву «Будова особи»), що зіграла провідну роль в подальшому розвитку німецької Х., спробував, відштовхуючись від теорій Фрейда і Клагеса, розвинути вчення про «шари» характеру, виділяючи в нім внутрішню, «ендотімную» основу (настрої, відчуття, афекти, потяги і т.д.) і особову «надбудову».

  В англо-саксонській психологічній літературі вивчення характеру із самого початку велося в рамках «дослідження особи»; після 2-ої світової війни 1939—45 і в німецькій психології термін «характер» витісняється терміном «особа».

  Радянська психологія, виходячи з марксистського розуміння людини як сукупності суспільних стосунків, підкреслює соціально-історичну обумовленість характеру і розглядає його як складна єдність індивідуального і типологічного, як результат взаємодії спадкових завдатків і якостей, що виробляються в процесі виховання.

  Літ.: Психоаналіз і вчення про характери, М. — П., 1923; Лазурський А. Ф., Класифікація осіб, 3 видавництва, Л., 1924; Виготський Л. С., До питання про динаміку дитячого характеру, в збірці: Педологія і виховання, М., 1928; Юнг До. Р., Психологічні типи, Цюріх 1929; Кречмер Е., Будова тіла і характер, 2 видавництва, М. — Л., 1930; Теплов Би. М., Проблеми індивідуальних відмінностей, М., 1961; Мейлі Р., Структура особи, в кн.: Експериментальна психологія, ред. і сост. П. Фресс і Ж. Піаже, пер.(переведення) з франц.(французький), ст 5, М., 1975; Леонтьев А. Н., Діяльність. Свідомість. Особа, М., 1975; Jahrbuch der Charakterologie, hrsg. v. Е. Utitz. Bd 1—6, Ст, 1924—29; Le Senne R., Traité de caractérologie, P., 1945; Heiss R., Die Lehre vom Charakter, 2 Aufl., B., 1949; Klages L., Die Grundlagen der Charakterkunde, 13 Aufl., Bonn, 1966; Lersch Ph., Aufbau der Person, 10 Aufl., Münch., 1966; Weliek A., Die Polarität im Aufbau des Charakters, 3 Aufl., Bern — Münch., 1966; Arnold W., Person, Charakter, Persönlichkeit, 3 Aufl., Gött., 1969.

  Ю. Н. Попів,

  А. А. Міхурів.

 

  2) У мовознавстві — напрям лінгвістичній типології. Виникло в рамках Празького лінгвістичного кружка, очолюваного Ст Ськалічкой . Х. виходить з того, що зі всіх потенційно можливих структурно-типологічних меж (характеристик) мови в кожній мові реалізуються в основному ті, які можуть розглядатися як взаємообумовлені або взаїмоблагопріятниє; поєднання деяких структурних властивостей мови може бути і нейтральним. Сукупність взаємообумовлених ознак складає загальний тип або характер мови і зумовлює міру відносної стійкості його структури. Так, що ізолює типа мови характеризується поєднанням таких ознак, як сильне зіставлення кореневих і службових (словоїзменітельних і словотворчих) елементів, стислість слова, слабкий розвиток категорій частин мови, слабо виражене узгодження, нечисленність складних слів, твердий порядок слів.

  Літ.: Ськалічка Ст, Про сучасний стан типології, пер.(переведення) з чеш.(чеський), у збірці: Нове в лінгвістиці, ст 3, М., 1963; його ж, Типологія і тотожність мов, в збірці: Дослідження по структурній типології, М., 1963; його ж, До питання про типологію, «Питання мовознавства», 1966 № 4; його ж, Vývoj jazyka, Praha, 1960.

  М. А. Журінськая.