Темперамент (від латів.(латинський) temperamentum — належне співвідношення частин), характеристика індивіда з боку динамічної особливостей його психічної діяльності, тобто темпу, ритму, інтенсивності окремих психічних процесів і станів. У структурі Т. можна виділити три головні компоненти: загальну активність індивіда, його рухові прояви і його емоційність. Загальна психічна активність індивіда характеризує «динамічні» особливості особи, її тенденції до самовираження, ефективному освоєнню і перетворенню зовнішньої дійсності. Міри активності розподіляються від млявості, інертності і т. п. до граничної енергійності, нестримності дій. Руховий, або моторний, компонент визначається його значенням як засобу, за допомогою якого актуалізується внутрішня динаміка психічних станів. Серед динамічних якостей рухового компонента слідує виділити прудкість, силу, різкість, ритм, амплітуду і ряд інших ознак м'язового руху (частина з них відноситься і до мовної моторики). Третій компонент Т. — емоційність характеризує особливості виникнення, протікання і припинення всіляких відчуттів, афектів і настроїв. Основні моменти «емоційності» — вразливість, імпульсивність, емоційна лабільність. Вразливість виражає міра афектної сприйнятливості суб'єкта, імпульсивність — прудкість, з якою емоція стає спонукальною силою вчинків і дій, емоційна лабільність — швидкість, з якою даний емоційний стан припиняється або змінявся іншим.
В історії учення о Т. можна виділити три основні системи поглядів на чинники, що обумовлюють прояви Т. в поведінці. Прадавніми з них є гуморальні теорії, що пов'язують Т. з властивостями тих або інших рідких середовищ організму, наприклад в ученні Гіппократа — із співвідношенням між чотирма рідинами (греч. krasis — суміш, поєднання, в латинському переведенні temperamentum), циркулюючими в людському організмі, — кров'ю, жовчю, чорною жовчю і слизом (лімфою, флегмою). Гіпотетичне переважання цих рідин в організмі і дало назви основним типам Т.: сангвінік, холерик, меланхолік і флегматик. У новий час психологічна характеристика цих типів Т. була систематизована І. Кантом («Антропологія», 1789): сангвінічний Т. відрізняється швидкою зміною емоцій при малій їх глибині і силі; холеричний — гарячністю, запальністю, поривчастою вчинків; меланхолійний — завглибшки і тривалістю переживань; флегматичний — повільністю, спокоєм і слабкістю зовнішнього вираження відчуттів. Проте в своїх тлумаченнях Кант допустив змішення меж Т. і характеру. Органічною основою Т. Кант вважав якісні особливості крові. Близько до гуморальних теорій Т. коштує ідея П. Ф. Лесгафта про те, що в основі проявів Т. кінець кінцем лежать властивості системи кровообігу.
Спроба розробити морфологічну теорію Т. належить німецькому психопатологові Е. Кречмеру (1888—1964), який визначав Т. через основних конституціональних типів статури. Наприклад, астенічному типові конституції, що відрізняється довгою і вузькою грудною кліткою, довгими кінцівками, подовженою особою, слабкою мускулатурою, відповідає, по Кречмеру, шизоїдний (шизотімічеський) Т., якому властиві особливості, розташовані в основному уздовж «психоестетичної» шкали, — від надмірної ранимої, афектної і дратівливості до бездушної холодності і тупої, «дерев'яної» байдужості; шизоїдам властиві замкнутість, відхід у внутрішній світ, невідповідність реакцій зовнішнім стимул-реакціям, контрасти між судорожною поривчастою і скутістю дій. Пікнічному типові, що характеризується широкими грудьми, коренастою фігурою, круглою головою, виступаючим животом, відповідає, по Кречмеру, циклоїдний (циклотімічеський) Т., індивідуальні особливості якого розташовуються уподовж «діатетічеськой» шкали, тобто від постійно підвищеного, веселого настрою у маніакальних суб'єктів до постійно пониженого, сумного і похмурого стану духу в депресивних індивідів; циклоїдам властиві відповідність реакцій стимул-реакціям, відвертість, уміння злитися з довкіллям, природність, м'якість і закругленість рухів. Кречмер перебільшував роль конституціональних особливостей як чинників психічного розвитку особи.
В концепції американського психолога У. Шелдона виділяється три основні типи соматичної конституції («соматотіпа»): ендоморфний, мезоморфний і ектоморфний. Для ендоморфного типа характерні м'якість і округлість зовнішнього вигляду, слабкий розвиток кісткової і мускульної систем; йому відповідає вісцеротонічеський Т. з любов'ю до комфорту, плотськими устремліннями, розслабленням і повільними реакціями. Мезоморфний тип відрізняється жорсткістю і незграбністю подоби, переважанням кістково-мускульної системи, атлетичністю і силоміць; з ним пов'язаний соматотонічеський Т. з любов'ю до пригод, схильністю до ризику, жаданням мускульних дій активністю, сміливістю, агресивністю. Ектоморфному типові конституції властиві витонченість і крихкість тілесної подоби, відсутність вираженої мускулатури; цьому соматотіпу відповідає церебротонічеський Т., що характеризується малою товариськістю, загальмованістю, схильністю до відособлення і самоти, підвищеною реактивністю. Як і Кречмер, Шелдон проводить думку про фатальну соматичну обумовленість найрізноманітніших психічних меж особи, у тому числі таких які цілком визначаються умовами виховання і соціальним середовищем.
Основним недоліком гуморальних і морфологічних теорій є те, що вони приймають як першопричину проявів Т. в поведінці такі системи організму, які не володіють необхідними для цього властивостями.
Теоретичне і експериментальне обгрунтування провідної ролі центр.(центральний) нервової системи в динамічних особливостях поведінки вперше дав І. П. Павлов, що виділив три основні властивості нервової системи: силу, врівноваженість і рухливість збудливого і гальмівного процесів. З ряду можливих поєднань цих властивостей Павлов виділив чотири комбінації у вигляді чотирьох типів вищій нервовій діяльності ; прояви їх в поведінці Павлов поставив в пряму зв'язок з античною класифікацією Т. Сильний, урівноважений і рухливий тип нервової системи розглядався ним як відповідний Т. сангвініка; сильний, урівноважений, інертний — Т. флегматика; сильний, неврівноважений — Т. холерика; слабкий — Т. меланхоліка. При оцінці цієї типології треба мати на увазі, що вона була побудована стосовно вищої нервової діяльності тварин і безпосередньо до людини неприкладена без істотних обмовок.
Радянські психологи (Б. М. Теплов, Ст Д. Небиліцин, Ст С. Мерлін) відзначають, що значення робіт Павлова з проблеми Т. полягає перш за все в з'ясуванні ролі властивостей нервової системи як первинних і найглибших параметрів психофізіологічної організації індивіда. На сучасному етапі розвитку науки зробити остаточні виводи відносно числа основних типів нервової системи, так само як і числа типових Т., ще не представляється можливим. Як показують дослідження, сама структура властивостей нервової системи як нейрофізіологічні вимірів Т. багато складніше, ніж це представлялося раніше, а число основних комбінацій цих властивостей, мабуть, значно більше, чим передбачалося Павловим.
Літ.: Кречмер Е., Будова тіла і характер, пер.(переведення) з йому.(німецький), 2 видавництва, М-коди.—Л., 1930; Льовітов Н. Д., Питання психології характеру, 2 видавництво, М., 1956; Лейтес Н. С., Досвід психологічної характеристики темпераментів, в збірці: Типологічні особливості вищої нервової діяльності людини, [т. 1], М., 1956; Ковальов А. Р. і Мясишев Ст Н., Психічні особливості людини, т. 1, Л., 1957; Теплов Би. М., Проблеми індивідуальних відмінностей, М., 1961; Мерлін Ст С., Нарис теорії темпераменту, 2 видавництва, Перм, 1973; Небиліцин Ст Д., Основні властивості нервової системи людини, М., 1966; Ананьев Би. Р., Людина як предметпознанія, Л.,1969; Klages L., Die Grundlagen der Charakterkunde, Lpz., 1928; Sheldon W. H., The varieties of temperament, N. Y.—L., 1942; Guilfo rd J. P., Zimmerman V. S., Fourteen dimensions of temperament, [Wash.], 1956; Cattell R. B., Personality and motivation structure and measurement, N. Y., [1957]; Diamond S., Personality and temperament, N. Y., 1967; Bourdel L., Les temperaments psychobiologiques, P., 1961; Strelau J., Temperament i typ ukladu nerwowego Warsz., 1969.
