Насильство, вживання тим або іншим класом (соціальною групою) різних, аж до озброєної дії, форм примусу відносно ін. класів (соціальних груп) з метою придбання або збереження економічного і політичного панування, завоювання тих або інших прав або привілеїв.
Марксизм показав, що систематичне вживання Н. у історії зв'язано, перш за все, з існуванням антагоністичних класів, тобто об'єктивними чинниками, визначуваними кінець кінцем рівнем розвитку продуктивних сил. Н. у руках експлуататорських класів є одним з головних засобів збереження або зміцнення даної системи антагоністичних суспільних стосунків, однією з умов її «нормального» функціонування. Різну роль Н. у історичному процесі К. Маркс пов'язував із зміною конкретно-історичних форм відчуження праці і способів примусу до праці. В рамках рабовласницького способу виробництва пан-рабовласник виступає в ролі організатора діяльності підвладних йому рабів; функцію постачальника робочої сили і утримання її в підпорядкуванні виконує держава. При феодалізмі ієрархічно організований панівний клас спирається на привласнення землі разом з виробниками, що працюють на ній. У буржуазному суспільстві, основу якого складає приватна власність відчуження праці приймає видимість вільного товарообміну між власниками упредметненої праці (капітал) і живої праці, робочої сили (пролетаріат). При цьому при капіталізмі збереження стосунків експлуатації маскується формальною «свободою», працівника, тут, природно, зростає роль збочених ідеологічних форм суспільної свідомості. Проте у вирішальні моменти класової боротьби буржуазія, не вагаючись, удається до Н., оголюючи експлуататорську суть антагоністичної системи стосунків. У епоху імперіалізму в політиці панівних класів виявляється тенденція до відмови від формально-демократичних методів, до встановлення відверто насильницьких, військово-фашистських диктатур. В області ідеології поряд з соціальною демагогією набуває поширення відверта апологія Н. (культ сили, теорії еліти, расистські теорії і т.п.), що отримала концентроване вираження у фашизмі. Панівні експлуататорські класи широко застосовували і застосовують Н. і в міждержавних відносинах, розв'язуючи війни, направлені на пограбування і закабалення народів, прагнучи утримати своє панування над націями, що поневолили (див. Війна, Колонії і колоніальна політика ).
Висхідні, прогресивні класи (наприклад, буржуазія в період боротьби з феодалізмом, робочий клас), у свою чергу, застосовують Н. для ломки системи віджилих суспільних стосунків і скинення, пов'язаних з цією системою класів, що не бажають поступитися своїми інтересами і привілеями.
Марксизм відкидає теорії, приписуючі Н. вирішальну роль в історії (Е. Дюрінг ). В той же час він зовсім не заперечує ролі Н. у тому або іншому механізмі здійснення історичної необхідності, особливо виділяючи епохи соціальних революцій. Просліджуючи генезис капіталістичної формації, Маркс показує, як Н. допомогло зруйнувати колишні суспільні стосунки і створити умови для існування капіталу — змусило паупера з допомогою т.з. «кривавого законодавства» стати робітникам. Методи первинного накопичення, писав Маркс «... частково покояться на грубому насильстві...», причому «... всі вони користуються державною владою, тобто концентрованим і організованим суспільним насильством, щоб прискорити процес перетворення феодального способу виробництва в капіталістичний і скоротити його перехідні стадії. Насильство є повитухою всякого старого суспільства, коли воно вагітне новим. Само насильство є економічна потенція» (Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 23, с. 761). Марксизм, з'ясувавши об'єктивну роль Н. у історії, вперше вирішив питання про свідоме вживання Н. пролетаріатом в його революційній боротьбі за комунізм. Марксистська постановка проблеми Н. виходить з об'єктивних закономірностей і умов класової боротьби, вимагає зводити Н. до необхідного мінімуму на кожному з етапів боротьби там, де є вибір. Історичний досвід показав, що панівні класи не відмовляються добровільно від своїх привілеїв і застосовують в боротьбі з пригноблюваними класами всі доступні ним засоби боротьби, аж до масового терору. Опір відживаючих класів заставляє і революційні класи удаватися до у відповідь насильницьких заходів, аж до озброєної боротьби. «... Коли немає реакційного насильства, проти якого треба боротися, — писав Ф. Енгельс, — те не може бути і мови про яке-небудь революційне насильство» (там же, т. 38, с. 419). Масштаби і форми революційного Н. залежать, перш за все, від міри і форм опору класів, що скидаються. В той же час у виборі жорстокіших або гуманніших форм перевороту істотну роль грає також міра морального і інтелектуального розвитку самого робочого класу, його партій і вождів, а також ін. обставини, як, наприклад, спадщина війни (див. До. Маркс, там же, т. 23, с. 9; Ст І. Ленін, Повні збори соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 36, с. 199—200).
Марксизм з самого свого зародження висував дорогу мирної революції як можливу в певних умовах альтернативу немирному революційному дороги. Але жодна глибинна соціальна революція немислима без масової політичної дії, без застосування примусових заходів до експлуататорів, без встановлення диктатури революційних класів, тобто певних форм соціального Н. (див. Соціалістична революція ).
Завдання побудови соціалізму вимагає вживання примусових заходів по відношенню до тих, що чинять опір елементам експлуататорських класів (буржуазії, куркульства). Проте неминуча в соціалістичному суспільстві соціальна смерть експлуататорських класів не означає застосування до всіх їх представників репресій, а тим більше їх фізичного знищення; рішуче присікаючи опір ворожих соціалізму сил, пролетарська держава надає лояльним елементам повну можливість застосувати свої знання і здібності в будівництві нового суспільства, стати його повноправними членами.
В період будівництва соціалізму головними стають методи не примусу, а переконання, виховання, організації мас, причому конкретно-історичні умови і рівень розвитку тієї або іншої країни визначають співвідношення цих методів. В той же час і в умовах соціалізму зберігаються заходи примусу до антигромадських елементів — злодіїв, дармоїдствують, злочинцям, хуліганам.
Нові міжнародні умови, пов'язані із зростанням соціалізму і міжнародного антиімперіалістичного руху, дозволили комуністичним партіям поставити питання про вигнання Н. з сфери міждержавних відносин ще в період співіснування капіталістичних і соціалістичних держав, про можливість запобігання новій світовій війні ще до повної перемоги соціалізму на землі (див. Світ міжнародний, Мирне співіснування ).
В сучасних умовах, коли існує світова соціалістична система, революційні процеси у ряді країн можуть розвиватися в більш безболісних формах. Якщо раніше буржуазія, будучи сильнішим за пролетаріат, нав'язувала йому найкривавіші форми боротьби, то в сучасну епоху перед пролетаріатом відкривається можливість нав'язувати буржуазії гуманніші форми боротьби. В той же час світовий комуністичний рух, спираючись на досвід історії, підкреслює в своїх програмних документах необхідність мати на увазі і перспективу «немирного переходу до соціалізму», бути завжди готовими до зміни форм боротьби, до вживання озброєних форм примусу там, де до цього вимушує пролетаріат опір реакції.
Правильний підхід до проблеми Н. вироблявся в комуністичному русі і в систематичній боротьбі проти опортуністичних вистав. Ревізіоністські концепції виникають на грунті перебільшення легальних можливостей буржуазної демократії, нібито що дозволяє робочим партіям без встановлення диктатури пролетаріату ввести соціалізм. Марксистсько-ленінські партії ведуть непримиренну боротьбу з ревізіонізмом, правим опортунізмом, який паралізує революційну волю робочого класу. Нічого спільного не мають з революційним марксизмом і різного роду лівацькі вистави, носії яких абсолютизують значення озброєних насильницьких дій в ході революційної боротьби пригноблюваних класів або намагаються упровадити методи «казармового комунізму» в практику соціалістичного будівництва (див. Маоїзм ).
Марксистське розуміння Н. є об'єктом систематичних нападок і фальсифікації в сучасній антикомуністичній літературі. Буржуазні пропагандисти замовчують те, що само буржуазне суспільство є буд, систематично практикуючий Н. по відношенню до мас трудящих, пригноблюваних націй, ведучим справедливу національно-визвольну боротьбу. Змальовує комуністів шанувальниками терору, Н., вони умовчують про те, що вживання пролетаріатом Н. є вимушеним і носить тимчасовий, обмежений характер. Послідовне розвиток соціалістичної демократії в соціалістичних країнах, боротьба комуністичних партій капіталістичних країн за оновлення і розширення демократії, проти реакційної диктатури буржуазії, активна політика соціалістичних держав, направлена на затвердження принципів мирного співіснування держав, все більше викривають і спростовують вигадки ідеологів антикомунізму.
Комуністи в своїй політиці слідують ясним заповітам класиків марксизму-ленінізму. «... У нашому ідеалі немає місця насильству над людьми», — підкреслювало Ст І. Ленін, — і цей ідеал комунізму відповідає об'єктивній тенденції історичного процесу, де «... весь розвиток йде до знищення насильницького панування однієї частини суспільства над іншою» (Повні збори соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 30, с. 122).
Літ.: Маркс До., Капітал, гл.(глав) 24, Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 23; Енгельс Ф., Анті-Дюрінг, отд.(окремий) 2, глави 2, 3, 4, там же, т. 20, с. 162—70; його ж, Роль насильства в історії, там же, т. 21; Ленін Ст І., Про державу, Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 39; його ж, Як буржуазія використовує ренегатів, т. 30; його ж, Зауваження на книгу Н. І. Бухаріна: «Економіка перехідного періоду», в кн.: Ленінська збірка, XI, М. — Л., 1929; Програмні документи боротьби за мир, демократію і соціалізм, М., 1961; Програма КПРС (Прийнята XXII з'їздом КПРС), М., 1972; Міжнародна нарада комуністичних і робочих партій. Док-ти і мат-ли. Москва. 1969, М., 1969; Матеріали XXIV з'їзду КПРС, М., 1971; Кари Р., Про мирну і немирну дороги розвитку соціалістичної революції, «Проблеми світу і соціалізму», 1962 № 5; Ковальов С., Комуністичний гуманізм і революційний примус, там же, 1964 № 5; Федосєєв П., Матеріалістичне розуміння історії і «теорія насильства», «Комуніст», 1964 № 7.
