Мирне співіснування
 
а б в г д е ж з и й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ъ ы ь э ю я
 

Мирне співіснування

Мирне співіснування, тип стосунків між державами з різним суспільним устроєм, який передбачає: відмова від війни як засобу вирішення спірних питань між державами, дозвіл їх шляхом переговорів; рівноправ'я, взаєморозуміння і довіра між державами, облік інтересів один одного: невтручання у внутрішні справи, визнання за кожним народом права вільно обирати своїх соціально-економічної і політичної буд; строга пошана суверенітету і територіальної цілісності всіх країн; розвиток економічного і культурного співробітництва на основі повної рівності і взаємної вигоди. Політика, направлена на встановлення і розвиток такого типа стосунків між державами, називається політикою М. с. Вона покликана витіснити з міжнародного життя стосунки панування і підпорядкування, затвердити загальнодемократичні норми, попранниє імперіалізмом.

загрузка...

  М. с. є формою класової боротьби між соціалізмом і капіталізмом на міжнародній арені, але формою специфічної. Тому що, по-перше, боротьба ведеться між правлячими класами, кожен з яких має в своєму розпорядженні повноту державної влади, а по-друге, — антагоністичною в своїй основі конфлікт двох протилежних соціально-економічних систем переводиться з плоскості військових зіткнень в русло економічного змагання, зіставлення політичних систем і образів життя, протиборства ідеологій. Органічний взаємозв'язок, єдність боротьби і співпраці — характерна межа М. с., джерело його внутрішньої суперечності, постійна стимул-реакція для пошуків взаємоприйнятних, таких, що виключають військові зіткнення рішень.

  Можливість М. с. (і як системи стосунків, і як практичні політики, і як теоретичні концепції) корениться у фундаментальній особливості історичного процесу, а саме: у нерівномірному розвитку світової соціалістичної революції. Вже в 1917, з появою першої соціалістичної держави, співіснування двох соціально-економічних систем стало фактом. Питання полягало в тому, яким повинно бути, яким буде це співіснування. Імперіалісти відповіли на це питання формулою французького прем'єра Ж. Клемансо: «Інтервенція і блокада». Комуністи відповіли на нього ленінським Декретом про світ . «...Нам всього дорожче збереження світу і повна можливість присвятити всі сили відновленню господарства...», — говорив В. І. Ленін (Повні збори соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 42, с. 313).

  Розробка концепції М. с. була одним з найбільших досягнень політичної теорії ленінізму. Відстоюючи на полях битв право соціалістичної держави на існування, Радянська Росія чітко формулювала своє розуміння післявоєнної перспективи: «Наше гасло було і залишається один і той же, — говорилося в доповіді наркоміндсла на засіданні ВЦИК 17 червня 1920, — мирне співіснування з іншими урядами, які б вони не були. Сама дійсність привела нас до необхідності створення тривалих стосунків між робітничо-селянським урядом і капіталістичними урядами » (Документи зовнішньої політики СРСР, т. 2, 1958, с. 639). Цей вивід був результатом аналізу міжнародного стану стану світових економічних зв'язків, протиріч між імперіалістичними державами. Він виражав переконання в тому, що збереження завоювань Жовтня, будівництво соціалізму — головний інтернаціональний обов'язок робочого класу Росії. Принципи М. с. затверджувалися в гострій боротьбі з різного роду льовоекстремістськимі елементами (Л. Троцький, Н. Бухарін і т. п.), що заперечували можливість «мирного співжиття» соціалістичної республіки з імперіалістичними державами і що відстоювали право на «червону інтервенцію». В. І. Ленін довів, що непримиренність класових інтересів світової буржуазії і пролетаріату, що переміг, не може служити непереборною перешкодою для мирних стосунків між соціалістичними і капіталістичними країнами. Боротьба за встановлення таких стосунків стала одним з найважливіших завдань зовнішньої політики соціалістичної держави. Розгром зовнішньої і внутрішньої контрреволюції, стабілізація положення в країні і на її кордонах підтвердили правоту Ст І. Леніна. Вже в 1921 він констатував, що у відносинах між Радянською Росією і капіталістичним світом склалося «...у високої міри нестійке, але все таки рівновага...» (там же, т. 44. с. 291). Украй нестійкий характер цієї рівноваги, тверезе розуміння того, що при даному співвідношенні сил вельми вірогідні нові спроби імперіалізму силоміць скрушити соціалістичний світ, що народжується, висували на перший план зовнішньополітичної діяльності Республіки Рад обмежене завдання — добитися «мирного передиху». Радянській державі удалося вирішити це завдання — війна була відсунута на два десятиліття.

  Вирішальна роль, яку зіграв Радянський Союз в розгромі фашизму, формування світової соціалістичної системи, розвал колоніальних імперій, загальний підйом масових демократичних рухів привели до корінних змін на міжнародній арені. Склалося нове співвідношення сил, яке характеризується зростаючою перевагою міжнародного соціалізму над імперіалізмом. Сили світу дістали реальну можливість істотно звузити поле діяльності сил війни і агресії. Тим паче, що з появою в СРСР ракетно-ядерної зброї ставу імперіалізму на світову термоядерну війну як засіб досягнення політичних цілей стає неспроможним. Все це створило передумови для істотного розширення рамок і вмісту політики М. с.

  Принципове виведення 20-го з'їзду КПРС про можливість запобігання новій світовій війні було підтримане світовим комуністичним рухом. Ленінський принцип М. с. двох систем, говорилося в Декларації Наради представників комуністичних і робочих партій соціалістичних країн (1957), «...являєтся непорушною основою зовнішньої політики соціалістичних країн і надійною основою світу і дружби між народами» (Програмні документи боротьби за мир, демократію і соціалізм, 1964, с. 9). У Заяві Наради представників комуністичних і робочих партій (1960) підкреслювалося: «об'єднаними зусиллями світового соціалістичного табору, міжнародного робочого класу, національно-визвольного руху, всіх країн, промовців проти війни, і всіх миролюбних сил світовій війні можна запобігти» (там же, с. 57). Глибоке переконання в цьому було покладене в основу практичної діяльності на міжнародній арені Радянського Союзу, інших країн соціалізму, всіх миролюбних сил. Підписання договорів СРСР і ПНР(Польська Народна Республіка) з ФРН(Федеральна Республіка Німеччини) (1970), чотиристороння угода по Західному Берліну (1971), укладення договору про основи стосунків між ГДР(Німецька Демократична Республіка) і ФРН(Федеральна Республіка Німеччини) (1972), договори про нормалізацію стосунків між ЧССР(Чехословацька Соціалістична Республіка) і ФРН(Федеральна Республіка Німеччини) (1973) — все це створило сприятливі умови для повороту до розрядки і світу в Європі. Крупні зрушення сталися в радянсько-американських стосунках. Обидві країни узяли на себе зобов'язання робити все можливе, щоб уникати військових конфронтацій і запобігти виникненню ядерної війни. Підводячи підсумки здійснення Програми світу, висунутої 24-м-кодом з'їздом КПРС, Квітневий (1973) пленум ЦК КПРС констатував поворот від «холодної війни» до розрядки напруженості і відзначив, що принципи М. с. отримали широке визнання як норму стосунків держав з різних соціальних буд. Пленум висунув завдання добитися того, щоб досягнуті зміни в міжнародному стані набули необоротного характеру.

  Теоретичні і політичні проблеми, пов'язані з інтерпретацією і втіленням принципів М. с., є одним з епіцентрів сучасної ідеологічної боротьби. Можна виділити три групи вистав, що протистоять правильному розумінню М. с.

  Праве крило буржуазних ідеологів наполегливо проводить думку, ніби політика М. с. — це «прийом», «хитрість», «тактичний маневр» комуністів, розрахований на прикриття «експорту революції». Проте практика сучасних міжнародних відносин, вся сума зовнішньополітичних акцій соціалістичних держав говорять про те, що політика М. с. — не тактичний прийом, а один з фундаментальних елементів зовнішньополітичної стратегії соціалізму. Ця стратегія орієнтується на досягнення міцного, стійкого світу і безпеки народів і принципово відкидає «експорт революції», тобто насильницьке штучне нав'язування революційних перетворень тому або іншому народові. Свого часу Ф. Енгельс писав: «...Победоносний пролетаріат не може жодному чужому народові нав'язувати жодного ощасливлення, не підриваючи цим своєї власної перемоги» (Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 35, с. 298). Цю ж позицію відстоювало Ст І. Ленін. Людей, які думають ніби революція в чужій країні може народитися за замовленням, за угодою, він називав або божевільними, або провокаторами (див. Повні збори соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 36, с. 457). «...Главноє своя дія на міжнародну революцію, — писав Ленін, — ми надаємо своєю господарською політикою... На цей терен боротьба перенесена у усесвітньому масштабі. Вирішимо ми це завдання — і тоді ми виграли в міжнародному масштабі напевно і остаточно» (там же, т. 43. с. 341). Політика М. с. служить логічним завершенням такої постановки питання.

  В. І. Ленін писав, що жодні сили не зуміють підірвати капіталізм, якби його не підрила історія. Комуністи виходять з передумови, що через внутрішні закони розвитку капіталістична суспільна структура приречена. Але зовсім не «експорт революції» покликаний вирішити долю капіталізму, її повинна вирішити класова боротьба в капіталістичних країнах.

  Інша, ліберальна група буржуазних (а також соціал-демократичних і ревізіоністських) ідеологів схильна до вельми розширювального тлумачення можливостей М. с. Вони розглядають співіснування як дорогу до загасання політичної і ідеологічної боротьби між капіталізмом і соціалізмом, до поступової конвергенції цих систем. Така точка зору в кращому разі представляється утопічною. Боротьба двох систем вирушає корінням в глибинні соціальні процеси, в протилежність фундаментальних принципів організації суспільного життя, що виключає як ідеологічне співіснування, так і поступове взаємопроникнення цих суспільних структур. Політика М. с. не вирішує і не може вирішити кардинальних соціальних проблем сучасності, не може запобігти політичних і ідеологічних колізій, деколи вельми гострих. Але вона і не покликана вирішувати ці завдання. Її мета інша: зберегти світ на Землі, запобігти глобальному термоядерному конфлікту, знайти взаємоприйнятні основи для співпраці соціалістичних і капіталістичних держав.

  Нарешті, третя група помилкових інтерпретацій політики М. с. зв'язана з різного роду лівацькими переконаннями. Представники цієї позиції намагаються довести, ніби, проводячи політику М. с., соціалістичні країни закривають собі дорогу для активної підтримки революційних процесів, а М. с. протіворечит здійсненню пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму, заважає підйому масових антиімперіалістичних рухів. Як альтернатива М. с. пропонується по суті нагнітання міжнародної напруженості, посилення конфронтації двох систем і «експорт революції». Історичний досвід учить, що М. с. не лише не гальмує світовий революційний процес, але, навпаки, стимулює його. Відкидаючи «експорт революції», що переміг соціалізм зовсім не ізолюється від визвольних рухів. Світовій соціалістичній революції, говорив Ленін, — «...надо допомагати». Але тут же додавав: «Їй треба уміти допомагати» (там же т. 35 с. 396).

  Проводячи політику М. с., нав'язуючи її імперіалізму, країни соціалізму створюють сприятливі передумови для швидкого розвитку своєї економіки, для всестороннього прогресу соціалістичних суспільних стосунків. Чим сильніше світова система соціалізму, чим повніше втілюються в життя ідеали соціалізму, тим більше її дія, що революціонізувала, на маси трудящих, тим ширше за можливість для підтримки (що зовсім не тотожно штучному підштовхуванню) революційних рухів. В умовах М. с. різко обмежуються можливості імперіалізму на міжнародній арені для агресивних дій, для експорту контрреволюції. Політика М. с. впливає і на внутрішнє положення капіталістичних країн. Ще в зв'язку з конференцією в Генуї В. І. Ленін ставив завдання: «...глубже розколоти пацифістський табір міжнародної буржуазії з табором грубо-буржуазним, агресивно-буржуазним, реакційно-буржуазним» (там же, т. 44, с. 408). Вирішуючи цю задачу, політика М. с. сприяє зростанню всіх демократичних, антиімперіалістичних сил. Вона перешкоджає спробам імперіалістів долати внутрішні протиріччя на дорогах нагнітання міжнародної напруженості. Вона сприяє розвитку класової боротьби проти імперіалізму в національному і усесвітньому масштабі. Політика М. с... «...отвечаєт загальним інтересам революційної боротьби проти всіх форм пригноблення і експлуатації.» (Міжнародна Нарада комуністичних і робочих партій. Документи і матеріали, М., 1969, с. 318).

  Політика М. с. має компромісний характер. Вона заснована на пошуках розумного балансу інтересів, взаємоприйнятних угод. В рамках таких угод кожна із сторін прагне, природно, відстояти свої принципові, корінні інтереси.

  Ленін чітко визначив принципи можливих угод соціалістичної держави з капіталістичними державами. «Звичайно, — писав він, — прибічник пролетарської революції може укладати компроміси або угоди з капіталістами. Все залежить від того, яка угода і за яких обставин полягає. У цьому і лише в цьому можна і повинно шукати різниці між угодою, законною з точки зору пролетарської революції, і угодою зрадницьким, зрадницьким (з тієї ж точки зору)» (Повні збори соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 40, с. 289—90). Конкретизуючи свої уявлення про «ціну» компромісу, Ленін писав: «Нам треба буде поставити собі за правило не робити політичних поступок міжнародній буржуазії..., якщо ми не отримаємо взамен більш менш рівноцінних поступок з боку міжнародної буржуазії по відношенню до Радянської Росії або по відношенню до інших загонів міжнародного, такого, що бореться з капіталізмом, пролетаріату» (там же, т. 45, с. 142). Ленінська методологія лежить в основі практичної діяльності СРСР, ін. соціалістичних країн по налагодженню взаємовигідної співпраці з капіталістичним світом.

  Дія принципу М. с. як головного принципу ведення міжнародних справ теоретично строго локалізовано сферою стосунків між двома світовими системами — капіталістичною і соціалістичною. Практично ж існує тенденція застосовувати і розглядати принцип М. с. як регулятивний принцип всієї системи міжнародних відносин, тобто стосунків між державами незалежно від їх соціально-економічних буд. Не оспорюючи історичній правомірності і політичній актуальності такої тенденції, слід підкреслити, що вищим принципом стосунків між країнами соціалізму виступає принцип соціалістичного інтернаціоналізму. При цьому М. с. не «відміняється», воно стає як би природним, само собою зрозумілим мінімумом стосунків, а центр тяжіння переноситься на взаємодопомогу братських соціалістичних держав на основі класової солідарності. Із зростанням могутності і масштабів світової системи соціалізму, з поглибленням прогресивних перетворень в країнах «третього світу», з подальшим зміцненням зв'язків між соціалістичними державами, що розвиваються, принцип інтернаціоналізму гратиме все велику роль в еволюції міжнародних відносин. Його послідовне втілення в життя веде до створення додаткових можливостей для зміцнення світу і М. с. Зворотна залежність не настільки однозначна, бо ослабіння міжнародної напруженості може в окремих випадках притуплювати відчуття класової солідарності, стимулювати ослабіння інтернаціоналістичних уз. Тому продумана, реалістична політика М. с., що тверезо враховує всю сукупність можливих плюсів і мінусів, передбачає цілеспрямовану боротьбу за подальше об'єднання країн соціалізму, всіх держав, активно виступаючих проти імперіалізму.

 

  Літ.: Програма КПРС (Прийнята XXII з'їздом КПРС), М., 1973; Матеріали XXIV з'їзду КПРС, М., 1971; Програмні документи боротьби за мир, демократію і соціалізм, М., 1961; Міжнародна Нарада комуністичних і робочих партій. Документи і матеріали, М., 1969; Брежнев Л. І., Про зовнішню політику КПРС і Радянської держави, М., 1973; Мирне співіснування — ленінський курс зовнішньої політики Радянського Союзу, предісл.(передмова) і загальна ред. А. А. Громико, М., 1962; Гановський С. Суспільно-економічна формація і мирне співіснування, пер.(переведення) з болг.(болгарський), М., 1964; Задорожний Р. П., Мирне співіснування і міжнародне право, М., 1964; Мінасян Н. М., Право мирного співіснування, Ростов Н/Д., 1966; Егоров Ст Н., Мирне співіснування і революційний процес, М., 1971.

  А. Е. Бовін.