Гармонія (греч. harmonia — зв'язок, стрункість, відповідність), відповідність частин і цілого, злиття різних компонентів об'єкту в єдине органічне ціле. У Р. отримують зовнішнє виявлення внутрішня впорядкованість і міра буття.
В старогрецькій філософії Р. означала організованість Всесвіту, космосу, що протистоїть хаосу. У піфагорійців Р. витікає з центрального для них поняття числа як синтезу межі і безмежного; космос, по їх ученню, є рядом концентрично розташованих довкола Землі сфер, відстані між якими відповідають числовим співвідношенням музичної октави (Р. сфер). Геракліт поглибив поняття «Г.», тлумачивши її як єдність протилежностей: «Те, що ворогує з'єднується, з тих, що розходяться — прекрасна гармонія, і все відбувається через боротьбу» (Арістотель, Никомахова етика, VIII, 2,1155 ст 4). В Геракліта Р. — не зовнішнє об'єднання розрізнених частин, а їх внутрішня єдність: «Прихована гармонія сильніше явною» (Іполит, Ref., IX, 9). Вчення піфагорійців про Р. космосу розвинув Платон в діалозі «Тімей». Крім того, він додав поняттю «Г.» соціальне, етичне значення: Р. як сукупність достоїнств людини-громадянина, що виявляється в його фізичній подобі, вчинках, мовах і створюваних ним творах (див. «Держава», III, 400 Е—401А). Арістотель розглядав Р. як єдність і завершеність цілого, як єдність в різноманітті.
Епоха Відродження висунула ідеал гармонійно розвиненої людини, яка стала прапором гуманізму . Основи Р. естета Відродження бачила в ідеальній пластичній організації людського тіла, у взаємопроникненні зовнішнього і внутрішнього, в узгодженості частин і цілого світла і тіні, в математичній точності законів перспективи і ін. Р. вважалася істотною ознакою і навіть джерелом прекрасного . На думку Леонардо да Вінчі «... гармонія складається, не інакше, як загальний контур обіймає окремі члени, з чого породжується людська краса» (Вибрані проїзв.(твір), т. 2, М. — Л., 1935, с. 76).
В 18 ст поняття Р. розроблялося метафізиками-раціоналістами. Г. Лейбніц розвинув вчення про «передвстановлену» Р., стверджуючи, що все монади відповідають один одному і ця відповідність встановлена богом (див. «Монадология» § 51 сл.); зокрема, відповідають один одному душу і тіло (див. там же § 78). Естетика Освіти, сприйнявши античне розуміння Р., підкреслювала її виховне значення. Англійський філософ А. Шефтсбері вважає головним завданням виховання в людині гармонійної врівноваженості різних афектів, повнотою людських відчуттів, що досягається; що прекрасно, то гармонійно і пропорційно; що гармонійно і пропорційно, то істинно (А. А. С. Shaftsbury, Characteristics of men, manners, opinions and times, 1711). Поняття Р. грало велику роль в естетиці І. І. Вінкельмана, І. Ст Гете, Ф. Шиллера. Кант, перенісши джерело Р. в людський суб'єкт, розумів Р. перш за все як узгодженість між розумом і чуттєвістю («Критика здатності думки»). Розгорнуту теорію Р. дав Гегель. «Гармонія є співвідношенням якісних відмінностей, узятих в їх сукупності і витікаючих з суті самої речі « («Естетика», т. 1, М., 1968 с. 149). Р., по Гегелю, характеризує зовнішню плотську визначеність матеріалу мистецтва. Р. внутрішнього і зовнішнього, людини і середовища, дійсності і фантазії характерна для порівняно ранніх етапів історії, особливо для Древньої Греції, і не здатна виразити багатства духовного життя, яке несе в собі «романтичне мистецтво», тобто мистецтво нового часу. Вона поступається місцем колізіям, які є вираженням дисгармонії, розладу і антагонізму. Поняття Р. зайняло видне місце в утопічному соціалізмі 19 ст, особливо у Фур'є, що детально змальовував майбутнє ідеальне суспільство як «буд гармонії».
В своєму розумінні Р. як форми вираження ідеалу марксистсько-ленінська естетика виходить з того, що антагоністичні протиріччя буржуазного суспільства можуть бути здолані шляхом соціалістичної революції і побудови комунізму — неантагоністичного суспільства, яке забезпечує вільний і гармонійний розвиток людини. Заперечуючи нормативістське трактування Р. як зовнішньою узгодженості частин, як відсутності конфліктів, радянська естетика розуміє Р. як віддзеркалення в мистецтві єдності протилежностей і закономірності розвитку дійсності.
Літ.: Лосев А. Ф., Історія античної естетики, М., 1963; Лосев А. Ф., Шестаков Ст П., Історія естетичних категорій, М., 1965, с. 36—84; Zederbauer Е., Die Harmonic im Weltall in der Natur und Kunst. W.,1917; Burchartz М., Gleichnis der Harmonic, Gesetz und Gestaltung der bildenden Künste, Münch., 1949.
