Характер літературний, образ людини, обкреслений з відомою повнотою і індивідуальною визначеністю, через який розкриваються як обумовлений даною суспільно-історичною ситуацією тип поведінки (вчинки, думки, переживання, мовна діяльність), так і властива авторові етично-естетична концепція людського існування. Художній Х. являє собою органічну єдність загального, такого, що повторюється і індивідуального неповторного; об'єктивного (соціально-психологічна реальність людського життя, що послужила прообразом для літературного Х.) і суб'єктивного (осмислення і оцінка прообразу автором). В результаті Х. у мистецтві з'являється «новою реальністю», художньо «створеною» особою, яка, відображуючи реального людського типа, ідеологічно прояснює його. Саме концептуальність літературного образу людини відрізняє поняття Х. у літературознавстві від значень цього терміну в психології, філософії, соціології.
Представлення о Х. літературного героя створюється за допомогою зовнішніх і внутрішніх «жестів» (в т.ч. мови) персонажа, його зовнішності, авторськими і іншими характеристиками, местомом і роллю персонажа в розвитку сюжету . Співвідношення в межах твору Х. і обставин, що є художнім відтворенням соціально-історичної духовно-культурного і природного середовища, складає художню ситуацію. Протиріччя між людиною і суспільством, між людиною і природою, його «земною долею», а також внутрішнього протиріччя людських Х. втілюються в конфліктах художніх.
Відтворення Х. у його багатоплановості і динаміці — специфічна властивість художньої літератури в цілому (і більшості театральних і кінематографічних жанрів на словесно-сюжетній основі). Звернення до зображення Х. знаменує виділення літератури як мистецтва з синкретичної, «долітературной» релігійно-публіцистичної словесності «біблейського» або середньовічного типа. Само поняття Х. формується в Древній Греції, де вперше сповна здійснилося виділення літературно-художньої творчості в особливу область духовної культури.
Проте в древніх розуміння Х. як літ.(літературний) категорії відрізнялося від сучасного: оскільки в розкритті ідейного вмісту очолював сюжет (подія), персонажі розрізнялися перш за все не своїми Х., а своєю роллю в змальовуваних подіях. У новий час затверджується інше співвідношення Х. і сюжету: не факти, а «... характери дійових осіб, завдяки яким факти здійснилися, заставляють поета вибрати переважно те, а не інша подія. Лише характери священні для нього» (Лессинг Р. Е., Гамбургська драматургія, М. — Л., 1936, с. 92). Розуміння самостійного ідейно-художнього значення Х. персонажа виникає вже в античній літературі; наприклад, в «Паралельних життєписах» Плутарха герої порівнюються і за типом «долі», і за типом Х. Подобная характерологичеськая двовимірна домінує аж до 18 ст (по Д. Дідро — співвідношення природженої «вдачі» і «суспільного положення»).
В рамках даного багатовікового періоду особливо виділяються дві епохи: література Відродження і класицизму. Ренесансний Х. втрачає контури певної «вдачі», розчиняючись в природній родовій стихії людської «природи» (герой міг самовільно, як би акторуючи, міняти типів поведінки). При цьому співвідношення загальнолюдського в Х. героя з його ситуативною функцією — долею — виявляло неадекватність героєві його соціально-історичної долі (передбачення характерологичеського принципу реалізму 19—20 вв.(століття): «Людина або більше своєї долі, або менше своєї людяності», — М. М. Бахтін, «Питання літератури», 1970 № 1, с. 119). У Шекспіра багато дійових осіб з'явилися і в «третьому вимірі» — носіями індивідуальної самосвідомості. Класицизм, повернувшись до жорсткої статичності Х., одночасно зосередив увагу на самосвідомості особи, що здійснює вибір між «боргом» і «відчуттям». Але сприймана на тлі» боргу і безособової пристрасті особа в літературі класицизму не самоценна, вона лише засіб співвідношення двох паралельних рядів загальності.
На всіх цих стадіях духовного і літературного розвитку Х. розумівся як внеісторічеськая, універсальна і самотождественная даність людської природи, як «... абстракт, властивий окремому індивідові» (Маркс До., див.(дивися) Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 3, с. 3). У романтизмі, що проголосив самоцельность і автономність особи що прославив її як над психологічною «природою», так і над соціальною долею, склалося нове розуміння Х. — як тотожного внутрішньому світу особи. Нарешті, відтворення індивідуального Х. як історично неповторного взаємовідношення особи і середовища стало відкриттям критичного реалізму 19 ст (романтичну традицію продовжили символісти і екзистенціалісти).
В теорії нове розуміння художнього Х. було висунуто Гегелем: Х. — «... цілісна людська індивідуальність...», у якій розкриваються ті або інші «... загальні субстанціальні сили дії»; Х. є «справжнім осереддям» зображення, оскільки він об'єднує в собі загальність і індивідуальність «... як моменти своєї цілісності». Х. повинен виявлятися у всьому багатстві своїх індивідуальних особливостей, а не бути «... іграшкою лише одній пристрасті...», бо у такому разі він «... виступає як що існує у нестямі...»; він має бути «... цілим самостійним світом, повною, живою людиною, а не алегоричною абстракцією який-небудь однієї риси вдачі» («Естетика», т. 1, М., 1968, с. 244—46). Ця теорія, що спиралася на художні досягнення минулого, багато в чому передбачала практику подальшої реалістичної літератури, де присутній той, що саморозвивається Х. — незавершена і незавершимая, «текуча» індивідуальність, визначувана її безперервною взаємодією з історично конкретними обставинами.
Послегегельовськая літературна теорія, що спиралася на реалістичне мистецтво, наполегливо підкреслювала значення індивідуально-конкретного в Х., але головне — висунула і розробила проблему його «концептуальності», встановила необхідність «присутності» авторського ідеологічного розуміння в зображенні Х. У реалістичній літературі 19—20 вв.(століття) Х. дійсно втілюють різні, деколи протилежні авторські концепції людської особи. В О. Бальзака першоосновою індивідуальності виступає загальнолюдська природа, що розуміється у дусі антропологізму, а її «текучість» пояснюється незавершимостью зовнішніх дій середовища на першооснову, мірою яких і «вимірюється» індивідуальність особи. У Ф. М. Достоєвського індивідуальність сприймається на тлі детермінізму обставин як міра особового само визначення, коли Х. героя залишається невичерпним осереддям індивідуальних можливостей. Інший сенс «незавершеності» Х. в Л. Н. Толстого: потреба «ясно висловити текучість людини, те, що він, один і той же, то лиходій, то ангел, то мудрець, то ідіот, то силач, то бессильнейшєє істота» (Повні збори соч.(вигадування), т. 53, 1953, с. 187), пояснюється прагненням відкрити в індивідуальності, відчужуваній від інших людей суспільними умовами життя, загальнолюдське, родове, «повної людини».
В представників «нового романа» намічається відмова від художньої індивідуальності на користь безособової психології (як следствія відчуження і конформізму ), для відтворення якої Х. починає грати службову роль «підпори».
Творчість письменників соціалістичного реалізму, успадковувавши характерологичеськие досягнення попередніх напрямів і перш за все реалістів 19 ст, стверджує нове «бачення» детермінуючих обставин: соціально-історичну і політичну дійсність в її революційному розвитку, у зв'язку з чим соціально-психологічна індивідуальність Х. у їх творах згущується в індивідуальність конкретно-історичну. У літературі 60—70-х рр. 20 ст акцентується етична активність особи, її відповідальність за свій духовний мир і долі інших людей.
Літ.: Гегель, Естетика, т. 1, М., 1968, с. 244—53; Соціалістичний реалізм і класична спадщина. (Проблема характеру). Сб. ст., М., 1960; Проблема характеру в сучасній радянській літературі, М. — Л., 1962; Бондарів С. Р., Характери і обставини, в кн.: Теорія літератури [кн. 1], М., 1962; Бахтін М. М., Проблеми поетики Достоєвського, 3 видавництва, М., 1972, с. 78—129; його ж, Епос і роман, в його кн.: Питання літератури і естетики, М., 1975; Ліхачев Д. С., Людина в літературі древньої Русі, [2 видавництва], М., 1970; Гинзбург Л., Про психологічну прозу [Л.], 1971; Аверінцев С. С., Плутарх і антична біографія, М., 1973.
