Соціальний дарвінізм, ідейна течія в буржуазному суспільствознавстві кінця 19 — почала 20 вв.(століття), якому властиве зведення закономірностей розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції і висунення принципів природного відбору, боротьби за існування і виживання найбільш пристосованих як визначальні чинники суспільного життя.
Найбільш раннім попередником С. д. з'явився Т. Мальтус, а безпосереднім його ініціатором — Р. Спенсер . С. д. надзвичайно різнорідний. Серед його представників прибічники соціальної нерівності (амер. соціолог В. Самнер ) і його противники (італ. соціологи М. А. Ваккаро, Е. Феррі); буржуазні реформісти (амер. соціолог А. Смолл ) і консерватори, що відстоювали необхідність стихійності в суспільному розвитку (Спенсер, Самнер). Деякі, найбільш реакційні варіанти С. д. тісно пов'язані з расизмом (концепції Л. Вольтмана в Германії, Ж. Лапужа у Франції), інші — з психологічним напрямом в соціології (наприклад, англ.(англійський) соціолог В. Беджгот, австр.(австрійський) соціолог Р. Ратценхофер, Смолл). Біологізація суспільних процесів здійснювалася в С. д. у різній формі. Йому. соціологи Ф. Шальмайер і Г. Мацат безпосередньо виводили свої концепції з принципів біологічної еволюції. Ін.(Древн) соціальні дарвіністи прагнули виявити відмінності між боротьбою за існування серед тварин, з одного боку, і серед людей — з іншою (Ваккаро). Нарешті, в третьої категорії соціальних дарвіністів біологізація суспільних процесів виявилася в підкресленні провідної ролі соціальних конфліктів, що виникають в процесі задоволення людьми потреб і в результаті їх прагнення до панування (концепція австр.(австрійський) соціолога і юриста Л. Гумпловіча).
С. д. певною мірою обгрунтовував зв'язок біологічних і соціальних процесів і на противагу теоріям, що розглядали суспільство як гармонійне ціле, підкреслював конфліктний і суперечливий характер суспільного розвитку. У роботах деяких соціальних дарвіністів досліджувалися певні сторони життя первісних суспільств, роль соціальних норм і звичаїв в регулюванні поведінки людини. Проте основоположні принципи С. д. неспроможні. Основні теоретичні пороки С. д.: натуралізм в тлумаченні обществених явищ, заперечення їх специфічності і пов'язаний з цим редукционізм, тобто зведення суспільних закономірностей до біологічних. Вульгарне трактування еволюційної теорії приводить соціальних дарвіністів до однобічної і мінливої оцінки ролі соціальних конфліктів, які розглядаються як «природні», вічні і неусувні, поза їх зв'язком з антагоністичними соціальними стосунками. Найбільш реакційні варіанти С. д. служили ідейним обгрунтуванням класового панування буржуазії, мілітаризму і експансіонізму в зовнішній політиці.
Літ.: Енгельс Ф., Анті-Дюрінг, Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 20; Дарвінізм і марксизм, Хар., 1923; Кон І. О., Позитивізм в соціології, Л,, 1964; Hofstadter R., Social darwinism in american thought, rev. ed., N. Y., 1959; Rogers J., Darwinism and social darwinism, «Journal of the History of Ideas», 1972, v. 33 № 2.
