Психологічна школа в літературознавстві, склалася в Західній Європі і Росії в останню третину 19 ст, відображаючи загальний поворот соціології, філософії і естетики до психологізму. Передивлявшись і розвиваючи ідеї культурно-історичної школи і особливо біографічного методу, вона протиставляла себе спекулятивній («загальнофілософською») естетиці (в т.ч. класичною німецькою). Головним предметом вивчення для П. ш. стала внутрішня, психологічна сторона творчості, і перш за все — душевне життя автора, оскільки мистецтво, за словами одного з основоположників цієї школи Ст Вундта, «виражає все те, що людина носить в собі, як враження зовнішнього світу і як свої власні душевні рухи» («Основи мистецтва», СП(Збори постанов) Би, 1910, с. 7). Художник творить для себе: втілюючи в образи думки, що мучать його, відчуття, настрої, він тим самим звільняється від них; само твір стає моделлю душі творця. Всі особливості твору виводяться зі своєрідності особи художника, а відмінності між творами пояснюються відмінністю переживань і психологічних типів (поети вираження і поети втілення, художники-спостерігачі і художники-експериментатори). Історичний розвиток мистецтва (літератури), його суспільна обумовленість відсовувалися на другий план. Прибічники П. ш. не визнавали об'єктивного характеру художнього вмісту: воно завжди миттєвий процес, оскільки його породжує («вкладає») той, що сам читає залежно від власного, неповторного досвіду життя. «Заслуга ж художника не в тому minimum вміст, яке думалось йому при створенні, а у відомій гнучкості образу в силі внутрішньої форми збуджувати найрізноманітніший вміст» (Потебня А. А., Думка і мова, Харків., 1892, с. 187).
П. ш. представляли в Західній Європі праці літературознавців (С. Жірарден, Е. Еннекен, Ст Вец), а також естетів і мистецтвознавців (Ст Вундт, Е. Ельстер, Н. Фолькельт); на рубежі 19—20 вв.(століття) П. ш. поступається місцем школам інтуїтивізму і психоаналізу .
В Росії першим ідеї школи виклав А. А. Потебня («Думка і мова», 1862); надалі вона представлена в роботах його учнів (Д. Н. Овсянико-Куліковський ; А. Р. Горнфельд, Т. Райнов, М. С. Грігорьев і ін.) і в журналі «Питання філософії і психології» (1899—1918); як ціле перестала існувати в 20-і рр. Освоюючи спадщину П. ш. (особливо Потебні), марксистські дослідники критикували її за абсолютизацію суб'єктивної сторони творчості, затвердження безмежності тлумачень художньої ідеї і недооцінку історичної динаміки мистецтва.
Літ.: Овсянико-Куліковський Д. Н., Питання психології творчості, СП(Збори постанов) Би, 1902; Müller-Freinfels R., Psychologie der Kunst, Bd 1-2, Lpz., 1922-23.
