Звичайне право , сукупність стихійно виникаючих неписаних норм — звичаїв (правил поведінки), санкціонованих державною владою. У юридичну систему входить лише той звичай, який виконує функції правової норми, тобто виражає інтереси і волю економічно і політично панівного класу, пристосовується державою до конкретних політичних і економічних умовам. Історичними пам'ятниками, в яких значне місце займав запис звичаїв, є, наприклад, Хаммурапі закони, Дванадцяти таблиць закони, Салічна правда, Російська правда . У ряду країн Західної Європи (наприклад, у Франції) О. п. грало значну роль в епоху феодалізму аж до формування централізованих абсолютних монархій (див. Кутюми ). Зростання буржуазних суспільних стосунків, розгортання виробництва і товарообігу зажадали введення твердих гарантій стабільності цих стосунків, тобто створення системи норм права, встановлених державою. У сучасних буржуазних державах О. п. істотного значення не має (за винятком судової практики, де його норми використовуються для дозволу судових справ відповідно до звичаїв, що склалися). Декілька велику роль О. і. грає в міжнародних відносинах (див., наприклад, Звичай торгівельний, Звичай торгівельний ).
Радянське право визнає О. п. для заповнення пропусків в правовому регулюванні тих або інших суспільних стосунків. Наприклад, звичаї можуть доповнювати основні умови договори, вони використовуються при розгляді суперечок про розділ майна колгоспного двору і т.д. Кодекс торгівельного мореплавання СРСР (ст. 134, 135, 149, 151) вказує, що угоди сторін про терміни вантаження, розмірі плати за чекання після вантаження судна (демередж) і ін. визначаються згідно із звичаями, що склалися в даному порту.
