Фенотип в мовознавстві, конкретна одиниця мови в сукупності її вміст і форми (слово, пропозиція), що вживається і виділяється в мові в протилежність абстрактній ідеальній одиниці (називається генотипом), яка лежить в основі різноманітності Ф. Разліченіє Ф. і генотипів відповідає розрізненню поверхневого і глибинного рівнів в граматиці, що породжує (див. Граматика формальна, Рівні мови ) . Різні Ф. можуть співвідноситися з одним генотипом (синонімія Ф.) або навпаки (омонімія Ф.). Перехід від генотипу до Ф. регулюється трансформаційними правилами (див. Трансформаційна граматика ) . Поняття Ф. може бути застосовано і до рівня звукових буд мови, де Ф. – конкретна мовна реалізація генотипу – фонеми . Відповідно до понять Ф. і генотипу розрізняються фенотипічні і генотипічні мови як два етапи в граматиці, що породжує. Аналогом цієї відмінності в порівняльно-історичному мовознавстві є праязик як генотип по відношенню до реальних мов – Ф., що розвинувся з нього.
В іншому значенні термін «Ф.» був введений Би. Л. Уорфом для позначення відкритих граматичних категорій, тобто категорій, що мають формальне вираження в мові, на відміну від прихованих (кріптотіпов), наприклад число в англійській мові – Ф., а рід – кріптотіп.
