Сікти Запорізька, Низове військо Запорізьке, суспільно-політична і військова організація українського козацтва за Дніпровськими порогами в 16—18 вв.(століття) Виникла у зв'язку з наступом литовських, польських і українських феодалів на середнє Поднепровье і Східну Подолію. Окремі козачі промисли (рибальство, охота, солевидобуток), а також хутора скотарства (зімовникі) з'явилися в Запоріжжі ще в початку 16 ст Постійні напади кримських татар і польсько-литовських феодалів заставляли козаків із зброєю в руках захищати свою свободу і будувати невеликі дерев'яні зміцнення — «городки» або «січі». Приблизно в 30-х рр. 16 ст сталося об'єднання розрізнених козачих організацій, пов'язаних з окремими січами, і утворилася С. З. по назві головного зміцнення, перебування коша (центрального органу управління), що було местомом яке перейшло і на всю організацію. Спочатку С. З. знаходилася на о. Томаковка (біля сучасного р. Марганець Дніпропетровської області), з 1593 — на о. Базавлук (біля с. Капуловки Никопольського району Дніпропетровської області), в 1636—52, ймовірно, в Мікитіном Розі (нині р. Никополь), з 1652 — в гирлі р. Чертомлик (біля с. Капуловки). Економічною базою С. З. були рибні промисли, охота і екстенсивне скотарство. Всі козаки вважалися вільними і рівними в правах, хоча фактично пануючим шаром було багате козацтво — власники різних промислів і багаті скотарі, — якому протистояли трудові козаки, в першу чергу голота, експлуатована багачами шляхом найму. С. З. була своєрідною козачою «республікою», верховним органом якої (до 1654, тобто до возз'єднання України з Росією) була січова рада, що обирала військову старшину на чолі з кошовим отаманом . Військо ділилося на курені (до кінця існування С. З. їх було 38) на чолі з отаманами куренів. Кожен козак був зобов'язаний нести військову службу за свій рахунок. Форми самоврядності були примітивні, не було писаного права. Безперервна боротьба з татарами і турками, а також політика польсько-литовського уряду направлена на ізоляцію Запоріжжя від центральних районів України. перешкоджали масовій колонізації цього краю, який до кінця 17 ст був мало заселений. Суворі умови життя, пов'язаного з постійною небезпекою, привели до того, що на Запоріжжі майже не було родинного населення. С. З. була військовою організацією з певними демократичними межами, хоча пануюче положення займала багата верхівка.
С. З. довго зберігала свою незалежність і займала видне місце в міжнародних відносинах. Її героїчна боротьба проти султанської Туреччини і Кримського ханства (найбільш крупні походи в 1589, 1604, 1614, 1615 на побережжі Криму і Туреччини аж до Стамбулу і Синопа) підривала військова потужність цих держав і сприяла національно-визвольному руху пригноблюваних імперією Османа народів. Різні європейські держави шукали військового союзу з С. З. і зав'язували з нею дипломатичні стосунки.
С. З. зіграла видатну роль в боротьбі з феодально-кріпосницьким і таким, що особливо посилювався після Люблінській унії 1569 національним і релігійним гнітом на Україні. Запоріжці активно брали участь у всіх крупних народних селянсько-козацьких повстаннях з кінця 16 ст (під керівництвом К. Косинського 1591—93, С. Налівайко 1594—96, Павлюка і К. Скинута 1637, Я. Остряніна і Д. Гуні 1638), вносячи до рядів повсталих відому організованість, передаючи їм свій досвід, висуваючи зі свого середовища талановитих керівників. С. З. була не лише притулком для пригноблюваних, але і плацдармом для народних виступів. Повстання в С. З. у січні 1648 проти панування Мови Посполитою на Україні поклало початок визвольній війні українського народу під керівництвом Би. Хмельницького . Після возз'єднання України з Росією в 1654 на С. З. були поширені ті привілеї, якими користувалися ін. козачі війська в Росії (самоврядність і прийом збіглих). Запорізьке козацтво продовжувало грати роль заслону на південних кордонах; в той же час воно брало участь в боротьбі народних мас України і Росії проти зростаючого феодально-кріпосницького гніту, в Селянській війні під буттям на чолі С. Т. Разіна 1670—71 і в ще більшій мірі в Булавінськом повстанні 1707—09 і ін. Після придушення повстання на Доні в 1708 на Запоріжжі бігли багато повстанців. Цим спробував скористатися український гетьман І. С. Мазепа, що перейшов на сторону шведів в Північній війні 1700—21. Лякаючи козаків розправою з боку царського уряду, Мазепа закликав їх підтримати його. Проте лише невелика частина козаків на чолі з кошовим отаманом К. Гордієнко приєдналася до Мазепи, але активної участі в бойових діях на стороні шведів не приймала. Царські війська під приводом боротьби із зрадниками 14 травня 1709 зруйнували т.з. Стару Січ як вогнище антифеодального протесту. Козаки пішли спочатку в гирлі р. Кам'янки (120 км. до Ю.-З.(південний захід) від Никополя), а в 1711 в урочищі Алешки (нині р. Цюрупінськ Херсонської області) у володіння Кримського ханства. У 1734 вони по дозволу російського уряду повернулися на батьківщину і утворили т.з. Нову Січ на о. Чертомлик, в гирлі р. Подпільной (у районі сучасного с. Покровського району Никопольського). В період Нової Січі різко посилилася селянська колонізація Запоріжжя у зв'язку із зростанням крепостнічеського гніту в центральних районах України. Приплив населення в 30-річний період світу з Туреччиною (1739—68) сприяв розвитку скотарства, землеробства, рибних промислів і торгівлі. Крупні хуторські (зімовнічанськие) господарства стали перетворюватися на тваринницько-землеробські ферми, засновані на вживанні найманої праці і виробляючі продукцію на ринок. Крупний риболовецький промисел також з найманими робітниками був різновидом мануфактури або простий капіталістичній кооперації. З іншого боку старшина прагнула до закріпачення населення і вводила (особливо під час російсько-турецької війни 1768—74) трудову повинність, змушуючи населення до роботи в її зімовниках. Територія Нової Січі була розділена на 8 паланок (округів), які управлялися призначеною кошем старшиною. Населення слободи (сів), що входила в паланки, ділилося на 2 розряди: козаків і посполитих, кожні з яких складали свою общину (громаду) і вибирали своїх отаманів. Основним обов'язком козаків була військова служба за власний рахунок (військо складало 20—30 тис. чоловік і брало участь в російсько-турецьких війнах 1735—39 і 1768—74); посполиті звільнялися від військової служби, але виконували певні повинності для війська і платили грошові податки. Головна перевага козаків полягала в праві займати (з дозволу коша) землю під зімовникі і брати участь в Січовій раді. Проте козаки і посполиті не були замкнутими станами, і був можливий перехід з однієї категорії в іншу. В процесі соціальної диференціації козаки, що розорилися, і посполиті поповнювали ряди незаможних бідняків (голоти, сероми) — постійного резерву робочої сили — або переходили в розряд «подсуседков», що працювали у заможних людей на положенні, близькому до положення феодально-залежного селянства Лівобережної України, але із збереженням особистої свободи. З поглибленням соціальної нерівності заможне козацтво стало перекладати на плечі голоти основний обов'язок козаків — несення військової служби шляхом прийняття вмісту січового гарнізону на військовий рахунок або негласного найму. Голота вела з багатим козацтвом боротьбу, проявом якої був рух гайдамак — своєрідна партизанська війна працівників зімовников і рибних промислів проти капіталістичного гніту, що розвивається, а за межами С. З. разом з місцевими гайдамаками проти крепостнічеських порядків. З середовища запорізької бідноти вийшов талановитий керівник селянського повстання на Правобережній Україні в 1768 М. Железняк (див. «Коліївщина» ). Після придушення Селянської війни під буттям на чолі Е. І. Пугачева 1773—75, вчасно якій в С. З. відбувалися хвилювання, царський уряд вирішив ліквідовувати її. На початку червня 1775 царських військ оточили С. З., змусили козаків до здачі і зруйнували зміцнення. Запорізьке військо було оголошене розбещеним. Землі стали роздаватися російським і українським поміщикам, а населення закріпачувалося, частиною перетворювалося на державних поселян або бігло в Добруджу в турецькі володіння, де заснувало Сікти Задунайську . У 1787 з частини колишніх запоріжців, поселених в пограничних районах на Південному Буге, було утворено Чорноморське козаче військо, переселене в 1792—93 на Кубань.
Літ.: Еварніцкий Д. І., Історія запорізьких Козаков, т. 1—3, СП(Збори постанов) Би, 1892—97; Голобуцкий Ст А., Запорізьке козацтво До., 1957; Ськальковський А. А., Історія Нової Січі, або Останнього коша Запорізького, ч. 1—3, Од., 1885—86; Голобуцький Ст О., 3апорiзька Ciч в останнi часи свого icнування. 1734—1775, Київ, 1961.
