Судова медицина, медична дисципліна, що вивчає медико-біологічні. проблеми, що виникають в процесі діяльності органів слідства і суду. До них відносяться: процесуальні і організаційні основи судово-медичної експертизи; вивчення причин розладів здоров'я і смерті людини від різних зовнішніх дій; судово-медична експертиза живих людей (з приводу тілесних ушкоджень, стану здоров'я, визначення віку, при статевих злочинах і др.); експертиза трупа (див. Розтин трупа ) ; експертиза речових доказів (дослідження крові, виділень організму, волосся і ін.) і т. д. С. м. тісно пов'язана з багатьма медичними. (патологічна анатомія, травматологія, токсикологія і ін.) і правовими (криміналістика, кримінальне і цивільне право і процес) дисциплінами. У міру розвитку С. м. виділилися як самостійні галузі судова хімія, судова психіатрія, судова токсикологія. Про практичне вживання С. м. див.(дивися) Експертиза судова .
С. м. отримала розвиток з 16 ст, коли стали практикувати залучення лікарок для визначення осудності осіб, що скоїли злочин, і т. п. [напр., кримінальне укладення Карла V «Кароліна» (1532) передбачало проведення такої експертизи]. У 16—17 вв.(століття) з'явилися значні роботи по С. м., серед яких праці французького хірурга А. Парі «Трактат про висновки лікарки і бальзамування трупів» (1594), італійської лікарки П. Закхиаса «Питання судової медицини» (1621), відкриття гідростатичної легеневої проби на жіворожденность К. Рейгером (Польща, 1677) і І. Шрейером (Німеччина, 1682). Надалі були організовані кафедри С. м. у Франції, Німеччині, Італії, Великобританії, Бельгії і т. д. У 19 ст успішному розвитку С. м. і підставі судово-медичних шкіл в Європі сприяли роботи І. Каспера (Німеччина), А. Тейлора (Великобританія), І. Машки (Чехословакія), П. Бруарделя і А. Лакассаня (Франція), Е. Гофмана (Австрія), М. Міновіча (Румунія) і ін.
В Росії офіційне вживання судово-медичної експертизи введене в 1716 Військовим статутом Петра I. Зважаючи на відсутність достатнього числа лікарок експертиза вироблялася спочатку лише у великих містах; надалі в крупних містах і повітах з'явилися посади міських і повітів лікарок, в завдання яких входило вирішення питань судово-медичної експертизи. Узаконення С. м. в російському суді сталося в 1-ій третині 19 ст У 1842 був затверджений «Статут судової медицини» (у 1829 — «Правила для лікарок при судовому огляді і розтині мертвих тіл»). У 1832 був опублікований 1-й вітчизняний підручник, написаний С. А. Громовим. В кінці 19 ст при медичних факультетах університетів були засновані самостійні кафедри С. м., на яких працювали учені, що внесли істотний вклад до розвитку теорії і практики С. м.: Е. О. Мухин, Д. Е. Мін, П. А. Мінаков, Н. В. Попов (Московський університет), Ф. Я. Чистовіч і ін. (петербурзька Військово-медична академія), А. С. Ігнатовський (Юрьевський університет), І. М. Гвоздев (Казанський університет), Е. Ф. Беллін, Н. С. Бокаріус (Харківський університет), М. Ф. Попів, М. І. Райський (Університет Томська) і ін. Певну роль в розвитку С. м. зіграв журнал «Архів судової медицини і суспільної гігієни», заснований в 1865 Е. Ст Пеліканом.
В 1932 в Москві був організований науково-дослідний інститут С. м., в 1937 заснована посада Головного судово-медичного експерта Наркомздрава СРСР. Видається журнал «Судово-медична експертиза» (з 1958), створено (1946) Всесоюзне наукове суспільство судових медиків. С. м. викладається у вищих медичних і юридичних учбових закладах. Розвитку С. м. сприяли роботи М. І. Авдєєва, Ст М. Смольянінова, Ст І. Прозоровського, В. Ф. Червакова і ін. Серед робіт зарубіжних учених найбільш відомі праці Д. Моді (Індія), Л. Ваххольца і В. Гжіво-Домбровського (ПНР), А. Тодорова (НРБ), М. Міловановіча (СФРЮ), О. Прокопа (ГДР), Б. Мюллера і А. Понсольда (ФРН), Ч. Джеріна, А. Франкині (Італія), Л. Дероберта і Л. Роша (Франція), Е. Шомоді (ВНР), Ю. Рекалліо (Фінляндія), М. Хелперна (США) і багатьох ін. У 1938 організована Міжнародна академія судової і соціальної медицини (з 1961 в неї входять радянські медики). За кордоном видаються журнали «Zacchia» (Roma, з 1921), «Annales de medecine legale et de criminologie et de police scientifique» (P., 1921—67, з 1968 під назвою «Medecine legale et dommage corporel»), «Medico-legal journal» (Camb., 1901—41, з 1973 під назвою «Medicolegal society»), «Journal of forensic sciences» (Phil., з 1956) і ін.
Літ.: Авдєєв М. І., Курс судової медицини, М., 1959; Громів А. П., Курс лекцій з судової медицини, М., 1970.
