Сектантство в робочому русі, відособлення, відрив революційних організацій і партії від мас трудящих унаслідок помилкових ідейно-політичних установок, головним чином лівацького і догматичного характеру. Виникнення С. в робочому русі відноситься до 1-ої половини 19 ст У той час С. ще було специфічною формою протесту проти капіталізму і було пов'язане з різним перебігом утопічного соціалізму і комунізму (серед них: у Франції — бабувісти, бланкисти, послідовники Сіна-Симона і Фур'є, прудоністи; у Германії — «дійсні соціалісти», вейтлінгианци; у Великобританії — оуеністи і ін.). «Сумбурність», властива соціалістичному руху на його ранній стадії «... виявляється в утворенні багаточисельних сект, що борються один з одним щонайменше з таким же озлобленням, як і із загальним зовнішнім ворогом» (Енгельс Ф., До історії первинного християнства, в кн.: Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 22, с. 478).
Науковий комунізм із самого початку проголосив принципове заперечення всякого С. «Комуністи, — говорилося в «Маніфесті Комуністичної партії», — не є особливою партією, що протистоїть іншим робочим партіям, У них немає жодних інтересів, окремих від інтересів всього пролетаріату в цілому. Вони не виставляють жодних особливих принципів, під які вони хотіли б підігнати пролетарський рух» (Маркс До. і Енгельс Ф., там же, т. 4, с. 437). Удар, нанесений домарксовським формам соціалізму революціями 1848—49, підірвав позиції багаточисельних сект в європейському робочому русі. Вирішальний крок до подолання С. цього типа був зроблений з підставою 1-го Інтернаціоналу (1864). Його історія була безперервною боротьбою Генеральної ради проти тих або інших сект, які прагнули зміцнитися усередині самого Інтернаціоналу: прудоністів (мютюелістов) у Франції, лассальянцев в Германії і особливо анархистов-бакуністов (головним чином в Італії, Іспанії, Швейцарії). Ця боротьба привела до затвердження марксизму в соціалістичному робочому русі, 2-й Інтернаціонал (заснований в 1889) в цілому став на позиції марксизму.
На той час, проте, в марксистському соціалістичному русі виявилися ознаки нового С., пов'язаного з доктринерським спотворенням марксизму (що частково було реакцією на посилення опортуністичних для реформіста тенденцій в 2-ом Інтернаціоналі і його секціях), Сектантські тенденції часом виразно виявлялися в гедістськой Робочої партії (Франція); сектантські елементи, що не користувалися, правда, серйозним впливом, діяли в Соціал-демократичній партії Німеччини (Ст Гассельман, І. Міст). Сектантську лінію проводили Соціал-демократична федерація у Великобританії і Соціалістична робоча партія в США; Енгельс піддав різкій критиці обидві ці організації за те, що вони перетворили теорію Маркса «... у скам'янілу ортодоксію...» (див. Лист Зорге Ф. А., 12 травня 1894, там же, т. 39, с. 207). Він наполегливо радив англо-американським соціалістам витравити вузький і зашкарублий сектантський дух, злитися з робочим рухом. Цим зауваженням надавав виключно велике значення Ст І. Ленін, якому доводилося постійно вести боротьбу С. в російському соціал-демократичному русі (проти «кружковщини» і місництв в кінці 1890 — початку 1900-х гг.; проти меншовицького і напівменшовицького доктринерства в час і після Революції 1905—07 в Росії, а також проти «одзовістів» і «ультіматістов» — цих ліквідаторів навиворіт — в роки реакції),
Після Жовтневої революції 1917 в Росії, в обстановці підйому революційного робочого руху у ряді країн, проблема боротьби проти С. придбала ще більшу гостроту і масштаби. Окрім рецидивів колишнього С. (наприклад, пожвавлення анархістських течій), виникли сектантські течії в молодих комуністичних партіях. У більшовицькій партії носіями С. були «ліві комуністи», троцкисти. Найбільшу небезпеку придбав в цей період троцькізм, що намагався ревізувати генеральну лінію комуністичного руху. У компартіях Заходу тенденція до С. була пов'язана також з тим, що В. І. Ленін назвав «дитячою хворобою «лівизни» в комунізмі»: перебільшеним «революционарізмом», запереченням компромісів, відмовою від участі в парламентській діяльності, від роботи в профспілках реформістів і т. д. Комуністичний Інтернаціонал надавав велику допомогу молодим комуністичним партіям в подоланні лівосектантських помилок. Проте в комуністичному русі і пізніше виникали елементи сектантства, що виражалися, наприклад, в спотворенні ленінської політики єдиного фронту, в оцінці соціал-демократії як «помірного крила фашизму» і т. д. Ці помилки особливо поширилися після 6-го конгресу Комінтерну (1928) в ході практичного вживання тактики «клас проти класу». З кінця 20-х до середини 30-х рр. С. стало в деяких компартіях капіталістичних країн «укоріненим пороком» (Р. Дімітров).
Крупний крок до подолання С. в комуністичному русі був зроблений 7-м-код конгресом Комінтерну (1935), що збагатив на основі досвіду, що вже був на той час, стратегію і тактику єдиного робочого фронту і що висунув програму створення народного фронту проти фашизму і війни. Вирішення 7-го конгресу намітили широку, вільну від сектантської обмеженості платформу єдності робочого класу і всіх демократичних сил. Політика народного фронту, а потім участь комуністів в організації антифашистського Рухи Опору і керівництві ним під час 2-ої світової війни 1939—45 сприяли зміцненню авторитету компартій і зживанню ними сектантських тенденцій.
В післявоєнні роки перемога соціалістичних революцій у ряді країн Європи і Азії, залучення до світового революційного процесу багатомільйонних непролетарських мас і подальший розвиток комуністичного руху вшир супроводилися новими проявами С., частково обумовленими політичною недосвідченістю деяких молодих учасників революційного руху, а частково — впливом дрібнобуржуазного революционарізма і націоналізму. На початку 60-х рр. керівництво компартії Китаю (КПК) виступило з позицій «лівого» опортунізму і націоналізму проти лінії міжнародного комуністичного руху, розробленої спільно комуністичними і робочими партіями, включаючи КПК, і висунуло свою особливу ідейно-політичну платформу, службовку його велікодержавно-националістічеським цілям. Потерпівши невдачу в спробі нав'язати цю платформу комуністичному руху, воно повело пряму боротьбу проти марксистсько-ленінських партій і стало створювати або заохочувати створення розкольницьких маоістських «партій» і груп в ін. країнах, усе більш змикаючись в боротьбі проти комуністичного руху, Радянського Союзу і інших країн соціалістичної співдружності з найреакційнішими імперіалістичними силами (див. Маоїзм ) . Сектантські тенденції проявили себе також у вигляді різних неотроцкистських анархістських, анархо-синдикалістських і інших ультралівих рухів (особливо в Латинській Америці).
Міжнародний комуністичний рух виступає проти всіх видів С. в теорії і практиці революційної боротьби. Міжнародна нарада комуністичних і робочих партій 1969 підкреслило прагнення комуністів «... послідовно відстоювати свої принципи, добиватися торжества марксизму-ленінізму, боротися відповідно до конкретної обстановки проти право- і лівооппортуністських спотворень теорії і політики, проти ревізіонізму, догматизму і лівосектантського авантюризму» (Міжнародна нарада комуністичних і робочих партій. Документи і матеріали, М., 1969, с. 328—29).
Літ.: Маркс До. і Енгельс Ф., Маніфест Комуністичної партії. Соч., 2 видавництва, т. 4; Маркс До., [Лист Ф. Больте. 23 нояб.(листопад) 1871], там же, т. 33; Енгельс Ф., [Лист А. Бебелю. 20 червня 1873 р.], там же; його ж, [Лист Ф. Зорге, 12 травня 1894], там же, т. 39; його ж, До історії первинного християнства, там же, т. 22; Ленін Ст І., Передмова до російського переведення книги «Листа І. Ф. Беккера, І. Діцгена, Ф. Енгельса, К. Маркса і ін. до Ф. А. Зорге, і др.», Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 15; його ж, Про революційну фразу, там же, т. 35; його ж, Про «ліву» дитячість і про дрібнобуржуазність, там же, т. 36; його ж, Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі, там же т. 41; Брежнев Л. І., КПРС в боротьбі за єдність всіх революційних і миролюбних сил, М., 1972; Дімітров Р., Настання фашизму і завдання Комуністичного Інтернаціоналу в боротьбі за єдність робочого класу проти фашизму. Ізбр. проїзв.(твір), т. 1, М.. 1957; Комуністичний Інтернаціонал. Короткий історичний нарис, М., 1969; Міжнародна Нарада комуністичних і робочих партій. Документи і матеріали, М., 1969.
